Базові засади транскордонного співробітництва
і функціонування єврорегіонів

 

 

Серед нагальних проблем сьогодення, які постали перед Україною, одна з найактуальніших пов'язана з визначенням реального змісту та ефективних напрямків впровадження регіональної політики. Свідченням того, що вона набула пріоритетного значення на загальнодержавному рівні є створення у вересні 1999 року, відповідно до Указу Президента України, Комісії з розробки Концепції державної регіональної політики. Наявність чітко визначеної концепції регіональної політики нашої держа­ви, яка б відповідала вимогам Європейського Союзу, може стати одним із вагомих чинників, що мають позитивно вплинути на процес інтеграції України до ЄС. Про це переконливо свідчить досвід переважної більшості країн Центральної та Східної Європи[1].

Важливим аспектом регіонального розвитку виступає налагодження міжрегіонального, а також транскордонного співробітництва між прикордонними регіонами та територіями. Однією з форм останнього є єврорегіони. Тому насамперед коротко охарактеризуємо транскордонне співробітництво як засіб налагодження відносин безпосередньо між прикордонними регіонами та територіальними громадами держав, що мають спільний кордон.

Щодо „транскордонного співробітництва”, то ми цілком дотримуємося визначення, запропонованого „Європейською рамковою конвенцією про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями” (Мадрид, 21 травня 1980 р.)[2]. Згідно Статті 2 „Конвенції…”, транскордонне співробітництво – будь-які спільні дії, спрямовані на посилення та розвиток добросусідських відносин між територіальними общинами або органами влади, які знаходяться під юрисдикцією двох або декількох Договірних сторін, та укладення з цією метою необхідних угод або домовленостей. Транскордонне співробітництво здійснюється в межах компетенції територіальних общин або органів влади, визначеної внутрішнім законодавством.

Інша ситуація з поняттям „єврорегіон”. Сьогодні фактично не існує загальновизнаної теоретичної дефініції, яка б містила вичерпний і прийнятний усіма перелік основних ознак цього явища. Тому спробуємо сформулювати його суть.

Спершу ідентифікуємо головні складові, що характеризують єврорегіон[3]:

·   географічнаєврорегіон є територією, яка має конкретне географічне положення;

·   політична частини цієї території знаходяться під юрисдикцією суверенних держав, які мають спільний кордон;

·   адміністративна єврорегіон утворюють прикордонні регіони держав, що мають спільний кордон;

·   функціональна єврорегіон є формою транскордонного співробітництва.

Отже, єврорегіон це форма транскордонного співробітництва між територіальними громадами або місцевими органами влади прикордонних регіонів двох або більше держав, що мають спільний кордон, яка спрямована на координацію їх взаємних зусиль і здійснення узгоджених заходів у різних сферах життєдіяльності у відповідності до національних законодавств і норм міжнародного права для вирішення спільних проблем і в інтересах людей, що населяють його територію по обидві боки державного кордону[4].

Також виділимо перелік особливостей, характерних для функціонування єврорегіонів як форми транскордонного співробітництва. До першої групи особливостей віднесемо правові аспекти функціонування єврорегіонів:

·   створення єврорегіону не призводить до виникнення нового адміністративно-територіального утворення зі статусом юридичної особи;

·   правове регулювання на території кожного із членів єврорегіону здійснюється відповідно до чинного законодавства держави, до якої він належить;

·   керівні органи єврорегіону виконують координаційні функції і не мають владних повноважень, а також не можуть заміняти собою органи влади, що діють на території кожного з його членів.

Другу групу особливостей ми охарактеризували б як політичну. В цьому сенсі єврорегіони:

·   не діють проти інтересів національної держави;

·   вони не є наддержавними утвореннями;

·   у своїй діяльності не замінюють зовнішньополітичні функції держав, адміністративно-територіальні одиниці яких є їх членами.

Третя група особливостей – історичні. У переважній більшості ви­падків єврорегіони охоплюють території, що мають спільне історичне минуле і навіть колись входили до складу однієї держави. Інколи до складу єврорегіонів входять території, які у більш чи менш віддаленому минулому мали так званий „спірний статус”, тобто право володіння такою територією, що належала одній державі, оспорювалося сусідньою, яка має з нею спільний кордон.

Особливості, що належать до четвертої групи, пов'язані з національним складом прикордонних територій. Як правило, це багатонаціональні території або регіони, де мешкають представники декількох етнічних груп. У багатьох випадках на територіях суміжних прикордонних регіонів проживають представники досить чисельної національної меншини, яка репрезентує національну більшість країни, розташованої по інший бік кордону.

П'ята група особливостей зумовлена тим, що території або регіони, які входять до складу єврорегіонів, є периферійними по відношенню до адміні­стративних центрів своїх країн.

Шоста група особливостей полягає в тому, що всім територіям або регіонам, які входять до складу єврорегіонів, притаманна наявність спільних проблем транскордонного характеру. Для розв'язання їх необхідне поєднання зусиль територіальних громад або органів влади держав-сусідів. Як правило, до таких проблем відносяться екологічні та природоохоронні, розвиток прикордонної інфраструктури, транспорту та комунікацій, раціональне використання трудових ресурсів, забезпечення умов для розвитку етнічних меншин.

Сьома група визначається наявністю чітко визначених спільних інтересів членів єврорегіонів. Для цієї групи типовими є інтереси в торгово-економічній площині з урахуванням місця регіонів-членів у між територіальному розподілі праці, у галузі спільного розвитку туристичної діяльності, наданні взаємних послуг через державний кордон, створенні мережі співробітництва в галузях науки, освіти та культури. Універсальною сферою спільних інтересів для членів будь-якого єврорегіону виступає визначення спільної стратегії просторового розвитку.

Наступним важливим аспектом у розрізі нашої теми є взаємозв'язок між транскордонним співробітництвом і регіональною політикою, політикою щодо регіонального розвитку та регіональним розвитком як таким. Виникає запитання: чи є різниця між цими поняттями? Ми вважаємо, що так. І що доцільно скористатися визначеннями цих понять, запропонованими редакторською групою у складі Басила Гудака, Генріка Хойтвельдта та Едварда Мігана з Празького центру Інституту Схід–Захід, якою наприкінці 1999 р. було видано збірник статей під загальною назвою „Регіональна політика просувається на Схід: тенденції та уроки політики щодо регіонального розвитку в Центральній та Східній Європі”[5].

Автори вважають, що „регіональна політика має визначати законодавчі та інституційні рамки, а також стосуватися секторної політики і регіональних інституцій на національному рівні”. Від себе додамо, що одним з головних завдань регіональної політики слід вважати досягнення певного балансу між інтересами держави та інтересами розвитку її регіонів.

Під політикою щодо регіонального розвитку слід розуміти „втілення регіональної політики на місцевому рівні, тобто створення інституційного і нормативно-правового підґрунтя, а також дій, завдяки яким здійснюються залучення до цього процесу місцевих інституцій та економічних інновацій на субнаціональному рівні”.

Регіональний розвиток означає „економічний і соціальний розвиток у регіонах”. Звісно, наведені визначення навряд чи можна вважати вичерпними[6] та ми, все ж, вважаємо їх достатніми для того, щоб дослідити взаємозв'язок між визначеними явищами і транскордонним співробітництвом, а також визначити місце останнього в регіональному розвитку.

Перш за все слід зауважити, що повноцінна участь прикордонних регіонів будь-якої країни в розвитку транскордонного співробітництва потребує визнання на рівні її центральних органів влади принципу субсідіарності та його практичного застосування. Тобто участь прикордонних регіонів держави у транскордонному співробітництві має ґрунтуватися на правових та інституційних засадах, спроможних забезпечити прикордонним регіональним і місцевим органам влади відповідний перелік повноважень щодо налагодження безпосередніх відносин. Все це зумовлює існування чітко визначеної регіональної політики держави, яка повинна визначати базові принципи взаємовідносин між державою та її регіонами, магістральні напрямки регіонального розвитку, встановлювати загальні правові рамки, які дозволяли б регіональним і місцевим органам влади та самоврядування ефективно вишукувати шляхи для забезпечення сталого соціально-економічного зростання, закладаючи тим самим підґрунтя сталого розвитку держави.

Все сказане – цілком у річищі сучасних тенденцій політики щодо регіонального розвитку в переважній більшості країн Європейського континенту. Ця політика має орієнтуватися на активізацію та мобілізацію регіонального потенціалу та ресурсів, а не на бюджетний перерозподіл між регіонами. До речі, така політика не відкидає доцільності використання такого важливого для досягнення внутрішньої стабільності держави механізму як міжрегіональне вирівнювання. Тому сенс транскордонного співробітництва, зокрема уособлений в єврорегіонах як у найбільш вдалій формі його просування в сьогоднішній Європі, має полягати в трансформації прикордонних регіонів у „полюси зростання”, мережа яких спроможна утворити своєрідний каркас сталого розвитку країни, сформований на її периферійних територіях[7].

Таким чином, місце транскордонного співробітництва в регіональному (територіальному) розвитку визначається його здатністю до мобілізації та ефективного використання існуючого потенціалу прикордонних регіонів і територій. Значення транскордонної співпраці полягає також у поєднанні потенційних можливостей і ресурсів прикордонних регіонів і територій двох або більше країн, що мають спільний кордон, з метою вирішення завдань просторового розвитку в межах транскордонних регіонів[8].

Транскордонне співробітництво в Європі має широку географію та розвивається впродовж значного часу. Багатовікова історія Європейського континенту – це історія трансформації державних кордонів. Але якщо раніше вони виконували функцію розділення, то нині навпаки – об'єднуюча тенденція стирає міжнаціональні межі, відкриваючи нову епоху міждержавного співіснування. Транскордонне співробітництво існує в межах дуже відмінних структур, законодавчих систем і територій. Його головна мета – подолавши бар'єри національних кордонів, налагодити спільну роботу з питань соціальної та екологічної політики, інфраструктури, культури, науки і освіти, охорони довкілля.

Доцільність здійснення такої співпраці не викликає сумнівів, адже ми живемо в епоху, коли глобальні екологічні проблеми, міграція населення, ідей, капіталу, широко розвинута торгівля, засоби масової інформації загальносвітового радіусу дії позбавляють сенсу всілякі спроби державної герметизації. Інтеграційні процеси в Європі, які набирають розмаху, зумовлюють для України особливу актуальність питань вибо­ру цивілізованих форм європейського співробітництва на різних рівнях. Одним з найбільш перспективних і привабливих варіантів його реалізації є взаємодія територій, що належать до різних країн, у рамках спеціальних об'єднань та асоціацій, які сьогодні більш відомі під назвою єврорегіон[9]. Вперше ідея таких структур виникла в Західній Європі після Другої світової війни як спосіб побудови нового економічного і суспільного порядку в Європі, а також метод економічної активізації територій. Зараз налічується понад 150 таких об'єднань і результати їх піввікової роботи на практиці довели ефективність і необхідність такої форми транскордонного співробітництва[10].

Формування подібних угрупувань активно продовжуються і тепер, значно розширилася їх географія за рахунок країн Східної і Центральної Європи та колишнього СРСР. Однією з причин, яка зумовила зростаючий інтерес до транскордонного співробітництва, а відтак і потребу у створенні відповідних інституційних структур, стали історичні зміни, також процеси економічних і політичних трансформацій, які охопили території цих держав.



[1] Див.: І. Зінько, Актуальні проблеми регіоналістики як науки, „Вісник Львівського університету”, Серія Міжнародні відносини, Вип. 5, Львів, ЛНУ ім. І. Франка, 2001, с. 1215.

[2] Є. Кіш, О. Вишняков, С. Максименка, І. Студеннікова, На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів, [Проект Київського центру Інституту Схід–Захід], Київ, Логос, 2000.

[3] На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів, с. 9495.

[4] Там же.

[5] Regional Policy Goes East: Essays on Frends and lessons Learned for Regional Development Policy in Central and Eastern Europe, Ed. by V. Hudak, H. Huitfeldt, E. J. Meegan, Prague 1999, с. 110.

[6] Див. також: В. О. Мартинюк, С. С. Троян, Політична географія та геополітика: Словник-довідник, Київ 2005, с. 141–142.

[7] В. О. Мартинюк, С. С. Троян, Політична географія та геополітика, с. 142.

[8] Див.: Дж. Ітвелл, М. Еллмен, М. Карлссон, Д. М. Нуті, Дж. Шапіро, Трансформація та інтеграція: Формування майбутнього Центральної та Східної Європи, пер. з англ, Київ, Стилос, 1998, с. 192.

[9] Див.: На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів, [Проект Київського центру Ін-ту Схід–Захід], Київ, Логос, 2000, с. 224; Регіони Східної Європи: Інтеграційні очікування та конфронтаційні небезпеки: Матеріали Міжнародної наукової конференції (Чернівці, 1819 вересня 2000 р.), Чернівці, БУКРЕК, 2000, с. 260; Європейські інтеграційні процеси і транскордонне співробітництво, Четверта Міжнародна науково-практична конференція, м. Луцьк, 17–18 травня 2007 року, Луцьк, 2007, с. 616.

[10] Європейські інтеграційні процеси і транскордонне співробітництво, с. 335.