Конституційні засади української державності
й еволюція політичної системи

 

 

У сучасних умовах становлення розвиток української державності безпосередньо пов’язаний з процесом національного відродження (на Заході його називають етнічними ренесансом)[1]. Щодо сутності національного відродження, то йдеться про усвідомлення етносом себе як нації, як дійової особи історії та сучасного світу. Його основним і найвагомішим засобом є створення національної держави, яке завжди відбувається в контексті конкретних історичних умов. Отже, вирішальний вплив на розвиток процесів державотворення в Україні впродовж останнього п’ятнадцятиліття справляє реальний хід демократичного розвитку суспільства, утвердження та конституювання нашої держави як форми територіально-політичної організації українського народу, що покликана забезпечити йому найкращі умови для економічного, соціального та духовного розвитку[2]. Звідси, вести мову про реалії нашої незалежності доцільно через призму виокремлення та характеристики головних етапів сучасного державотворення та суспільного розвитку в Україні.

Перший етап – 19901991 рр. – проголошення та конституювання незалежної Української держави.

Рубіж 8090-х років минулого століття у політичному житті України характеризувався, по-перше, лібералізацією радянської командно-адміністративної системи, а, по-друге, поглибленням її кризи. Каталізаторами процесу національного відродження українського народу та його державності стали новостворені громадсько-політичні організації, товариства, клуби – Українська Гельсінська Спілка, Товариство української мови ім. Т. Г. Шевченка, Спілка незалежної української молоді тощо. Найпомітніше місце тут, безумовно, зайняв організований у 1989 р. Народний Рух України. Саме в цей час розпочався процес формування демократичних політичних партій, а у Верховній Раді була сформована опозиція в особі Народної Ради на чолі з академіком І. Юхновським, до якої увійшло 125 депутатів.

У цих умовах Верховна Рада 16 липня 1990 р. прийняла надзвичайної ваги документ – Декларацію про державний суверенітет України[3]. За неї проголосувало 355 парламентаріїв, проти – 4, утримався – 1. Вона проголосила невід’ємне право української нації на своє самовизначення та будівництво незалежної Української держави. Принципами рівноправності, взаємоповаги та невтручання у внутрішні справи Україна мала керуватися при укладенні міжнародних угод, у тому числі нового Союзного Договору, який розроблявся в Москві під керівництвом Президента СРСР М. Горбачова. Однак створення Державного Комітету з Надзвичайного Стану та заколот 1921 серпня 1991 р. у Москві привели до фактичного краху надій на перепідписання Союзного Договору.

24 серпня 1991 р. Надзвичайна сесія Верховної Ради прийняла Акт проголошення незалежності України[4], проголосивши її повну державну незалежність і створення самостійної української держави – України. Над будинком Верховної Ради було піднято національний синьо-жовтий прапор. Легітимність цього документу була підтверджена Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р. – за його підтвердження висловилися 90,9% голосуючих. Водночас відбулися вибори першого Президента України. Ним став тодішній Голова Верховної Ради Леонід Кравчук, який набрав 61,59% голосів. Окрім того, на першому етапі державотворення в Україні важливе політичне значення мало прийняття Закону про економічний суверенітет, затвердження Верховною Радою 24 жовтня 1990 р. Комісії по розробці нової Конституції України на чолі з Л. Кравчуком і схвалення її концепції в середині червня наступного року.

Самостійність України була підкріплена в грудні 1991 р. спочатку підписанням угоди в Біловезькій Пущі між керівниками Білорусії, Росії та України про припинення існування Радянського Союзу та перехід усієї повноти влади до республіканських урядів, а потім рішенням в Алма-Аті про денонсацію Союзного Договору 1922 р. та створення Союзу Незалежних Держав (СНД) як міжнародного об’єднання рівноправних держав[5]. Україна була визнана світовим співтовариством, що сприяло розгортанню процесів будівництва нової державності.

Другий етап – 19911993 рр. – розгортання конституційного процесу в умовах зародження ринкових механізмів і становлення багатопартійної політичної системи.

Державна незалежність України швидко почала наповнюватися реальним змістом[6]. Було прийнято демократичний Закон про громадянство; затверджено державний прапор, малий герб і гімн України; створено власні Збройні Сили, Службу безпеки, Національну гвардію, прикордонні війська, митну службу. Україна добровільно відмовилася від ядерних озброєнь і вивела їх із своєї території, набувши статусу без’ядерної держави та приєднавшись до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї взамін за гарантії територіальної цілісності та державного суверенітету з боку США і Росії.

Швидкими темпами, хоча й далеко не завжди продумано і навіть часто стихійно йшов процес складання ринкових механізмів і здійснення приватизації. Повсюдно виникали нові політичні партії, серед яких відбувалося розмежування на лівих – Соціалістична партія України, Комуністична партія України, Селянська партія України, правих – Народний Рух України, Українська республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Християнсько-демократична партія України та центристів – Партія демократичного відродження, Ліберальна партія України, Соціал-демократична партія України, Об’єднана соціал-демократична партія України.

Розгортався конституційний процес і до Конституції колишньої УРСР були внесені істотні зміни та доповнення, які суттєво видозмінили структуру органів державної влади та взаємовідносини між ними[7]. Водночас 30 червня 1992 р. Комісія по розробці нової Конституції України внесла на розгляд Верховної Ради її перший проект. Він був схвалений Європейською комісією „За демократію через право” та позитивно оцінений зарубіжними й українськими експертами. Після схвалення в першому читанні парламентом і всенародного обговорення був створений другий – оновлений проект Конституції. Восени 1993 р. Верховна Рада приступила до його обговорення і 10 листопада третій – доопрацьований проект Конституції був опублікований. На жаль, цей проект так і не був внесений на пленарне засідання українського парламенту через політичну кризу. Вона завершилася прийняттям рішення Верховної Ради про дострокові вибори парламенту та Президента влітку 1994 р.[8] Україна втратила реальний шанс уже на початку свого державотворення отримати передову демократичну Конституцію як ґрунт для подальшого ефективного розгортання державотворчих процесів.

Третій етап – 19931996 рр. – ускладнення внутрішньополітичної ситуації в ході зміцнення внутрішніх засад і зовнішньополітичних гарантій української державності.

Незважаючи на незавершеність конституційного процесу, продовжувалися незворотні, але значною мірою суперечливі ринкові перетворення. На жаль, вони супроводжувалися наростанням значних соціальних та економічних труднощів і проблем. Різко падали темпи виробництва, йшло скорочення валового національного продукту, небачено зросли темпи інфляції, відбувалося зубожіння народу. Водночас державне керівництво намагалося втримати важелі управління, що часто гальмувало розгортання і зменшувало ефективність ринкових реформ. Ці явища отримали образну назву „шоку без терапії”.

Саме складна внутрішньополітична ситуація привела до поразки Леоніда Кравчука та перемоги Леоніда Кучми на дострокових президентських виборах улітку 1994 р.[9] Головою Верховної Ради, яка була обрана за мажоритарною виборчою системою на основі „Закону про вибори народних депутатів України”, став лідер соціалістів Олександр Мороз. Саме під головуванням нових керівників держави була сформована нова Конституційна комісія і в листопаді 1994 р. відновився конституційний процес.

Однак суперечності, які виникли між різними гілками влади з приводу Конституції України та боротьби за владу, привели до конституційної кризи. Вона була подолана лише після підписання 8 червня 1995 р. відносно легітимного Конституційного договору між Верховною Радою та Президентом України „Про основні заходи організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України”[10]. В умовах конкретної кризової політичної ситуації він зіграв позитивну роль у конституційному процесі, запобігши доведенню конфлікту між гілками влади до силових методів його вирішення, поклавши початок демонтажу недієздатної системи державної влади у формі рад і ставши важливим чинником прискорення конституційного процесу.

На міжнародній арені Україна продовжувала зміцнювати свої позиції уже як без’ядерна позаблокова держава. Українські миротворці взяли участь у врегулюванні низки конфліктів і підтриманні миру в гарячих точках планети, зокрема на Балканах. Важливе значення для остаточного вибору головного вектора зовнішньополітичного курсу держави мав розвиток відносин із державами Заходу та міжнародними організаціями. Так, у 1994 р. Україна приєдналася до програми співпраці з НАТО „Партнерство заради миру”, а наприкінці 1995 р. стала членом Ради Європи[11].

Четвертий етап – 19961999 рр. – прийняття і впровадження в життя Конституції 1996 р. та створення ґрунту для радикальних ефективних зрушень у всіх сферах життя українського суспільства.

Завершальний етап конституційного процесу розпочався на початку 1996 р. Конституційна комісія завершила роботу над проектом Основного Закону нашої держави і 20 березня 1996 р. він був представлений її співголовами на спеціальному засіданні Верховної Ради, а в квітні опублікований для всенародного обговорення. У його ході поступило понад 8 тис. пропозицій і доповнень від громадян України. Крім того надійшла низка альтернативних конституційних проектів. Однак Верховна Рада вирішила повернути проект Конституції на доробку, після чого у суттєво зміненому та вдосконаленому вигляді прийняла його після обговорення в першому читанні. 19 червня розпочалося друге читання проекту.

Проте затягування парламентом прийняття нової Конституції України змусило Президента 26 червня видати Указ про призначення на 25 вересня 1996 р. всенародного референдуму з цього питання. Після цього Верховна Рада довела, що вона може консолідуватися та подолати розбіжності, багато з яких не мали принципового значення. Через 15,5 годин безперервної роботи вранці 28 червня 1996 р. п’ята сесія Верховної Ради прийняла Конституцію України у другому та третьому читаннях[12]. За неї проголосувало 315 депутатів, проти – 36, утрималися – 12, не голосували – 30. Тим самим успішно завершився тривалий конституційний процес. День 28 червня було оголошено святковим. Прийняття Конституції означало в цілому завершення процесу становлення України як суверенної незалежної держави, повноправного суб’єкта європейського та світового співтовариства.

Безумовно, прийняття Основного Закону держави позитивно відобразилося на її внутрішньополітичних процесах і сприяло зміцненню міжнародного становища України. Призупинилися темпи падіння економічного виробництва, значно зменшилися темпи інфляції, чому допомогло і введення нової національної конвертованої грошової одиниці – гривні. Дуже важливе значення для покращення міжнародного іміджу України мало врегулювання нею низки суперечностей із своїми сусідами та підписання базових Договорів – 26 травня 1997 р. з Російською Федерацією та 3 червня 1997 р. з Румунією, а також Договору про порозуміння між Президентами Польщі й України 1998 року. Розширюючи прозахідний вектор зовнішньополітичного курсу держави, Україна в рамках Мадридського самміту (1997 р.) держав-членів НАТО уклала нову угоду з цією військово-політичною організацією – Хартію про особливе партнерство. Водночас наша держава розширювала свою участь у конструктивному діалозі в рамках СНД, а також стала формальним лідером об’єднання ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова)[13].

Конституція України стала базою для вдосконалення політичної та виборчої систем. Був прийнятий новий Закон про вибори народних депутатів усіх рівнів за змішаною мажоритарно-пропорційною системою (по 225 депутатів до Верховної Ради обиралися від партій – за партійними списками, персонально – шляхом голосування за конкретного кандидата). На основі цього закону були проведені вибори 29 березня 1998 р. і сформовано новий депутатський корпус України[14].

П’ятий етап – з 1999 р. – висхідної лінії розвитку (насамперед у соціальній та економічній галузях).

Цей етап, незважаючи на серйозні політичні колізії, пов’язані з Всеукраїнським референдумом 1999 р. про внесення змін до чинної Конституції України, виборами Президента держави восени 1999 р. (після другого туру голосування перемогу одержав діючий глава держави Л. Кучма), вбивством журналіста Г. Гонгадзе і так званим „касетним” скандалом став переломним у плані соціально-економічних ринкових перетворень, модернізації законотворчої бази держави та посилення її активності на міжнародній арені. Новому уряду під керівництвом В. Ющенка вдалося стабілізувати та зміцнити національну валюту, прискорити темпи економічного розвитку, за якими Україна стала першою серед колишніх республік Радянського Союзу та вийшла на передові позиції у Європі. Швидкі темпи ринкових перетворень дозволили підняти пенсії, стипендії та заробітну плату жителям України, зміцнивши рівень соціальної захищеності населення та його довіри до офіційних державних владних структур[15].

Безумовно, політична незалежність нашої держави та її внутрішньополітичні ринкові досягнення останніх років є тими позитивними факторами, завдяки яким геополітична обстановка на Європейському континенті набуває стабільності, збалансованості, прогнозованості. Це повністю відповідає основним принципам сучасної української зовнішньої політики: насамперед вона має бути послідовною і передбачуваною, виходити з визнання існуючих кордонів і невтручання у внутрішні справи інших держав, керуватися законом і визнанням пріоритету міжнародного права, ґрунтуватися на ідеї „безпека для себе шляхом безпеки для кожного”. Дані принципи у поєднанні з політикою дистанціювання від Росії та наближення до Європи з самого початку становлення української незалежності сприяли реальному входженню України в центрально-східноєвропейський простір і виокремленню з простору євразійського[16]. Однак просування в цьому напрямку, як показують роки нашої незалежності, не може відбуватися само по собі, воно вимагає подальшого здійснення послідовних радикальних політичних, економічних і соціальних перетворень[17]. А тут, незважаючи на досягнення та успіхи, є й серйозні недоліки.

Проблеми і труднощі входження України в загальноєвропейські інтеграційні процеси, невідповідність міжнародних позицій потенціалу держави останнім часом зумовлені головним чином наступними обставинами[18]:

1)      загальною стратегічною несформованістю (чи радше незавершеністю становлення) вектора зовнішньої політики, що іноді буквально „витанцьовує” між прозахідним і проросійським курсами;

2)      складною соціально-політичною ситуацією в другій половині 20002001 рр., яка, незважаючи на реальний прогрес в економічній сфері, привела до протистояння в українському суспільстві та відставки реформаторського прозахідного уряду В. Ющенка;

3)      фактичною відсутністю прозорості державної політики як найважливішого фактору демократизації суспільства;

4)      суперечливими процесами в здійсненні важливої складової системної трансформації – приватизації, яка впродовж 20002001 рр. супроводжувалася постійними конфліктами, зокрема і між різними гілками влади, та широким використанням технологій чорного PR-у;

5)      відсутністю наполегливих дій з боку уряду, спрямованих на прискорення вступу держави у Всесвітню торгову організацію, членство у якій є мінімально необхідною умовою просування економіки країни до світових ринків;

6)      недостатньою, незважаючи на суттєві позитивні результати, гармонізацією українського законодавства з європейським, що створює напругу у відносинах нашої держави із загальноєвропейськими структурами, зокрема з Радою Європи;

7)      втратою важливих силових ресурсів зовнішньополітичного впливу, з яких одним із останніх стало закриття Чорнобильської АЕС.

Дані обставини разом із введенням візового режиму сусідами України на її західних кордонах можуть не лише серйозно ускладнити перспективи інтеграції в загальноєвропейський економічний і політичний простір, але й надовго перетворити нашу державу в „сіру зону” Центрально-Східної Європи. Іншими словами, за Українською державою може надовго закріпитися статус слаборозвиненої країни з невеликим зовнішнім боргом, неперспективної для зовнішніх інвесторів, у якій зростатиме тіньовий сектор в економіці та загальне зубожіння суспільства.

Звідси, і це один із важливих уроків наших шістнадцяти років незалежності, необхідно чітко усвідомлювати, що „український шлях” до об’єднаної Європи буде непростим. Україна з точки зору інтеграційних процесів на континенті перебуває тільки на шляху „повернення до Європи”. Тому, на думку відомого українського філософа М. Поповича, „інтеграція України в політичний і господарський європейський простір не може бути справою безпосереднього майбутнього, але вона відповідала б і українським, і європейським інтересам. Об’єднання в цілісність усієї Західної, Центральної і Східної Європи може дати колосальний поштовх європейській цивілізації, набагато потужніший, ніж західноєвропейська інтеграція”[19]. Однак сьогоднішні реалії такі, що Україна за багатьма параметрами не відповідає критеріям вступу до Європейського Співтовариства.

Такий висновок, на жаль, не був подоланий і на шостому етапі розвитку українського суспільства та держави, який розпочався з кінця 2004 року[20]. Він покликаний до життя новими реаліями, в яких опинилися українське суспільство та держава в результаті президентських виборів – 2004 (після повторного голосування другого туру перемогу отримав опозиційний кандидат Віктор Ющенко), Помаранчевої революції, яка тривала від 22 листопада 2004 р. до 23 січня 2005 р., парламентських виборів – 2006[21]. При збереженні багатьох позитивних тенденцій у розвитку нашої держави та суспільства треба констатувати, що загострилося протистояння між різними гілками влади. Наслідком стали квітневі (2007 року) президентські Укази про розпуск Верховної Ради та призначення нових парламентських виборів в Україні з метою подальшої демократизації та поглиблення позитивних тенденцій у розвитку суспільства і держави.

Отже, від внутрішньополітичної ситуації в Україні та реальних результатів реформ в економічній, політичній, соціальній і правовій сферах життя, а також від місця держави в динаміці позитивних трансформаційних процесів у Центрально-Східній Європі залежатиме швидкість нашого поступу спочатку від договору про співпрацю з ЄС до асоційованого членства у цій організації, а вже потім – повноцінного залучення до тієї „цивілізаційної цілісності”, якою є Європа не в географічному вимірі, а з точки зору розвитку сучасних інтеграційних процесів на континенті[22]. Це відповідає і Концепції національної безпеки України, яка зорієнтована як на партнерські відносини з Росією, так і реалізацію стратегічної мети – підключення держави до загальноєвропейської інтеграції, зокрема і шляхом налагодження та розвитку ефективного транскордонного єврорегіонального співробітництва у різних сферах життя суспільства та держави.



[1] С. С. Троян, Вступ до теорії політики. Навчальний посібник, Київ 2005, с. 157.

[2] Трансформація політичної системи: соціальні перетворення та законодавчий процес. Всеукраїнська теоре­тична й науково-практична конференція з правознавства, політології та соціології, „Віче”, 2007,14.

[3] Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року.

[4] Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року.

[5] В. М. Матвієнко, Співдружність Незалежних Держав (СНД): історія створення та розвитку [в:] Вісник Київського університету, Серія Міжнародні відносини, Вип. 6, Київ 1997; Ф. М. Рудич, Чи багато потрібно владі? (Україна в контексті трансформації політичних структур в країнах СНД і Балтії, Центральної і Східної Європи), Київ 1998.

[6] Див.: Н. П. Барановська, В. Ф. Верстюк, С. В. Віднянський та ін., Україна: утвердження незалежної держави (19912001), під ред. В. М. Литвина, Київ 2001.

[7] Україна: утвердження незалежної держави (19912001), с. 178179.

[8] Там же, с. 179180.

[9] Там же, с. 181.

[10] Конституційний договір між Верховною Радою та Президентом України Про основні заходи організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України від 8 червня 1995 року.

[11] О. Івченко, Україна в системі міжнародних відносин: історична ретроспектива та сучасний стан, Київ 1997; Л. Д. Васильєва-Чекаленко, Україна в міжнародних відносинах (19441996 рр.), Київ 1998.

[12] Конституція України Прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року.

[13] Див. напр.: В. М Литвин, Україна на межі тисячоліть (19912000), Київ 2000.

[14] Україна: утвердження незалежної держави (19912001), с. 191–192.

[15] Україна продовжує зберігати високі темпи економічного розвитку, започатковані в 20002001 рр. Так, за офіційними статистичними показниками економічне зростання в першій половині 2007 р. склало понад 8%, а піднесення промисловості – понад 12%.

[16] Див. напр.: Украина и Россия в новом геополитическом пространстве, Киев 1995; В. Я. Гельман, Из огня да в полымя? Динамика постсоветских режимов в сравнительной перспективе, „Полис”, 2007,2.

[17] Трансформація політичної системи, Віче”, 2007,14.

[18] С. С. Троян, Вступ до теорії політики, c. 164165.

[19] М. В. Попович, Україна-Європа – ліві-праві, Київ 1997.

[20] В. В. Лапкин, В. И. Пантин, Политические трансформации в России и на Украине в 20042006 гг.: причины и возможные последствия, „Полис”, 2007,1.

[21] Див.: Wiktoria Wiktora: Człowiek roku 2004, Wprost”, 2005, 1, с. 2037; J. Wilczak, Talia Julii, „Polityka”, 2005, 7, с. 5051.

[22] Трансформація політичної системи, „Віче”, 2007,14.