Річ Посполита: держава яких народів?

 

 

На одному з центральних майданів Любліна стоїть монумент, встановлений тут на початку ХІХ ст. Надпис на ньому повідомляє, що його спорудили на честь Люблінської унії 1569 р., за якою була створена Річ Посполита – „Держава обох народів” [польського і литовського – С. С.], яка проіснувала понад три століття. В ньому немає жодного натяку на те, що значну частку людності цієї однієї з колись найбільших і найпотужніших держав Європи становили українці[1]. Однак тривалий період співжиття в межах єдиного державного організму назавжди закарбувався в історичній пам’яті польського й українського народів.

Почнемо з того, що створенню Речі Посполитої передувало 1) відновлення Польської держави після доби феодальної роздробленості і 2) виникнення Великого князівства Литовського.

Прагнення відновити державу Пястів простежувалось серед людності історичних польських земель впродовж всього ХІІІ ст.: у цьому були зацікавлені і жителі міст як головних осередків товарно-грошових відносин; і рицарство, яке потребувало захисту центральної влади від князівської сваволі; і церква, що організаційно й адміністративно належала до однієї провінції. Це прагнення поглиблювалось і усвідомленням своєї мовно-етнічної спільності[2].

Центром об’єднавчих процесів став Краків, що 20 січня 1320 р. уперше став місцем коронації польських королів, яким раніше було Ґнєзно. Цього дня краківський архієпископ Яніслав вінчав на королівський трон князя Владислава Першого Локєтка[3]. Ця подія, яка увінчала боротьбу за відновлення Польської держави, мала велике історичне значення, започаткувавши безперервне існування польської корони аж до 1795 року.

Перша Литовська держава, що згодом дістала назву Великого князівства Литовського, виникла приблизно в середині ХІІІ ст., коли князь Міндаугас [Міндовг] (1230–1263) об’єднав розрізнені литовські племена. За часів великого князя Гедимінаса [Гедиміна] (1316–1341) до складу литовської держави ввійшли західноруські (білоруські) землі. Її кордони впритул наблизились до власне України-Русі, яка навіть через століття не могла оговтатись після спустошливої татаро-монгольської навали.

Історичні дослідження свідчать про те, що колись величний Київ у XIV ст. втратив роль столичного міста. У 1300 р. його покинув митрополит, який виїхав у колишню „Залеську землю” і зрештою осів у Москві. Протягом тривалого часу Київ, за князювання в якому колись запекло боролись різні гілки династії Рюриковичів, навіть не мав свого князя[4]. Майже 80 років верховним правителем більшості історичних українських земель вважався хан Золотої Орди – держави з центром у м. Сарай на Нижній Волзі, яка утворилась після розпаду імперії Чингиз-хана.

Певний час традиції києворуської держави підтримувало Галицько-Волинське князівство, яке виникло в 1099 р. і після нашестя татар продовжило боротьбу з ними. Її очолив енергійний князь Данило Галицький, що прагнув створити для цього широку європейську коаліцію. За деякими відомостями, він отримав від папи Римського Інокентія IV королівські регалії – вінець, скіпетр і корону (коронування відбулось у Дорогичині в грудні 1253 р.)[5]. Після смерті Данило (1263) був похований у заснованому ним Холмі (сучасному польському Хелмі) – місті, яке він хотів зробити своєю столицею.

Князю Данилу і всім Романовичам – одному із відгалужень Рюриковичів – доводилось вести постійну виснажливу боротьбу не лише із зовнішніми ворогами, а й внутрішньою опозицією – боярами, позиції яких були особливо міцними в Східній Галичині. Історики пояснюють це тим, що боярський стан на західних рубежах руської землі склався задовго до появи тут нової династії на основі місцевої родо-племінної знаті[6]. Зрештою ця боротьба й стала одною з причин падіння Галицько-Волинського князівства. Отруївши в 1340 р. Юрія-Болеслава – польського кузена Романовичів, що обіймав королівський трон Галицько-Волинської держави з 1323 р., свавільні галицькі бояри позбавили власну землю останнього князя.

Природно, що вакуум влади, який утворився в Києві і Галичі, незабаром був заповнений сусідами. Коли в 1367 р. військо сина Гедиміна Альгердаса (Ольгерда) наблизилось до Києва, кияни самі відчинили ворота міста, сприймаючи литовського князя як визволителя від принизливої татарської опіки. Незабаром владі Великого князівства Литовського була підпорядкована більшість сучасних українських земель, за винятком Східної Галичини, на яку після смерті Юрія-Болеслава заявив свої династичні претензії польський король Казимир Великий (1320–1370). Наприкінці 60-х рр. XIV ст. вона була приєднана до польської корони. Отже, територію Русі-України розділили її сусіди.

Роздробленість історичних українських земель гальмувала, але не могла зупинити процес консолідації українського етносу. Згідно з сучасними уявленнями, він склався на основі двох середньовічних народностей – полісько-київської та галицько-волинської[7], ареа­лом котрих була широка лісостепова смуга, що тягнулась приблизно на 600–700 км з північного сходу на південний захід між 52 та 49º пн. широти[8]. Вірогідно, вже з XIV ст. про нього можна говорити як про окрему етно-історичну спільність зі своєю мовою, яка включала кілька діалектів, територією, самобутньою культурою, коріння котрої сягає віддалених історичних періодів. За деякими оцінками, чисельність насе­лення України в цей час складала приблизно 3,2–3,7 млн чол.[9]. Аналіз історичних джерел показує, що в різних регіонах Русі-України, які тепер входили до складу кількох держав, наприкінці XIV–в першій половині XV ст. склалась неоднакова етно-політична ситуація.

Незабаром після входження Східної Галичини до складу Польської держави тут значно змінився етнічний склад, викликаний напливом польської і німецької людності, з’явилися структури католицької церкви і перші ознаки падіння престижу „грецької віри”. У містах, населених переважно католиками, погіршились стосунки між ними та православними, що супроводжувалось частими побутовими зіткненнями. Поступово на зміну „руському” прийшло „польське” право. За Єдлицьким привілеєм Казимира Великого, остаточно запровадженим на руських землях його сином Владиславом Третім у 1434 р., в Галичині і Західному Поділлі було заведено адміністра­тивно-судовий устрій польської держави. Водночас уціліла боярсько-рицарська верства колишнього Галицького князівства отримала такі ж права, як і шляхта „ко­ронних земель”. Це призвело до того, що вона дуже швидко, за словами визначного українського історика Михайла Грушевського, „потонула в польському шляхетському морі”, набувши статусу „шляхти-русинів «польської нації»”[10].

Що ж до тих руських (українських) земель, котрі увійшли до складу Великого князівства Литовського (Середня Наддніпрянщина, Волинь, Поділля та ін.), то тут склалась інша ситуація. Нові сюзерени висловлювали незмінну повагу до місцевих звичаїв, діючи за принципом: „Ми старини не рухаємо, а новин не вводимо”, як було сказано в одному з тогочасних документів. Потрапивши під культурний вплив своїх підданих, пред­ставники великокнязівського роду Гедимінасів приймали православ’я і швидко асимілювались в українській стихії.

Уже сини Гедиміна, як зазначає М. Грушевський, „виростають по різних руських містах, оженені з Русинками, обертаючися між Русинами, не тільки рахувалися зі руським елементом, але переважно самі чули себе Русинами… Друге покоління Гедиміновичів було вже руське майже без виїмків”[11]. Руська мова панувала у великокнязівському дворі: достеменно відомо, що навіть в останні роки життя Ягайло, проголошений польським королем, листувався з Вітовтом руською мовою[12].

Понад два століття український етнос мав відносно сприятливі умови для свого розвитку. Так, вся офіційна документація Великого князівства Литовського, куди входила більшість історичних українських земель, велась „руською”, тобто українсько-білоруською книжною мовою, котрою, як зазначав відомий український історик Іван Крип’якевич, „складено всі, без виїмку документи, акти, урядові книги, канцелярії витворили свій окремий, місцевий стиль”[13]. Міста, які користувалися великими привілеями, зберігали місцевий колорит, міська верхівка формувалась з корінних жителів. Провідне, майже моно­польне положення в українських землях займала православна церква, яка відігравала дуже важливу роль у збереженні національних звичаїв і традицій. Під опікою церкви перебувала добре розвинута освітня система, організація котрої задовольняла внут­рішні потреби.

Найвищу верству шляхетського стану в українських землях, які увійшли до складу Великого князівства Литовського, упродовж другої половини XIV–XVI ст. складали князі – нащадки Рюриковичів і Гедиміновичів. Більшість з них мали родові гнізда на Волині, де у цей час нараховувалось біля 30 старовинних княжих родів, а саме: Острозькі, Заславські, Вишневецькі, Четвертинські та ін. Всі вони володіли величезними маєтками, але найбагатшими були князі Острозькі: в XVI ст. їх володіння охоплювали біля 30% усіх волинських земель (14 тис. кв. км) із 100 містами та 1300 селами[14]. Природно, що представники аристократичних родин руського (українського) походження часто обіймали вищі державні посади Великого князівства Литовського. Крім того, вони мали право вирушати на війну під власними, а не під загальними хоругвами[15]. Об’єктивно збереження національної еліти було запорукою розвою українського етносу.

Ще одним важливим чинником цього процесу в умовах бездер­жавності було також заснування в пониззі Дніпра в кінці XV ст. Запорозької Січі – своєрідного рицарського ордену козаків. Назва „козак”, ймовірно, тюркського походження, означає „вільна, незалежна людина”. Вона зустрічається в XIV ст. в половецькому словнику і в актах італійських колоній в Криму, а в Україні вперше зафіксована в 1490 році для означення людей, що ходили в степи для здобичі і боротьби з татарами[16]. Одним із чинників заснування Запорізької Січі було виникнення Кримського ханату зі столицею в Бахчисараї, який контролював Крим і причорноморські степи, де кочували підпорядковані йому ногайські орди. Підраховано, що, починаючи з 1482 р., коли хан Менглі-Гірей дощенту сплюндрував Київ, і аж до середини 1530-х рр. кримські татари майже щороку здійснювали нищівні походи в Середню Наддніпрянщину, Поділля, Галичину, Волинь, Малопольщу, Білорусь і навіть в далеку Литву[17]. Ці грабіжницькі походи, основною метою яких було отримання бранців „ясиру”, знекровлювали українські землі. В останній чверті ХV ст. неподалік від південних рубежів України з’явився новий небезпечний ворог – турки, які після взяття Константинополя (1453) почали відігравати все активнішу роль в європейській політиці. За таких умов Запорізька Січ, що мала доволі демократичний устрій, але відзначалась жорст­кою військовою дисципліною, слугувала могутнім заслоном проти нападів кримських татар і стримуючим бар’єром все зростаючих апетитів Османської імперії, які поширювались і на історичні українські землі. Після її заснування етнічні межі України просунулись далеко на південь.

Ще наприкінці XІV ст. між Польською державою і Великим князівством Литовським намітилось зближення, пов’язане з необхідністю протидіяти Тевтонському ордену, який претендував і на польські, і на литовські землі. Зрештою це знайшло відображення в Кревській угоді (унії) 1385 р., згідно з якою великий литовський князь Ягайло Ольгердович одружився з польською королевою угорського походження одинадцятирічною Ядвігою. Натомість він взяв на себе зобов’язання запровадити серед литовців християнство за латинським обрядом й інкорпорувати Велике князівство литовське до складу Польського королівства. На думку істориків, Кревська унія „мала характер персонально-династичного об’єднання двох держав”[18].

Процес об’єднання Польщі і Литви, які на його початку значно відрізнялись між собою за рівнем соціально-економічного розвитку, значно розтягнувся в часі. Магнати – нащадки Рюриковичів і Гедиміновичів – не поспішали відмовитись від своєї гегемонії у Великому князівстві Литовському. Однак їхнє багатство і привілеї викликали гостре незадоволення у місцевої середньої та дрібної шляхти власне литовських, білоруських і українських земель, що прагнула здобути такі ж привілеї, котрі мала коронна шляхта. Саме тому представники цієї суспільної верстви підтримали польського короля Сигізмунда Августа під час Люб­лінського сейму 1569 р., який вирішив питання про остаточну злуку Великого князівства Литовського і Польського королівства. Сейм проголосив створення двоєдиної держави зі спільним монархом і законодавчим органом і підпорядкував українські землі польській адміністрації[19]. Найдовше не бажали визнати його рішення чотири українських вельможі – Костянтин Острозький, Олександр Чарторийський, Богдан Корецький і Костянтин Вишневецький, але і вони були змушені підкоритися силі примноженої заздрістю дрібної шляхти. Погоджуючись з рішенням сейму, нащадок старовинного давньоруського роду князь Костянтин Вишневецький під час його останнього засідання кинув у вічі королю: „Заявляємо вашій королівській милості, що ми приєднуємось [до Польщі – Авт.] як вільні і свобідні — з тим, щоб ми не були понижені в наших шляхетських почестях, бо ми нарід такий благородний, що не відступимо першенства ніякому іншому народові на світі”[20]. Ці слова свідчать про глибоке усвідомлення своєї етнічної ідентичності.

Люблінська унія – кульмінаційна точка середньовічної та ранньомодерної історії Польщі, яка завершила створення потужної держави, що тривалий час відігравала першорядну роль у Східній Європі. Однак в кінцевому результаті цей політичний проект, започаткований Кревською унією, все ж зазнав невдачі, причини якої спробував пояснити польський історик Євгеній Старчевський: „Унію Польщі і Литви часто називають майстерним ходом, зробленим польською олігархією на політичній шаховій дошці […] Однак резуль­тати цього майстерного ходу виявилися фатальними для майбутнього Польщі. Одержавши легкий доступ до велетенських просторів Руського і Литовського сходу, Польща поступово занедбала свої етнічні кордони; вона залишила своє старе володіння, Сілезію, у руках нім­ців. Натомість вона спрямувала своє населення, не таке вже й чисельне для таких починань, і всі свої ресурси, на новонабуті території. Як би там не було, у кінці XIV ст. польська держава виросла у силі, але польський народ програв, розчинившись на Руському сході і втра­тивши грунт у своїй рідній Сілезії. У його власній бать­ківщині життя польського народу набрало анемічного, безсилого характеру […] Якщо унія з Литвою з бігом часу може стати згубною для Польщі, то негативні наслідки цього зв’язку поглиблювались у той спосіб, яким ця унія була реалізована і впроваджена у XVI і XVII ст. Ми маємо на увазі відділення від Великого Литовського князівства Волині, Поділля й України [в 1569] і їх включення в склад Малопольської провін­ції. Небажання дати Україні права автономії, хоча б у тій мірі, у якій такими правами задовольнялась Литва, привело до її трактування, як землі, де знать, а особливо магнатерія, могла швидко наживатися […]”[21].

На першому етапі існування Речі Посполитої Люблінська унія, як зауважує український історик і політолог І. Лисяк-Рудницький, „дала деякі незаперечні користі Україні”, а саме: знову об’єднала її терени, досі поділені між Польщею і Литвою; посилила військову потугу, покликану захищати їх від татарських наїздів і чужоземних військ (передусім Османської імперії та Московії); поглибила на історичних українських землях впливи Ренесансу і Реформації, що стали поштовхом до культурного відродження після довготривалого періоду застою; урівняла в правах руську і польську шляхту[22]. Однак незабаром Люблінська унія значно погіршила становище українського народу: природні багатства України, які давно манили магнатів, „[…] привабили чимало польських здобичників, і їхня жадоба перемогла будь-які державницькі міркування. Польський уряд за часів правління виборних королів був надто слабий і короткозорий, щоб запобігти творенню величезних латифундій в Україні”[23]. Соціальні протиріччя, властиві будь-якому феодальному суспільству, поступово набували на українських землях рис національного протистояння.

Певний час ті українські аристократи, які виховувалися ще за часів Великого князівства Литовського, вважали своїм обов’язком опікуватись національною культурою, освітою, церквою. Один із них – Костянтин Острозький заснував в м. Острозі на Волині вищу школу, згодом відому під назвою Слов’яно-греко-латинської академії (1580), куди було запрошено велику групу європейських інтелектуалів. У маєтку князя книгодрукар Іван Федоров видрукував свою знамениту „Острозьку Біблію” – перше Святе Письмо, перекладене на церковно-слов’янську мову (1581), якою й досі послуговується частина православних церков. Обговорювалось навіть питання про перенесення до Острога Константинопольського патріархату[24]. У 1632 р. був заснований Києво-Могилянський колегіум, який згодом набув статусу академії – перший вищий навчальний заклад у східнослов’янському і православному світі[25].

Однак дуже швидко з’ясувалося, що нащадки старовинних руських князівських і боярських родів не змогли стати в оборону національних інтересів українського народу. „Принадливість польського аристократичного способу життя і барокової культури була така могутня, – писав із цього приводу І. Лисяк-Рудницький, – що впродовж приблизно двох поколінь після 1569 р. майже всі аристократичні родини і значна частина середньої шляхти навернулися на католицизм, таким чином приймаючи польську національність.”[26] Як приклад можна навести рід князя Костянтина Острозького: ще за життя славетного мецената й захисника національної культури його син і наступник Януш відмовився від прабатьківської церкви і перейшов у католицтво. Наслідок цього рішення не забарився: єдина спадкоємиця Януша, його донька княжна Анна Алоїза, перетворила колишнє вогнище православної освіти у єзуїтську колегію. Довше від інших чинила опір дрібна незаможна шляхта, але вона була надто залежною від влади, щоб гідно боронити національні права. „Упривілейовані верстви не змогли утримати проводу, – писав з цього приводу І. Крип’якевич, – і це була велика шкода для українського народу, бо в тодішнім феодально-ієрархічнім устрої тільки упревілейовані класи могли вільно розбудовувати національне життя. Український нарід, позбавлений своєї провідної верстви, став неповним, скаліченим організмом – і пізніше, за Гетьманщини, мусив собі верхню верству наново творити.”[27]

Коли українська знать відірвалася від прабатьківських коренів, провідну роль в обороні національних інтересів на історичних українських землях почали відігравати низи: міщани, що згуртувались навколо релігійно-просвітницьких фундацій („братств”)[28], та новонароджена суспільна верства – козацтво, силу і волелюбність якого швидко відчула на собі польська влада. „Домашня сваволя бере гору, – писав про вплив козаків на життя українського суспільства король Сигізмунд ІІІ (1587–1632), – і так розперезалася, що і нам тяжка, і з сильними сусідами нас розсварює; забувши про своє підданство, вони утворили собі окрему державу. Вся Україна їх слухає. Шляхтич у своєму домі невільний. По містах і по містечках усе королівське управління, уся влада у руках козаків: захоплюють судочинство, закони вилають.”[29] Намагаючись підпорядкувати козаків законам польської держави і використати їх військовий потенціал, король Стефан Баторій (1576–1586) дозволив створити в містах 6 „реєстрових”, тобто регулярних козацьких полків, і козацьку адміністрацію на чолі з виборним гетьманом. Кожен із них нараховував тисячу осіб, однак чисельність козаків була значно вищою: більшість із них не потрапила до реєстру і осіла в Запорізькій Січі, куди щороку прибували нові й нові втікачі. В їх лавах було чимало представників дрібної української шляхти, з якої переважно й формувалась козацька старшина[30].

Остаточна полонізація колишньої місцевої аристократії, посилення соціального гніту і Берестейська унія 1596 р., за якою була створена підпорядкована Папі римському об’єднана греко-католицька церква, спричинило поглиблення національно-релігійного протистояння в Україні. У релігійному відношенні українське суспільство поділилось на дві частини – православну і греко-католицьку. Греко-католиків підтримував король і правлячі кола Речі Посполитої, а православних – козаки, які наприкінці XVІ ст. остаточно усвідомили себе захисниками „руського” народу і батьківської віри. У 1615 р. гетьман Петро Сагайдачний разом з усім Військом запорозьким вступив до Київського братства, продемонструвавши цим самим, що „віднині козацтво офіційно переймає протекторат над культурно-національним рухом”[31]. Наслідком згубного для Речі Посполитої національно-релігійного протистояння в Україні були масштабні козацькі виступи під керівництвом Криштофа Косинського, Северина Наливайка, Тараса Федоровича (Трясила), Івана Сулими, Павла Бута та ін., які прокотились тут у кінці XVІ – першій третині XVІІ ст.[32]. Десятилітній „золотий” спокій, який запанував тут після придушення останнього з них (1638), був лише затишшям перед бурею.

Ця буря здійснилася в квітні 1648 р., коли в Україні спалахнуло повстання під проводом талановитого козацького зверхника Богдана Хмельницького[33]. У цей час Річ Посполита була однією з найбільших європейських держав, населення якої сягало близько 11 млн чол. Однак її державний організм був підточений внутрішніми хворобами, спричинених егоїзмом шляхти, що прикривався гучними розмовами про патріотизм і „золоті вольності”. Ці розмови лунали на фоні глибокої соціальної прірви між шляхетським станом і простолюдом[34]. На українських землях, де на середину XVІІ ст. мешкало близько 5,3 млн чол.[35], ця прірва поглиблювалась національно-релігійним протистоянням. Дуже швидко полум’я повстання Богдана Хмельницького охопило всю Україну і спричинило втручання в польсько-українські стосунки сусідніх держав.

Після довготривалих і виснажливих військових дій, в ході котрих жодна зі сторін не могла добитись остаточної перемоги, Богдан Хмельницький звернутися за допомогою до московського царя Олексія Михайловича, підписавши з його представ­никами Переяславську угоду (1654). Оригінальний текст цього документу не зберігся. На думку авторитетних фахівців, угода являла собою персональну унію, за якою сильніша сторона погоджувалась захищати слабкішу, що, в свою чергу, брала на себе певні зобов’язання[36]. З історичних джерел відомо, що цар погодився з тим, що гетьмана України і козацьку старшину обиратимуть самі козаки на козацькій раді; українська адміністрація і судова система залишатимуться незалежними від Москви; збирання податків буде здійснювати гетьманська адміністрація; козацький реєстр складатиме 60 тис. осіб; на теренах України залишатиметься давній поділ на стани (козацький, шляхетський, міщанський і духовний), кожен з яких збереже свої права; Україна матиме право вести переговори з іншими державами. Натомість у Києві мала розміститись московська залога під орудою воєводи, призначеного царем: гетьман зобов’язувався повідомляти Москву про свої переговори з іноземними посольствами; козаки повинні були інформувати царя про вибори нового гетьмана[37].

Ідучи на підписання Переяславської угоди, частина козацької верхівки на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким сподівалась, що новий єдиновірний сюзерен стане гарантом збере­ження місцевого самоврядування і задоволення культурних та релігійних потреб українського народу[38]. Однак ці сподівання не врахували ментальності північних сусідів України, які і не помишляли виконувати своїх зобов’язань і відразу почали порушувати досягнуті домовленості. Особливе обурення гетьмана викликала та обставина, що під час переговорів Московії з Річчю Посполитою у Вільні (1654 р.) козацькі делегати не були допущені на них. Він дійшов висновку про безпідставність своїх сподівань на зовнішню підтримку і в останні роки свого життя всерйоз розмірковував над тим, щоб зробити свою владу спадковою. Передчасна смерть Богдана Хмельницького не дала змоги реалізувати ці плани.

Наступник Богдана Хмельницького гетьман Іван Виговський продовжував шукати шляхи реалізації його державницьких задумів, вживши низки далекоглядних зовнішньополітичних кроків. Він поновив дипломатичні контакти з королем Яном Казимиром і в 1658 р. підписав з комісарами Речі Посполитої т. зв. „Гадяцький трактат” (від назви міста Гадяч на Полтавщині). За цим документом передбачалось створення федерації трьох незалежних держав: Польщі, Литви й Великого князівства Руського, куди б ввійшло Київське, Чернігівське й Брацлавське воєводство. Кожен з членів цього утворення, що скріплювалось виборами спільного короля, спільного сейму і зобов’язанням погоджувати дії під час війни із зовнішнім ворогом, користувався б повною автономією внутрішнього устрою. Найвища законодавча влада у Великому князівстві Руському повинна була належати Національним зборам, виконавча – гетьманові Війська Запорозького, який обирався б довічно й затверджувався королем із чотирьох претендентів, обраних на Раді. Передбачалось, що воно матиме власну судову систему з діловодством українською мовою; право карбувати монету і скарбницю; армію, підпорядковану гетьману, до складу якої входило шістдесятитисячне реєстрове Військо Запорізьке і десятитисячне наймане (затяжне) військо. Православна церква зрівнювалась у правах з римо-католицькою, унія на теренах Князівства скасовувалась. Дозволялось заснування в Україні двох університетів – Києво-Могилянської академії, яка урівнювалась в правах із Краківською, і новоствореного там, де це доцільно; колегій, гімназій, шкіл, друкарень і запровадження свободи друку і слова. Значній кількості козацької старшини було обіцяно надання статусу польського шляхетства. Натомість шляхті і католицькому духовенству дозволялось повернутися в маєтки, покинуті ними після початку „війни домової”[39].

Звичайно, в історії не існує умовного способу і змінити минуле неможливо. І все-таки можна погодитись зі словами відомого сучасного українського історика-медієвіста Наталі Яковенко, яка так оцінила можливі наслідки угоди між козаками і польською владою: „Якби ідеї Гадяцького трактату – яскравої пам’ятки тогочасної політико-правової думки – було зреалізовано, це справді дало би Речі Посполитій шанс оновитися через нові форми співжиття її народів, водночас гарантуючи захист уже досягнутого – визнання за людиною права на особисту, майнову та політичну свободу”[40].

Однак Гадяцька угода так і залишилась папері: зраджений тією частиною козацької верхівки, що мала промосковську орієнтацію, І. Виговський був усунутий від влади і згодом убитий. Після смерті найближчого сподвижника Богдана Хмельницького козацька верхівка остаточно розкололась на прихильників союзу з Московією, Польщею і Туреччиною. В Україні розпочався період анархії і безперервних воєн (1659–1686), який дістав в літературі стислу, але дуже виразну назву – „Руїна”. У результаті братовбивчої війни за участі військ сусідніх держав, яка розтягнулася майже на два десятиліття, загинули і потрапили в невільничі ринки тисячі безневинних людей[41]. Колись квітучі землі Середньої Наддніпрянщини на південь від Києва обезлюдніли і, за словами відомого дослідника Руїни Дмитра Дорошенка, „[…] обернулись остаточно в безлюдну пустелю”[42]. Потрібні були десятиліття, щоб сюди знову повернулася українська людність.

Нелегкі випробування випали в цей час і на долю польського народу. У липні 1655 р. на терени Польщі вступило військо шведського короля Карла Х Ґустава, яке чинило тут насильства, грабунки, руйнування і знущалось над релігійними почуттями місцевої людності. Майже п’ятирічне перебування іноземних загарбників на польських землях, яке супроводжувалось епідеміями і голодомором, занепадом економіки й зменшенням чисельності населення залишилось в історичній пам’яті польського народу як лихоліття під назвою „шведський потоп”.

Одночасно тривала війна з козаками і Москвою, яка завершилась підписанням у 1667 р. Андрусівського перемир’я терміном на 13 з половиною років, за умовами якої Річ Посполита була змушена погодитись на втрату Смоленської землі і Лівобережної України та Києва з округою[43], що складало близько однієї чверті її території. З поділом України не погодився козацький гетьман Дмитро Дорошенко, який уклав союз з турецьким султаном. Це призвело до затяжної війни Речі Посполитої з Османською імперією і Кримського ханату, в ході якої вона за умовами Журавненського мирного договору 1676 р. тимчасово втратила подільське воєводство з м. Кам’янець-Подільськ. Безперервні війни, які виснажували економіку країни, супроводжувалися глибокою внутрішньою кризою польського суспільства. Справа дійшла до першого в історії Польщі військового виступу магнатської конфедерації проти королівської влади, відомого в історії як „рокош Є. Любомирського”.

8 липня 1709 р. на теренах Лівобережної України сталася подія, яка корінним чином змінила політичну ситуацію в Європі. У цей день військо російського царя Петра І в ході Великої Північної війни (1700–1721) розгромило під м. Полтавою шведську армію під орудою короля Карла ХІІ, на бік якого перейшли гетьман України Іван Мазепа, що прагнув здобути незалежність України, і Військо Запорозьке. Намагаючись уникнути полону, Карл ХІІ й І. Мазепа перебрались у володіння Османської імперії, де дістали дозвіл оселитись в с. Варниця поблизу м. Бендери. Восени цього ж року І. Мазепа помер, а Карл ХІІ перебував тут ще кілька років. Полтавська битва стала поворотним пунктом в історії польського й українського народів, ознаменувавши початок остаточного занепаду Речі Посполитої з наступним розподілом польських етнічних земель між її сильнішими сусідами і відклавши здобуття незалежності України майже на 3 століття.

Зміцнення позицій Московії в Речі Посполитій розпочалося під час виборів наступника польського короля Яна ІІІ Собєського (1674–1696), який уславився блискучою перемогою над турками під Віднем (1683). На польський трон в цей час претендувало два кандидати – французький принц Франсуа Луї де Конті, якого на елекційному сеймі 1697 р. підтримала більшість шляхти, і саксонський курфюрст Фрідріх Август І із династії Веттінів, обранець меншості. Скориставшись цією ситуацією, московський цар Петро Перший, остерігаючись посилення позицій Франції, погрозами і підкупом схилив шальки політичних терез на користь Фрідріха Августа, який прибрав собі ім’я короля Августа ІІ Саксонця (1697–1733). У 1704–1709 рр. він був детронізований і престол посів познанський воєвода Станіслав Лещинський, якого підтримував шведський король Карл ХІІ. Між промосковською і прошведською партіями точилася гостра боротьба[44].

Незабаром після Полтавської битви в м. Торуні відбулася зустріч Августа ІІ Саксонця і Петра І, під час якої російський цар взяв на себе зобов’язання гарантувати непорушність кордонів Речі Посполитої і підтримав прагнення саксонця повернути собі польський трон. Внаслідок складної внутрішньо- і зовнішньополітичної боротьби польсько-саксонську персональну унію було поновлено, однак Річ Посполита вийшла із Північної війни дуже ослабленою. Це пояснюється величезними матеріальними і людськими втратами, спричиненими військовими діями на її теренах й епідеміями; небаченим до того розмахом політичної анархії, пов’язаної з боротьбою магнатських угрупувань, які в погоні за власними вигодами часто нехтували державно-національними інтересами. Формально вважаючись переможцем у війні, Річ Посполита втратила й частину етнічних теренів польського народу: за шведсько-пруським договором 1720 р. до Пруського королівства було приєднане Західне Помор’я з м. Щецином, яке було повернене Польщі лише після закінчення Другої світової війни. Після Великої Північної війни різко посилилось іноземне втрачання у внутрішні справи Речі Посполитої. Це перш за все стосувалось Росії, яка все менше і менше стала рахуватись зі своєю ослабленою сусідкою, постійно і безцеремонно втручаючись у її внутрішні справи[45]. У 1717 р. відбувся т. зв. Німий сейм, на якому посли, оточені російським військом, були змушені погодитись з обмеженням чисельності війська Речі Посполитої до 18–20 тис. для Польського королівства і 6 тис. – для Великого князівства Литовського. Ці обмеження практично унеможливлювали будь-який опір перед загрозою вторгнення на її терени когось із сусідів (співвідношення між чисельністю збройних сил Речі Посполитої, Росії, Австрії і Прусії складало відповідно 1:28; 1:17 і 1:11)[46].

У 1724 році Петро І, скориставшись конфліктом між лютеранами і католиками в м. Торуні, відкрито оголосив про свої наміри й надалі втручатись у внутрішні справи Речі Посполитої під приводом захисту прав релігійних общин. Оцінюючи цю ситуацію, відомий американський фахівець в царині історії слов’янських народів Френсіс Дворнік писав: „Він дав своїм наступникам зброю, якою можна було вдало скористатись у будь-який час, і вторував у такий спосіб шлях до поділу Польщі, якій загроза втручання заважала здійснити якісь реформи у своєму політичному житті”[47].

Ще трагічніші наслідки мало правлення Петра І для українського народу: безперервні війни, які Москва вела зі своїми сусідами, виснажували економіку Гетьманщини – автономного утворення на Лівобережній Україні у складі Російської держави, де впродовж тривалого часу зберігалося козацьке самоврядування на чолі з козацькою старшиною. На вимогу царя козацькі полки у складі російської армії від час Великої Північної війни були змушені воювати далеко за межами Батьківщини – в Естляндії (Естонії), Лівонії (Латвії) і Литві. Козаки не лише не отримували за це матеріального заохочення, а й були об’єктом зневаги і відвертих знущань з боку російських офіцерів. Передислоковані в 1706 р. на Гетьманщину полки царської армії вели себе тут як на окупованій території, грабуючи місцеву людність.

Цар Петро І виношував плани розформування козацького війська і ліквідації автономії Гетьманщини, про що стало відомо Іванові Мазепі. Саме це й змусило старого гетьмана вступитись за долю „бідної вітчизни”. На початку 1708 р. він підписав з Карлом ХІІ і Станіславом Ліщинським таємну угоду, оригінал якого не зберігся. На думку істориків, вона ґрунтувалась на ідеї Гадяцького трактату 1658 р. про входження Великого князівства Руського (України) до складу Речі Посполитої як рівноправного члена. Гарантом домовленостей мав бути шведський король[48]. Придушуючи козацький опір, російські війська під орудою найближчого сподвижника Петра І неграмотного „князя” Олексія Мєншикова вдалися до нечуваної середньовічної жорстокості, спаливши гетьманську столицю Батурин і по звірячому вирізавши до 15 тисяч її мирних жителів, що „[…] були в своїх домах, і зовсім у задумах Мазепиних участі не брали, вибив їх усіх до ноги, не милуючи ні статі, ні віку, ні самих молочних немовлят. Після того пішло грабування міста військами, а їхні начальники та кати тим часом карали перев’язаних Сердюцьких старшин та цивільних урядників. Звичайна кара для них була живцем чвертувати, колесувати й на палю вбивати, а далі вигадано нові роди тортур, що саму уяву жахали”[49].

Так само жорстоко розправились і з козаками-запорожцями, які залишались на Січі і, повіривши царській обіцянці зберегти її недоторканість, без бою впустили російські війська за її укріплення: „Голови луплено, шию до плахи рубано, вішано й інші тиранські смерті задавано, мертвих з гробів багатьох – не тільки товариства (козаків), а й ченців відкопувано, голови їм утинано, шкури луплено, вішано”[50]. За наказом Петра І в листопаді 1708 р. Івана Мазепу – відомого будівничого храмів і мецената, який пожертвував православній церкві величезні кошти – було піддано анатемі, яку відтоді понад два століття проголошували у першу неділю Великого Посту по всіх церквах Російської держави аж до її урочистого зняття в 1918 р. за часів Гетьмана Павла Скоропадського[51]. Ненависть російських шовіністів до постаті Івана Мазепи, який зробив останню в добу пізнього середньовіччя спробу здобути незалежність України не вчухає й донині: нещодавно Київська митрополія т. зв. „Української православної церкви”, підпорядкованої Московському патріарху, виступила з ганебним і лицемірним протестом проти надання імені славного українського гетьмана одній із вулиць Києва.

Однією з причин поразки Івана Мазепи була відсутність єдності серед козацької старшини Гетьманщини, яка наприкінці XVII ст. остаточно перетворилася на замкнутий стан, що прагнув будь-що зберегти свої привілеї. Цим і пояснюється нерішучість більшості козацької верхівки під час виступу гетьмана та його сподвижників. Приголомшена нечуваною азійською жорстокістю „східного царя” і своїх єдиновірних „братів”, вона не змогла подолати власних егоїстичних інстинктів, воліючи „[…] побачити і почекати, як розвиватимуться події”[52]. Наслідком цієї угодницької позиції, що унеможлювлювала захист національних інтересів, став поступовий занепад Гетьманщини. Незабаром після Полтавської битви Петро І різко обмежив її автономію, створивши т. зв. „Малоросійську колегію”, куди входили призначені царем російські урядовці. Це стало першим сигналом на шляху скасування самого інституту гетьманства, що було зроблено царицею Катериною Другою (1764). Згодом було ліквідовано і Запорізьку Січ (1775).

 

 

*                   *       *

 

Річ Посполита проіснувала до 1795 р. З року в рік колись могутня держава занепадала. Польсько-українські стосунки, отруєні егоїзмом магнатів і релігійними протиріччями, погіршувались, спричинивши в другій половині ХVIII ст. на Правобережній України новий вибух негативної енергії пригноблених мас – Коліївщину (1768), під час якої загинули тисячі людей різних національностей – поляків, євреїв, українців. Зрештою територія Речі Посполитої була розділена Росією, Прусією і Австро-Угорщиною. Під час трьох poзподілів історичні польські землі, як колись українські, були безжалісно розшматовані сильнішими сусідами, поставивши польський народ перед нелегкою проблемою об’єднання свого етнічного й політичного організму. На її вирішення пішло майже півтора століття тяжких випробувань, боротьби і жертв. Ще більше часу і жертв знадобилось українцям, щоб вперше в своїй історії наприкінці ХХ ст. здобути власну державність.

Польща стала першою в світі державою, яка в грудні 1991 р. визнала незалежність України і встановила з нею дипломатичні відносини. З року в рік поглиблюються політичні, економічні й культурні стосунки між Польщею та Україною, чому сприяє послідовне вирішення складних дражливих проблем, породжених негативним історичним досвідом ХХ ст. Одним із конкретних проявів співпраці між двома державами в гуманітарній сфері стало створення Європейського колеґіуму польських і українських університетів (2000) – інституції, що є вдалим прикладом пошуку нових форм співробітництва, покликаних зміцнювати європейську спільноту. На черзі – реалізація масштабних економічних і гуманітарних проектів (надто організація і проведення чемпіонату Європи з футболу 2012 р.), що вимагає величезного напруження сил, чіткої координації дій і тісної співпраці, котра зробить кордони між обома державами відкритішими, а відстань між Варшавою і Києвом – коротшою. Історія надає шанс українцям і полякам виправити помилки минулого і разом здобути краще майбутнє.

 



[1] Ще одним народом, історія якого нерозривно пов’язана з Річчю Посполитою, є білоруси.

[2] Л. Зашкільняк, М. Крикун, Історія Польщі, с. 59.

[3] Дет. про цей історичний період: J. Baszkiewicz, Polska czasσw £okietka, Warszawa 1968.

[4] О. Субтельний, Україна. Історія, Київ 1992, с. 70.

[5] Н. Яковенко, Нарис історії середньовічної та ранньомодернової України, Київ 2005, с. 105.

[6] О. Субтельний, Україна. Історія, с. 63.

[7] Г. Півторак, Українці: звідки ми і наша мова, с. 179.

[8] І. М. Малахов, Моделювання розвитку українського етносу, „Вісник АН УРСР”, 1999, № 7, с. 8–15.

[9] С. І. Копчак, Населення Українського Прикарпаття (Історико-демографічний нарис), Львів 1974, с. 42–44.

[10] Детально про це: Н. Яковенко, Нарис історії середньовічної …, с. 115–120.

[11] М. Грушевський, Історія України-Руси, т. IV, Київ 1992, с. 353.

[12] Там же.

[13] І. П. Крип’якевич, Історія України, Львів 1990, с. 119–120.

[14] О. Субтельний, Україна …, с. 80.

[15] Н. Полянська-Василенко, Історія України, т. І, Київ 1992, с. 353.

[16] І. П. Крип’якевич, Історія України, с. 132.

[17] Н. Яковенко, Нарис історії середньовічної …, с. 183.

[18] Л. Зашкільняк, М. Крикун, Історія …, с. 94.

[19] Там же, с. 122.

[20] Цит. за: І. П. Крип’якевич, Історія …, с. 119.

[21] E. Starczewski, Widma przesz³oœci, Warszawa-Krakσw 1929 [примітка і переклад тексту І. Лисяк-Рудницького – С. С.].

[22] І. Лисяк-Рудницький, Польсько-українські стосунки: тягар історії, [в:] Історичні есе, т. І, Київ 1994, с. 86–87.

[23] Там же, с. 88.

[24] Детально про це: Н. Яковенко, Нарис історії середньовічної …, с. 210

[25] Див.: A. Sydorenko, The Kievan Akademy in the Seventeenth Century, Ottawa 1977.

[26] І. Лисяк-Рудницький, Польсько-українські стосунки …, с. 133.

[27] І. П. Крип’якевич, Історія …, с. 133.

[28] Дет. про діяльність братств: Я. Д. Ісаєвич, Братства та їх роль в розвитку української культури XVI–XVIII ст., Київ 1966.

[29] Цит. за: І. П. Крип’якевич, Історія …, с. 166.

[30]Детально про це: W. Lipiρski, Z dziejσw Ukrainy, Krakσw-Kijσw 1912; В. Липинський, Участь шляхти у великому українському повстанні під проводом гетьмана Богдана Хмельницького, [в:] Твори, т. 2, Філадельфія 1980.

[31] Д. І. Дорошенко, Нарис історії України, Львів 1991, с. 209.

[32] Див.: Z. Wσjcik, Wojny kozackie w dawnej Rzeczpospolitej. Dzieje Narodu i Paρstwa Polskiego, Krakσw 1989.

[33] Про життєвий шлях і діяльність Б. Хмельницького див.: J. Kaczmarczyk, Bogdan Chmielnicki, Wroc³aw та ін. 1988; В. А. Смолій, В. С. Степанков, Богдан Хмельницький: соціально-політичний портрет, Київ 1993.

[34] Л. Зашкільняк, М. Крикун, Історія …, с. 175.

[35] С. І. Копчак, Населення Українського Прикарпаття …, с. 42–44.

[36] О. Субтельний, Україна …, с. 125.

[37] І. П. Крип’якевич, Історія …, с. 181.

[38] Деякі представники козацької старшини відмовились брати участь у Переяславській Раді і присягати на вірність московському цареві. Серед них був і харизматичний полковник Іван Богун – один із центральних образів повісті Г. Сенкевича „Вогнем і мечем”.

[39] Н. Яковенко, Нарис історії середньовічної …, с. 373–374.

[40] Н. Яковенко, Нарис історії середньовічної …, с. 374.

[41] Дивись, наприклад: Літопис Самовидця, Київ 1971, с. 120; С. Величко, Літопис, т. 2, переклав з книжної української мови В. Шевчук, Київ 1991, с. 178–179.

[42] М. Дорошенко, Нарис історії України, Львів 1991, с. 324.

[43] За умовами перемир’я передбачалось, що Київ відходить до Московії лише на два роки. Однак бурхливі події в Україні завадили реалізувати цей пункт Андрусівського перемир’я. Остаточно Річ Посполита втратила колишню „матір міст руських” за умовами т. зв. „вічного миру”, підписаного польськими і московськими дипломатами у Москві 1686 р.

[44] Див. про це: Л. Зашкільняк, М. Крикун, Історія Польщі, с. 200–205; Ф. Дворнік, Слов’яни в європейській історії та цивілізації, Київ 2005, с. 463.

[45] Л. Зашкільняк, М. Крикун, Історія Польщі, с. 206.

[46] Н. Яковенко, Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України, с. 468.

[47] Ф. Дворнік, Слов’яни в європейській історії …, с. 466.

[48] Дет. про це: О. Субтельний, Мазепинці. Український сепаратизм нa початку ХVIII ст., перекл. з англ. В. Кулик, Київ 1994.

[49] Історія Русів, український переклад І. Драча, Київ 1991, с. 262.

[50] С. Величко, Летопись событий в Юго-Западной России в 17 веке, Киев 1851, т. 2, с. 497.

[51] Там же, с. 115.

[52] О. Субтельний, Україна. Історія, с. 151.