Київська Русь і Давньопольська держава: історичні паралелі

 

 

У VII–XIII ст. слов’яни досягли значних успіхів у розвитку продуктивних сил. Одночасно в їхньому середовищі відбувався процес розкладу первісного ладу, який супроводжувався формуванням сусідсько-територіальної громади; поглиблювалось майнове і соціальне розшарування; зростала роль племінної верхівки, яка зосередила в своїх руках виконавчу і військову владу; формувались елементи державного управління. Верховним органом слов’янських племен залишалось віче, яке обирало свого правителя – князя, що керував повсякденними справами і військом. З часом функції військового керівника були передані воєводам.

Ці соціально-економічні й політичні зміни супроводжувались формуванням великих племінних союзів, яких в історичній літературі називають або етнічними групами, або територіальними, політично-географічними чи політично-племінними об’єднаннями[1]. Створення племінних союзів підготувало ґрунт для виникнення перших слов’янських держав.

Назви племінних об’єднань слов’ян, які передували виникненню Давньопольської держави, містить т. зв. „Баварський географ”, складений невідомим автором у Баварії десь коло 843 р., коли за Верденським едиктом (договором) онуки Карла Великого розділили Імперію Франків на 3 частини. Перераховуючи союзи племен на північ від Дунаю, він згадує велючан, котрі жили біля гирла Одри; пирічан нижньої течії Одри[2]; ґоплан над озером Ґопло в Куявії; сілезян Нижньої Сілезії; дзядошан Північного Заходу Сілезії; ополян Центральної Сілезії; ґолєнчиць Верхньої Сілезії; віслян басейну Верхньої Вісли і лендзян, які, за Г. Ловмянським, локалізувались на Сандомирсько-Люблінській землі[3]. Про лендзян, назва яких виводять від слів „lΉd” (оброблювана земля) чи „leda” (ляда) йдеться також у творі візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного „Про управляння імперією” (середина Х ст.). На думку багатьох вчених, саме від назви „лендзяни” походить етнонім „лях”, яким давньоруські джерела означали всі польські племена. Похідною від неї є також литовське Lenkas і мадярське Lengyel[4]. Вважається, що до „Баварського географа” потрапили далеко не всі племінні союзи західних слов’ян, що склались в середині ІХ ст. на історичних польських землях[5].

Східними сусідами лендзян були дуліби, ареал котрих, за даними топоніміки й підсумками археологічних розкопок, охоплював басейн Західного Бугу і Сяну на Заході, Дніпра на сході, Прип’яті на Півночі, басейну Верхньої Наддністрянщини на півдні[6]. У VI ст. дуліби, на думку багатьох дослідників, створили на теренах Волині й Прикарпаття міцний племінний союз, з яким пов’язують початки слов’янської державності в Східній Європі[7]. На початку VIІ ст. він був розгромлений аварами (обрами), які, за свідченням ченця Києво-Печерської лаври Нестора – автора знаменитого літописного давньоруського зводу ХІІ ст. „Повість врем’яних літ”, „[…] воювали проти словін. І пригнітили дулібів, теж словінів, і насилля чинили над жінками дулібськими: якщо треба поїхати обрину, то не давав впрягти ні коня, ні вола, а велів впрягти три, або чотири, або й п’ять жінок у телігу і вести обрина; і так мучили дулібів. Були обри тілом великі, а умом горді, і винищив їх бог, і померли всі, і не залишилося жодного обрина; і є на Русі донині прислів’я; «погибоша аки обры», і нема ні племені його, ні наслідника”[8].

Нащадками дулібів були волиняни, найменування яких дослідники пов’язують з назвою міста Велинь, що знаходилось на мисі між Західним Бугом і його притокою Гучвою (сучасне городище Замчисько в Грудеку Надбузькому на Південному Заході Польщі). Літописи називають їх також „бужанами” (від назви річки Буг). Південно-західними сусідами дулібів були хорвати, пам’ятки яких відомі в Посянні і басейні верхнього Бугу, Верхньому Подністров’ї, Закарпатті та інших регіонів, що нині розташовані на теренах України, Польщі, Словаччини та Угорщини. Л. Нідерле припускав існування в минулому напівдержавного утворення хорватів, центром якого був Краків. Можливо, саме про нього згадують арабські джерела під назвою Хордаб (Джерваб, Джрават, Хрваб, Храват)[9]. У 560 р. на землі хорватів вторгнулися войовничі авари, що спричинило переселення частини з них (т. зв. „білих” хорватів) на Балканський півострів і у верхів’я Ельби. У грамоті Празького єпископства 1086 року про них згадується як про одне з чеських племен[10]. На думку деяких польських вчених, навіть після навали аварів у Прикарпатті продовжував існувати хорватський племінний союз, який розпався на кілька відособлених племен (включаючи віслян і лендзян) лише на рубежі VIІІ–ІХ ст. після смерті його вождя Крака[11]. З наведеного можна дійти висновку про те, що тісно споріднені між собою галузки хорватського племінного союзу пізніше взяли участь у формуванні багатьох сучасних слов’янських народів – поляків, українців, чехів, словаків, хорватів.

Західними сусідами волинянин були древляни, назва яких походить від залісненої місцевості („оскільки сиділи в лісах”[12]). Племінним центром древлян було місто Іскоростень. На південний схід від древлян розміщувались поляни, які, за словами Нестора літописця, були „тямущими і мудрими”[13]. Центром полянського племінного союзу було м. Київ. Цікаво, що археологам досі не вдалось виокремити власне „полянські” риси серед речових комплексів давньоруських пам’яток. Це пояснюється тим, що полянське об’єднання сформувалось на різноплемінній основі, а Київ ще на світанку своєї історії відіграв роль міжплемінного центру[14].

На схід від полян жили сіверяни, які, за словами Нестора-Літописця, „сиділи по Десні, по Семі, і по Сулі і називались сівера”[15]. На думку дослідників, в їх матеріальній культурі відчутний вплив іранського (аланського) компоненту. Висловлювалось припущення, що навіть етнонім „сівера” має іранське коріння[16]. Алани істотно вплинули і на формування антропологічного складу давньоруської людності Дніпровського лівобережжя – нащадків літописних сіверян[17]. Сіверянський племінний союз брав активну участь в колонізації Балкан.

Південний захід східнослов’янських племен займали літописні тиверці, ареал яких охоплював Нижню Наддніпрянщину і Лівобережжя Нижнього Дунаю, та уличі, розселені по ріці Тясмин, в середній течії Південного Бугу і Нижній Наддніпрянщині. На північ від українських земель на теренах Білорусі і європейської частини Росії розміщувались інші східнослов’янські племена – дреговичі (між Прип’яттю і Західною Двіною), полочани, які обіймали басейн Полоті – притоки Західної Двіни; радимичі (між верхів’ями Дніпра і Сожу); кривичі, ареал яких охоплював верхів’я Дніпра, Західної Двіни і Волги; в’ятичі, які жили в верхній і середній течії Оки та її притоці Москві-ріці і словени, або словени ільменські, котрі займали басейн озера Ільмень і ріки Волхов.

Прикметно, що особлива роль у створенні Давньопольської держави і Київської Русі належить племінним об’єднанням, що мали однакову назву – поляни. Збіг цих етнонімів давно було помічений дослідниками, дехто з яких навіть намагався обґрунтувати гіпотезу про спорідненість великопольських і надніпрянських полян. Висловлювалась думка про те, що полянський союз склався на Волині ще в VI–VII ст., а згодом розпався на дві групи племен, які емігрували в різних напрямках: одна до Дніпра, друга – на Захід до Вісли й Одри[18].

Символічним є й збіг хронології створення визначних пам’яток середньовічної польської і давньоруської літератури – вже згадуваного літописного зведення „Повісті врем’яних літ”, перша редакція якого належить перу Нестора, і „Хроніки Ґалла Аноніма”, написана іноземцем, який ще замолоду прибув до Польщі (очевидно, із Франції) і жив у ній до останніх днів. Обидва твори були створені на початку ХІІ ст. і охоплюють історію своїх країн від найдавніших часів до 1113 р., коли Нестор завершив свою титанічну працю, а автор „Хроніки” обірвав свою оповідь, можливо, невдовзі померши. І перший, і другий твір ґрунтуються на народних легендах і переказах, які стосуються зародження давньоруської та польської державності; документах князівських архівів, до яких обидва автори мали вільний доступ; найдавніших літописних зведеннях, які не дійшли до наших днів; розповідях безпосередніх учасників історичних подій і власних спостереженнях.

За даними писемних та археологічних джерел, колискою давньоруської держави на рубежі ІХ–Х ст. була „Руська земля”, тобто ті регіони східнослов’янської ойкумени, які згодом увійшли до складу Київського, Чернігівського, Переяславського та Галицько-Волинського князівств. В її ареалі відомо близько півсотні літописних градів (міст), найбільш західні з яких знаходились у верхів’ях Сану та середній течії Західного Бугу, північні – на лівобережжі Прип’яті та середній течії Десни, східні – у верхів’ях Сейму, південні – у верхів’ях Південного Бугу й Пороссі[19]. Основними центрами „Руської землі” був Київ – колишня столиця полянського племінного союзу, Чернігів і Переяслав. У межах „Руської землі” пізніше сформувались етнографічні та мовні риси українського етносу, тут вперше зустрічається етнонім „Україна”, семантика котрого пов’язана зі значеннями „відрізок, шматок землі”, „територія племені”, „князівство”[20]. Розповідаючи про смерть Переяславського князя Володимира Глібовича в 1187 році, який вславився своєю боротьбою з кочовиками-половцями, літописець зауважив: „И плакашася по нем вси Переяславци…, о нем же Оукраина много постона”[21]. Протягом наступних століть назва „Україна”, яка тривалий час вживалась паралельно з етнонімом „Русь”, поступово поширилась на усі історичні українські землі, остаточно утвердившись лише в ХІХ ст. Що ж до сучасної назви Росії і похідних від неї етнонімів „русский”, „россиянин”, то вона з’явилась лише на початку ХVIII ст., коли цар Петро І, проголошений імператором, заборонив вживати назви „Московія” і „Московське царство”. Це було зроблено з ідеологічних міркувань: Московія, перейменована в Росію, була оголошена правонаступницею Київської Русі і „збиральницею земель Великої, Малої і Білої Русі”.

Територіальним і політичним ядром Давньопольської держави стала північна частина Великопольщі над Вартою – ареал племінного союзу полян з центрами в Крувіце, Ґнєзно і Познані[22]. Етнонім „поляни”, на думку дослідників, походить від слова „поле”. Вперше він у формі „Polonie” з’являється на сторінках житій святого Войцеха – християнського святого, патрона Давньопольської держави, вбитого 997 року під час емісійної подорожі на землі прусів-язичників. Згодом надибуємо його в хроніці єпископа Тітмара Мерзебурзького як „Poleni”. Певний час новостворена держава називалась Полянською, а з ХІ ст. – Польською. Назва Польщі „Polska” виникла від прикметника в словосполученні „Polska ziemia”. Першою столицею Давньопольської держави до кінця 30-х років ХІ ст. було місто Ґнєзно[23].

Багато істориків вважає, що перша проукраїнська держава на берегах Дніпра існувала задовго до того, як 882 р. варязький князь Олег із роду Рюриковичів хитрістю оволодів Києвом, вбивши при цьому київських князів Аскольда й Діра – останніх представників місцевої князівської династії полянського племінного союзу – Києвичів (від легендарного будівничого Києва князя Кия). Розповідаючи про заснування столиці України, Нестор-літописець за відсутності писемних свідчень був змушений опиратись на народні перекази, що не завадило йому рішуче і недвозначно наполягати на князівському походженні Кия, його братів Щека і Хорива і сестри Либідь. „Інші, – писав він із цього приводу, – не знаючи, кажуть, що Кий був перевізником; бо біля Києва був перевіз тоді з того боку Дніпра, тому й говорили: «на перевіз на Київ», а коли б Кий був перевізником, то не ходив би до Цареграда. Але цей Кий княжив у роду своєму; і ходив він до царя, якого – не знаю, але тільки знаю те, як переказують, що велику честь мав від царя, якого – не знаю і при якому приходив царі.”[24]

Так само на фольклорній традиції ґрунтується й оповідь Ґалла Аноніма про попередників князя Мєшка Першого – його батька Сємомисла, діда Лєшека (Лєстька) і прадіда Сємовіта – сина колісника Пяста, який скинув з ґнєзненського престолу князя Попеля. Все ж істориками висунуті серйозні аргументи на користь достовірності народних переказів про перших представників династії Пястів[25].

Процес формування Київської Русі розпочався наприкінці ІХ – на початку Х ст., коли князь Олег (882–912) об’єднав довкола Києва племінні союзи полян, древлян, сіверян, радимичів і здійснив успішний похід на Візантію, де його воїни, за словами літописця, „[…] повісили щити свої на воротях [Царгорода – С. С.] на знак перемоги”[26]. Наступник Олега – князь Ігор продовжував політику свого попередника: він підкорив уличів і тиверців і двічі ходив на Візантію, загинувши під час походу на древлян, з яких намагався вдруге поспіль зібрати данину. Дружина Ігоря княгиня Ольга жорстоко помстилась древлянам, але була змушена врегулювати процес збирання данини, чітко визначивши її розміри.

Син Ігоря й Ольги князь Святослав, якого визначний український історик Михайло Грушевський назвав „козаком на престолі”, все життя провів у походах і поєдинках з ворогами, підкоривши в’ятичів і розгромивши Хазарський каганат – могутнє державне утворення в межиріччі Дону і Волги, якому в’ятичі, сіверяни й поляни до утворення Київської Русі певний час платили данину. Князь Святослав оволодів також землями ясів (осетинів) і касогів (черкесів) на Північному Кавказі і здійснив кілька походів за Дунай у володіння Візантії, куди він хотів перенести свою столицю. Зрештою відважний воїн був убитий кочовиками-печенігами: „В літо 6481 (973). І прийшов Святослав до порогів, і напав на нього Куря, князь печенізький, і убив Святослава. І взяли голову його, і з черепа його зробили чашу, і, золотом окувавши, пили з неї”[27].

За часів князювання сина Святослава – Володимира (980–1015) Київська Русь досягла найвищої могутності і розквіту. Він остаточно підкорив непокірних в’ятичів і радимичів, розширив кордони своєї держави на заході, вів успішну боротьбу з печенігами. На початку ХІ ст. Київська Русь охоплювала величезні терени Східної Європи від ріки Ладоги на півночі до Таманського півострова на півдні, від Карпат на заході до Поволжя і басейну р. Ока на Сході.

Перша згадка про Давньопольську державу, яка датується 960 р., належить німецькому хроністу Відукінду із Корве. У ній ідеться про зіткнення князя Мєшка Першого (близько 960–992), котрий на той час володів Великопольщою, Мазовією, Куявією і Любуською землею, з лютичами (величаними) в Західному Помор’ї. Зіткнувшись з жорстким супротивом Лютицького союзу, він уклав союзний договір з імператором Німецької імперії Оттоном Першим, за яким визнавались претензії Давньопольської держави на землі, розташовані на схід від Нижньої Одри[28]. Одночасно Мєшко Перший включив до складу своєї держави Малопольщу і Сілезію, якими з середини ІХ ст. володіла Чехія. За його правління територія Давньопольської держави збільшилась більш ніж удвічі.

Наступник Мєшка Першого Болеслав Перший Хоробрий (992–1025) продовжив політику свого батька, розширивши межі своїх володінь і на заході, і на півдні, і на сході. Він активно втручався у внутрішні справи своїх сусідів, допомагаючи своїм союзникам боротися за владу. У квітні 1015 р. Болеслав Хоробрий проголосив себе королем, увінчавши голову короною в столиці своєї держави – м. Гнєзно. Невдовзі після цієї акції, яка викликала негативну реакцію з боку римської курії, він помер.

Велике історичне значення мало офіційне запровадження в Польській державі Мєшком Першим і на Русі Володимиром Святославовичем християнства. Обидва володарі виходили з того, що відмова від язичництва зміцнить міжнародні позиції і сприятиме внутрішній консолідації їхніх держав. Історичні джерела свідчать про те, що в другій половині Х ст. християнство вже було добре відоме і в межах Польської держави, і на Русі. Цьому сприяли зближення князя Мєшка І з правителем Німецької імперії Оттоном Першим і чеським князем Болеславом, і тісні контакти русичів з Візантією (відомо, що першою християнкою з родини Рюриковичів була ще княгиня Ольга, яка охрестилась в Константинополі під час зустрічі з візантійським імператором). Важливе значення мала також діяльність християнських місіонерів із чеських земель в Сілезії і Малопольщі, наслідком якої стала посвята краківського храму патрону Чехії св. Вацлавові[29]. За свідченням „Чеської хроніки” Козьми Празького (1086), вони прагнули поширити її й на Волинь[30]. 966 року Мєшко Перший взяв шлюб з донькою чеського князя Болеслава І Добравою і за умовою шлюбної угоди разом зі своїм оточенням прийняв християнство за латинським обрядом. Так було зроблено перший рішучий крок на шляху християнізації людності польських історичних земель.

Значно складнішим і довготривалішим був процес запровадження християнства на Русі, якому передувала спроба Володимира об’єднати язичеські вірування різних східнослов’янських племен і створити в Києві пантеон язичеських богів. Здобувши владу, він, за повідомленням „Повісті врем’яних літ”, „[…] поставив кумирів на горі за теремним двором: Перуна дерев’яного, а голова його срібна, а вус золотий, і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімарагла, і Мокош. І жертви їм приносили, називаючи богами, і приводили до них синів своїх […]”[31]. Одначе згодом князь зрозумів, що дідівська язичницька віра як чинник державотворення повністю вичерпала себе.

Обираючи монотеїстичну релігію, київський зверхник зупинився на східному, грецькому варіанті християнства, яке найкраще відповідало соціально-економічному стану і політичному устрою давньоруського суспільства. За літописними свідченнями, хрещення Русі мало місце 988 року. Цьому передувало взяття руською дружиною Корсуня (Херсонеса) в Криму, який належав Візантії. Тут князь Володимир висунув вимогу видати за нього заміж Анну – сестру візантійських імператорів Василя і Костянтина. Цей шлюб, на який з нехіттю погодились візантійські зверхники, потягнув за собою хрещення самого Володимира, а після повернення до Києва – хрещення киян у водах Дніпра. Подібна акція відбулася і в Новгороді. Це була подія величезної культурної і політичної ваги, яка поставила Київську Русь врівень з іншими християнськими державами Європи. Одночасно вибір князем Мєшком Першим західного (католицького), а Володимиром Святославовичем – східного (православного) варіанту християнства, незалежно від їхньої волі й устремлінь, створив передумови для майбутнього цивілізаційного розлому слов’янського світу, наслідки не забарились виявитись через кілька століть і відчутні й донині.

Уже в перші десятиліття існування Київської Русі і Давньопольської держави між ними встановились доволі тісні контакти, закріплені шлюбами між представниками правлячих династій. Час від часу їх правителі втручались у внутрішні справи своїх сусідів, не зупиняючись перед організацією військових актів – найбільш дієвим аргументом середньовічної „дипломатії”. Так, Болеслав Хоробрий двічі – 1013 і 1018 рр. ходив на Русь, прагнучи захистити інтереси свого зятя, князя Святополка. Коли ж після смерті Болеслава між його синами розгорнулася запекла боротьба за владу, київський князь Ярослав Мудрий разом із своїм братом Мстиславом допомогли посісти ґнєзненьський престол одному з претендентів – Безприму. З цією метою вони здійснили похід в глибину Польщі і, за свідченням літописця, оволоділи Червеньськими містами й захопили в полон велику групу польської людності. „В літо 6539 (1031) Ярослав і Мстислав зібрали воїв багато і пішли на ляхів, і знову зайняли городи Червоноруські, і звоювали Лядську землю, і багато ляхів привели, і поділили їх між собою. І посадив Ярослав своїх по Рсі, і живуть вони там і по цей день.”[32]

Полонені були розселені на південних кордонах Русі, які на правому березі Середньої Наддніпрянщини в першій половині ХІ ст. проходили по ріці Рось. Цікаві дані, пов’язані з даною подією, були отримані археологами під час розкопок селищ, розташованих на обох берегах цієї ріки поблизу Миколаївського городища – колишнього міста-фортеці, нині затопленого водами одного із водосховищ. У процесі їхнього дослідження було виявлено нетипову для даної місцевості кераміку – уламки горщиків з вертикальною шийкою й горизонтально відігнутими вінцями т. зв. „дорогочинського” типу, характерних для пам’яток ХІ ст. з польсько-руського порубіжжя[33]. Крім того, в ґрунтовому некрополі цього часу, який знаходився на правому березі Росі, знайдено прикраси, властиві західним слов’янам[34].

Завданням переселенців з польських земель був захист південних рубежів Київської Русі від нападів печенігів і споріднених з ними племен – тюркомовних кочовиків, які з кінця ІХ безроздільно контролювали степову зону Північного Причорномор’я і Призов’я. Прагнучи уберегти їх від набігів степових орд, київські князі, надто Володимир Великий і Ярослав Мудрий, постійно дбали про їх зміцнення, будуючи фортеці. Цій ж меті було підпорядковане будівництво т. зв. Змійових валів – грандіозних дерев’яно-земляних споруд висотою до 7 метрів, протяжність яких в Середній Наддніпрянщині по обох берегах Дніпра сягала майже тисячі кілометрів. Наприкінці ХІ ст., коли в степах Русі-України запанували нові тюркомовні кочовики – половці, київським князям вдалось залучити для захисту кордонів своєї держави колишніх ворогів-”поганих”[35]: торків, печенігів, берендеїв, ковуїв, турпеїв, каєпичів, які утворили в межиріччі рік Стугни і Росі союз Чорних Клобуків, ведучи незвичний для себе напівосілий спосіб життя. Адміністративно-політичним центром чорноклобуцького Поросся було місто Торчеськ, залишки захистних валів якого збереглися досі[36]. За підсумками антропологічних досліджень, саме в добу Київської Русі людність Поросся набула певної, хоч і незначної „східної” (монголоїдної) домішки, котра і нині помітна в зовнішності українців цього регіону[37].

Майже відразу після смерті Болеслава Хороброго і Ярослава Мудрого і в Давньопольській державі, і на Русі з’явилися перші ознаки політичної роздробленості, які згодом привели до розпаду єдиного державного організму і утворення незалежних князівств. Це трапилось приблизно в один і той же час – близько середини ХІІ ст. Роздроблена Польща, де на початок ХІІІ ст. виокремилось кілька центрів політичного життя (Малопольща із Краковом, який за часів князя Казимира Першого (1034–1058) набув статусу загальнопольської столиці; Сілезія, Великопольща, Мазовія, Куявія, Сандомирська і Любуська землі, Східне і Західне Помор’я) все ж не стала здобиччю своїх сусідів. Наприкінці ХІІІ ст. правитель Великопольщі і Східного Помор’я князь Пшемисл ІІ отримав з рук єпископа в ґнєзненському кафедральному соборі королівські регалії, започаткувавши процес відновлення польської держави.

Інакше склалась доля Київської Русі, яка розпалась на кілька феодальних князівств, правителі яких ворогували між собою. Київське, Новгород-Сіверське і Переяславське князівство, які колись складали ядро „Руської землі”, внаслідок постійних нападів половців, відтоку населення і князівських чвар ослабли економічно і, як наслідок, політично. Натомість значно посилилось Ростово-Суздальське князівство, яке охоплювало т. зв. „Залеську землю”, що знаходилась між Волгою і Окою на далекій периферії києворуської держави. За словами відомого російського історика В. Ключевського, „це була країна, яка лежала поза старою, корінною Руссю і в ХІ ст. була скоріше чужорідною, ніж руською країною […] тут мешкали – мурома, меря і весь [місцеві фіномовні племена – С. С. ]”[38]. Тут, на берегах Москва-ріки, вкритих густими лісами, князь Юрій Долгорукий заснував місто, яке незабаром стало столицею нової державної потуги – Московського князівства, Московії, Російської імперії, СРСР, і, нарешті, новітньої російської держави. Починаючи з середньовічної доби, стосунки з цим державним утворенням стали важливим чинником політичного буття польського й українського народів.


 



[1] Див.: Слов’яно-Руська доба, [в:] Давня історія України (в трьох томах), т. 3, Київ 2000, с. 94.

[2] На думку вчених, велючани, або волиняни (від назви Волін) і пирічани належали до поморської групи західних слов’ян, нащадками яких є сучасні кашуби.

[3] H. £owmiaρski, PoczΉtki Polski, t. 2, Warszawa 1964, s. 66, 106.

[4] Див.: Я. Д. Исаевич, Формирование раннефеодальных славянских народностей, [в:] Висляне и лендзяне в ІХ–Х вв., Москва 1981, с. 160.

[5] Л. Зашкільняк, М. Крикун, Історія Польщі, Львів 2002, с. 17.

[6] Детальніше про це див.: H. £owmiaρski, PoczΉtki Polski, t. 2, Warszawa 1964, s. 106; Слов’яно-Руська доба, с. 96.

[7] Див.: Л. Нидерле, Славянские древности, Москва 1956, с. 155, 156; В. О. Ключевский, Курс русской истории, Москва 1987, т. 1, с. 103, 104 тощо.

[8] Повість врем’яних літ: Літопис (за Іпатським списком), Київ 1990, c. 21.

[9] Л. Нидерле, Славянские древности, c. 155.

[10] L. Niederle, Slowanskι Starožytnosti, I, Pǔwod a poθαtky nαroda slovanskιho, II, Praga 1906, s. 244, 271.

[11] H. £owmiaρski, PoczΉtki Polski, t. 2, Warszawa 1964, s. 114–200; P. Ga³czyρski, Zarys dziejσw plemiennych Ma³opolski, „Rocznik przemyski”, XII, 1968, s. 51–117.

[12] Повість врем’яних літ, c. 13.

[13] Там же, с. 17.

[14] Детально про це: П. П. Толочко, Роль Киева в эпоху формирования Древнерусского государства, [в:] Становление раннефеодальных славянских государств, Киев, 1972, с. 129; Б. А. Рыбаков, Киевская Русь и русские княжества ХII–ХIII вв., Москва 1982, с. 98, 99; М. Ю. Брайчевский, Восточнославянские союзы племен в эпоху формирования древнерусского государства, [в:] Древнерусское государство и славяне, Минск 1983, с. 102 та ін.

[15] Повість врем’яних літ, с. 13.

[16] В. В. Седов, Восточные славяне в VI–VIII вв., с. 138.

[17] С. Сегеда, Деякі питання походження та етнічної історії населення Русі-України за даними антропології, с. 97.

[18] Г. Півторак, Українці: звідки ми і наша мова, Київ 1993, с. 77.

[19] О. Моця, Південна „Руська земля”, Київ 2007, с. 56.

[20] В. Скляренко, Звідки походить назва Україна, „Україна”, 1991, № 1, с. 20, 39.

[21] Ипатьевская летопись, [в:] Полное собрание русских летописей, т. 2, Москва 1962, с. 653.

[22] Поряд з полянським центром, на історичних польських землях існували також інші давні осередки державотворення – в Малопольщі, Сілезії, Помор’ї.

[23] Л. Зашкільняк, М. Крикун, Історія Польщі, с. 18.

[24] Повість врем’яних літ, с. 19.

[25] Див.: K. Buczek, Zagadnienie wiarygodnoœci dwu relacji o poczΉtkowych dziejach paρstwa polskiego, [w:] Prace z dziejσw Polski feudalnej ofiarowane Romanowi Grodeckiemu w 70 rocznicκ urodzin, Warszawa 1969.

[26] Повість врем’яних літ, с. 47.

[27] Повість врем’яних літ, с. 121.

[28] Л. Зашкільняк, М. Крикун, Історія Польщі, с. 19, 20.

[29] Л. Зашкільняк, М. Крикун, Історія Польщі, с. 20.

[30] В. Д. Королюк, Грамота 1806 г. в хронике Козьмы Пражского, [в:] Краткие сообщения. Институт славяноведения, 1960, Вып. 29, с. 23.

[31] Повість врем’яних літ, с. 133.

[32] Повість врем’яних літ, с. 237.

[33] О. Моця, Південна „Руська земля”, с. 74

[34] Там же.

[35] Давньоруські літописи називали „поганими” кочовиків-язичників степової зони України: печенігів і половців, здебільшого вдаючись до негативних характеристик своїх агресивних сусідів. „Так само і зараз, при нас, – писав Нестор-літописець, – половці тримаються батьківських законів; кров проливають, ще й хваляться цим, їдять мертвеччину і всіляку нечистоту, хом’яків і сусолів, і одружуються зі своїми мачухами та ятрівками, й інші обичаї батьків своїх [сповняють]” (Повість врем’яних літ, с. 25).

[36] О. Моця, Південна „Руська земля”, с. 75

[37] С. Сегеда, Антропологічний склад українського народу: етногенетичний аспект, Київ 2001, с. 189.

[38] В. Ключевский, Курс русской истории, т. ІІ, Ст.-Петербург 1904, с. 366.