Походження та рання етнічна історія слов’ян

 

 

Питання про час і місце виникнення слов’янської мовно-культурної спільності належить до кола тієї проблематики, яка вже кілька століть поспіль займає чільне місце в працях істориків, мовознавців, археологів, етнологів, антропологів. Усі дослідники сходяться на тому, що вона сформувалась задовго до другої пол. І тис. н. е., коли перші достеменні і ґрунтовні згадки про слов’ян з’являються на сторінках візантійських хронік.

Підвалини сучасних уявлень про історичні витоки слов’янства заклав визначний чеський учений-славіст кінця ХІХ–початку ХХ ст. Л. Нідерле. Він вважав, що їхня „прабатьківщина” охоплювала терени Східної Польщі, Полісся, Поділля, Волинь і Київщину, включаючи басейн Десни. Свої висновки дослідник обґрунтовував на підставі даних писемних джерел, мовознавства (надто посиланнями на локалізацію найархаїчнішої слов’янської гідронімії і реалії ландшафту, флори і фауни давньослов’янського ареалу), археології[1]. Крім концепції Л. Нідерле, яка дістала назву вісло-дніпровської, запропоновано також близько десятка інших, найпоширенішими серед яких є дунайська, вісло-одерська, дніпровсько-одерська.

Дунайська концепція вперше була стисло сформульована ченцем Києво-печерської лаври Нестором-літописцем на початку ХІІ ст. „По довгих часах сіли слов’яни по Дунаєві, де єсть нині Угорська земля і Болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по всій Землі і прозвалися іменами своїми, – (од того), де сіли, на котрому місці”, – писав він на сторінках літописного зводу, відомого під назвою „Повість минулих літ”[2]. На початку ХІХ ст. вона була підтримана визначним чеським і словацьким вченим П. Шафариком – автором т. зв. карпато-дунайської теорії походження слов’ян[3], що має своїх послідовників навіть серед сучасних російських вчених[4].

Згідно з вісло-одерською концепцію, обґрунтованою польськими вченими – археологом Ю. Костжевським[5] і лінгвістами Т. Лер-Сплавінським[6] та С. Роспaндом[7], праслав’янська спільність ототожнюється з носіями Лужицької культури кінця епохи бронзи-початку раннього залізного віку, ареал якої охоплював більшу частину сучасної Польщі, частково поширюючись також на сусідні терени: Східну Німеччину, Чехію, Словаччину, Західну Україну. Близьких поглядів дотримувались також російські археологи І. Русанова і В. Сєдов, які пов’язували витоки ранньослов’янських старожитностей з пам’ятками вісло-одерського межиріччя попередніх історичних епох[8].

У другій половині ХХ ст. російськими археологами (М. Артамоновим, П. Третьяковим, Б. Рибаковим) і польським вченим В. Генселем була опублікована низка праць, які репрезентують різні варіанти дніпровсько-одерської концепції, що розширює ареал прабатьківщини слов’ян від Дніпра до Одри[9]. Кожна з цих концепцій має право на існування, так чи інакше доповнюючи одна іншу. Все ж найбільш обґрунтованою є вісло-дніпровська, яка блискуче витримала випробування часом, істотно розширивши своє джерельне підґрунтя за рахунок нових лінгвістичних і, особливо, археологічних даних, котрі є основним джерелом етногенетичної інформації, яка стосується віддалених історичних епох. Пошуки прабатьківщини слов’янства велись з допомогою ретроспективного методу, сутність якого полягає в з’ясуванні витоків ранньослов’янських культур на підставі їхніх генетичних зв’язків зі старожитностями доби раннього заліза, бронзи і навіть неоліту[10]. Ці генетичні зв’язки з’ясовувались шляхом порівняння тих етнографічних маркерів, на підставі яких виокремлюються археологічні культури: особливостей поховального обряду, форми керамічних виробів, розмірів і планування житла, розміщення поселень і т. п. Одночасно широко використовувались дані суміжних дисциплін, включаючи антропологію[11].

Багато сучасних дослідників пов’язує найдавніші витоки слов’янства з недиференційованою германо-венедо-балто-слов’янською спільністю, археологічним еквівалентом котрої була низка культур шнурової кераміки доби бронзи, ареал яких на межі ІІІ–ІІ тис. до н. е. охоплював величезні території від Рейну на заході до Волги на сході, Ютландії на півночі до Альп і Карпат на півдні. Висловлювалась думка, що в рамках цієї спільності поступово формувались доволі компактні етномовні масиви, а саме: прагерманців Північної Німеччини та Південної Скандинавії, правенедів басейну Вісли; прабалтів на широких просторах лісової смуги Середньої та Східної Європи від Нижньої Вісли й Балтійського моря до Волго-Окського межиріччя; праслов’ян Волині, Прикарпаття і Середньої Надніпрянщини[12]. Консолідація праслов’янського масиву спричинила формування наприкінці ІІ тис. до н. е. археологічних культур Тшинецько-комарівської спільності, поширених у верхів’ях Вісли, на Поліссі, Волині та Середній Наддніпрянщині[13]. Її ареал відповідає гіпотетичній прабатьківщині слов’ян, окресленій Л. Нідерле.

Серед українських фахівців переважає думка про праслав’янський характер Білогрудівської та Чорноліської археологічних культур передскіфського періоду (лісостепові і порубіжні з ними заліснені райони Правобережжя Дніпра, Поділля і Східна Волинь) і скіфів-орачів лісостепової смуги Середньої Наддніпрянщини[14]. Польські й деякі російські вчені акцентують свою увагу на праслов’янському характері Лужицької і генетично пов’язаної з нею Пшеворською культурою[15]. Підкреслюється, що в Сілезії і Малопольщі мали місце тісні контакти праслов’янських і кельтських племен. Кельтський вплив простежується і в матеріальній та духовній культурі (керамічне виробництво, металургія, ковальська справа, поховальна обрядовість тощо) носіїв Пшеворської культури, яка сформувалася в більш північних районах Вісло-Одерського межиріччя[16]. Кельтські пам’ятки відомі також на теренах сучасної України: в Закарпатті, Прикарпатті та Волині[17].

Найдавніший – праслов’янський – етап етногенезу слов’ян, за даними порівняльно-історичного мовознавства, завершився наприкінці І тис. до н. е. У цей час остаточно сформувалась основа слов’янської мовної системи, в якій знайшли відображення контакти і взаємовпливи з сусідніми етнічними масивами – германським, кельтським, балтським, іранським, фракійським[18]. На рубежі н. е. розпочався новий – давньослов’янський – етап етногенезу слов’ян, коли загальнослов’янська мова розділилась спочатку на дві великі групи: північно-західну і південно-східну. З часом на їхній основі сформувались діалекти окремих племінних угрупувань.

Уже в І–ІІ ст. з’являються перші скупі писемні згадки про слов’ян, яких античні автори називають „венедами”, або „венетами”. Уперше ця назва зустрічається в енциклопедичній праці „Природнича історія”, написаній римським ученим Плінієм Старшим (23/24–79 р.). В одному з її розділів він розміщає їх десь неподалік від ріки Вісули (тобто Вісли) між сарматами, мова яких належала до іранської групи індо-європейської сім’ї, та гірами, яких вчені відносять до германських племен. Відомості про венедів містить також праця іншого римського автора – Таціта „Германці”, завершена ним у 98 р. Він пише про те, що не знає, чи відносяться венеди до германців і зазначає, що „вони обходять розбійними зграями усі ліси і гори між певкінами [одним із германських племен – С. С.] і феннами [тобто фінами – С. С.]”. Згадку про венедів містить також твір грецького географа й астронома Птоломея „Географічний порадник” (третя чверть II ст. н. е.), який називає їх серед „великих народів Сарматії” і локалізує в гирлі Вісли над Венедською затокою[19].

У праці Птоломея згадується й плем’я ставанів, яке він розміщує між західнобалтськими племенами ґаліндів та супінів межиріччя Вісли і Німану і аланами – одного із сарматських племінних угрупувань степової зони Північного Причорномор’я. Цю назву багато лінгвістів, археологів й істориків-медієвістів схильні ідентифікувати з етнонімом „слов’яни”[20]. Висловлювалась думка, що племінна територія ставанів охоплювала Середнє Наддніпров’я та Подесення. Відомості про них могли потрапити до Птоломея завдяки купцям, які підтримували торговельні зв’язки з племенами Південної Балтії і Півдня Східної Європи[21]. Ще одним джерелом інформації про венедів є римська дорожна карта ІІІ ст., яка в історичній літературі дістала назву „Пентівгерієвих таблиць”. На ній племена під такою назвою розміщені у двох місцях: на північ від Карпат і між нижнім Дністром і Дунаєм.

Слід мати на увазі, що античні джерела могли називати „венедами” не лише слов’ян, а й племена, які належали до інших етнічних масивів. Це пояснюється кількома обставинами: слабкою поінформованістю римських і грецьких авторів про етнічну ситуацію між Одером, Віслою і Дніпром; відсутністю природних рубежів між ареалами германських, балтських і слов’янських племен, які часто жили поруч; поширенням етноніму „венеди”, серед тих етнічних спільнот, котрі виокремились з єдиного кореня – північно-західної групи племен праіндоєвропейців доби бронзи (наприклад, серед кельтських племен Бретонії, підкорених Римським імператором Цезарем під час його походу в Галлію в 50-х роках І ст. до н. е., були й венети). Все ж переважання серед венедів слов’ян, надто їх північно-західної групи, не викликає сумнівів. Цікаво, що німці й досі називають „венетами” слов’ян-лужичан, а прибалтійські фіни – естонці, власне фіни, карели і вепси – усіх слов’ян[22].

В останніх століттях І тис. до н. е. в ареалі венедів – Надвісленні – сформувалась Пшеворська археологічна культура. Нові культури склались в цей час і трохи пізніше й на теренах України – Зарубинецька (кінець ІІІ ст. до н. е.–І ст. н. е.), ареал якої охоплював Середнє Подніпров’я і Прип’ятське Полісся; Київська (кінець ІІ–середина V ст.), пам’ятки якої локалізуються в Середньому і Верхньому Подніпров’ї і басейну Сейму; Етулійська (ІІІ–ІV ст.), ареал якої знаходився в пониззі Дністра, Дунаю і Пруту тощо. Всі вони створені за участю слов’ян-венедів, хоча включають і неслов’янські елементи[23].

У ІІ ст. з Південної Балтії на терени Північного Причорномор’я просунулись східноґерманські племена – ґоти, які залишили на теренах сучасної Польщі пам’ятки Вельбарської археологічної культури. Це спричинило формування нового типу старожитностей, об’єднаних під спільною назвою – Черняхівська культура, ареал котрої в період її розквіту (III–IV ст.) обіймав південний схід Польщі, більшу частину сучасних українських і молдовських земель та суміжні з ними регіони Румунії і Росії. Носії Черняхівської культури мали багато спільних рис, але відрізнялись між собою за особливостями поховальної обрядовості, домобудівництва і ліпної кераміки[24]. Ці відмінності пояснюються неоднорідністю етнічного складу черняхівської людності, куди входили прийшлі східногерманські племена, сліди перебування яких найчастіше фіксуються в Подунав’ї і на Нижньому Дніпрі; слов’янські племена, що населяли лісостепову зону України; іраномовні скіфи та сармати, які переважали в Північному Причорномор’ї; фракійці – гети й даки, котрі замешкували межиріччя Дунаю та Дністра, де відчувався також сарматський вплив.

За поширенням елементів вельбарської культури на черняхівських пам’ятках з’ясовано, що у верхів’ї Південного Бугу готи розділились: одна група рушила до Чорного моря і Приазов’я, друга повернула на південний захід. Ті з них, які мешкали на захід від Дніпра, називались тервінгами, або везеготами, ті ж, які перебрались на його лівий берег – грейтунгами, або остроготами. На різних етапах розвитку черняхівської культури готи активно взаємодіяли з іншими германськими племенами, а саме: герулами, вандалами, тайфалами, бургундами, певкінами, боранами. Певний час готи очолювали великі військово-політичні союзи, які в рамках черняхівської культури об’єднували пізніх скіфів, сарматів, дако-гетів і слов’ян. Особливої могутності готи досягло за часів короля грейтунгів – Германаріха (330–375 рр.). У 375 р. готська держава зазнала нищівного удару з боку гунів, після чого більшість грейтунгів була змушена відступити на захід за Дністер. Згодом готські племена під натиском гунів опинились поза ареалом черняхівської культури (в Південній, Центральній, і Західній Європі, ба навіть в Північній Африці, куди через Біскайську протоку перебралось войовниче плем’я вандалів), решта ж розчинилася серед місцевого різноплеменного люду, не залишивши помітного сліду в його матеріальній і духовній культурі. Найдовше готи затримались у Криму. Востаннє про кримських готів – мешканців печерних міст Мангуп-Кале, Ескі-Кермен та ін. – згадано в писемних джерелах другої половини XVIІ ст.

Приблизно в середині І ст. розпочався останній етап слов’янського етногенезу. Цьому сприяла участь слов’ян у Великому переселенні народів і широке розселення на безмежних просторах Центральної, Східної і Південної Європи, в ході якого складаються великі союзи племен і більш стійкі політичні формації, відомі з джерел як „Славії”, і розпочався процес формування ранніх слов’янських народностей[25]. У цей історичний період різні групи слов’ян вже відомі під власним іменем, або етнонімами. Візантійські автори VI ст. Прокопій Кесарійський, Йордан, Менандр Протектор, Феофілакт Симоккита, Маврикій Стратег знають їх під іменем венедів, антів і склавинів, наголошуючи їхню спорідненість за мовою, звичаями, віруваннями і походження „від одного кореня”. „Ці племена, слов’яни і анти, – писав Прокопій Кесарійський – не керуються однією людиною, але здавна живуть в народоправстві, і тому у них щастя і нещастя в житті вважаються спільною справою. Так само і в усьому іншому в обох цих варварських племен все життя і звичаї однакові. Вони вважають, що один лише бог, творець блискавок, є володарем над усім, і йому приносять в жертву биків і здійснюють інші священні обряди. […] Вони пошановують і ріки, і русалок, і всілякі інші божества, приносять їм всім жертви, і за допомогою цих жертв здійснюють ворожіння. […] У них одна й та ж мова, варварська, і за зовнішнім виглядом вони не відрізняються один від одного. Вони дуже високого зросту і величезної сили”[26]. За Йорданом, венеди жили на схід від верхів’їв Вісли („Починаючи від місця народження Вістули [Вісли – С. С.] на безмірних просторах розташувалося багатолюдне плем’я венетів”[27]); склавіни – „від міста Новієнтуна й озера, що зветься Марсіанським, до Данастра, а на Північ – Віксли”; анти – в межиріччі Дністра (Данастра) до Дніпра (Данапра), „до того місця, де Понтійське [Чорне – С. С.] море утворює вигин”[28]. З цього випливає, що на початку другої половини І тис. до н. е. слов’яни обіймали величезний ареал від Вісли на Заході, Прибалтики і Верхньої Наддніпрянщині на Півночі, басейну Дністра на Південному Заході, Нижньому Дніпрі й узбережжі Чорного моря на Південному Сході. Східної межі поширення слов’янських джерел візантійські автори не знали.

Зі слов’янськими племенами венетів, склавинів й антів пов’язані 4 археологічні культури, а саме: Празька, або Празько-корчацька, Дзедзіцька, або суковсько-дзедзицька, Пеньківська та Колочинська, котрі мають багато спільного в топографії поселень, житловому будівництві, поховальній обрядовості, кераміці, знаряддях праці, прикрасах тощо[29]. Це підтверджують слова Йордана, який писав про те, що „[…] Ці венети […] походять від єдиного кореня і сьогодні відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавинів”[30]. Поряд з цим, кожна з археологічних культур ранніх слов’ян має власні етнографічні риси, які стосуються форм і співвідношення різних видів кераміки, елементів одягу і житла.

В ареалі Празько-корчацької культури (VI–VII ст.), який охоплював величезну територію від ріки середньої течії Ельби, Одри і Вісли на заході, басейну Дунаю на півдні, Полісся на півночі, Прикарпаття і Волині на заході, досліджено понад 500 пам’яток, більшість яких – невеликі (1–2 га) городища відкритого типу. Лише незначну частину з них складають укріплені городища (наприклад, поблизу с. Зимне на ріці Луга, правій притоці р. Західний Буг). Житла – квадратні напівземлянки із зрубною чи стовповою конструкцією стін і обов’язковою пічкою-кам’янкою. Основу господарства складало підсічне і перелогове землеробство, тваринництво, ремесла (включаючи залізоробне виробництво, ковальську та ливарну справи) і домашні промисли, надто гончарство. Поховальний обряд характеризується трупоспаленнями, рештки небіжчиків складали в урни і закопували в невеликих ямах на цвинтарях неподалік від поселень. Серед дослідників-археологів панує майже одностайна думка про те, що творцями Празько-корчацької культури були склавіни. Більшість з них вважає, що вона склалась на підґрунті Пшеворської, Київської, Пізньозарубинецької та Черняхівської культур[31].

Дзедзіцька археологічна культура (VI–VII ст.), поширена в північних районах Вісло-Одерського басейну, характеризується своєрідною формою кераміки і поховального обряду (розкидування залишків кремації небіжчика по поверхні землі)[32]. На думку дослідників, пам’ятки цієї культури залишені венедами, серед яких були як слов’яни, так і місцева слов’янізована людність – нащадки давніх праіндоєвропейців, недиференційованих у мовному відношенні.

Частина венедської групи в V–VI ст. переселилась на північ Східно-Європейської рівнини, де жили балтські і фінські племена. У результаті міжетнічної взаємодії, яка тривала кілька століть, місцева людність була слов’янізованою[33]. Пересуваючись у східному напрямку, невелика група слов’ян осіла на узбережжі Ризької затоки, де їхні залишки під іменем „венди” зафіксовані на початку XII ст. Генріхом Латвійським[34].

Старожитності Пеньківської археологічної культури (VI–VII ст.) виявлено на теренах Румунії, Прутсько-Дністровського межиріччя, Південного Побужжя, Середньої Наддніпрянщини, лісостепової зони Дніпровського Лівобережжя аж до р. Сіверський Дінець. Специфічними рисами її матеріальної культури є квадратна форма житла і відкритого вогнища замість пічки-кам’янки. У Надпоріжжі й Приореллі були поширені також юртоподібні житла, запозичені в кочівників Причорномор’я та Призов’я. Серед поховань трапляються як трупоспалення, так і трупопокладення. На думку вчених, пам’ятки Пеньківської культури залишені антами, значну частину яких складали слав’янізовані нащадки іраномовних племен Південно-Східної Європи[35]. Пам’ятки Колочинської археологічної культури (друга пол. V–друга пол. VII ст.) відомі у Верхньому Подніпров’ї, Подесенні та Посем’ї. Характерною рисою цієї культури є наявність у житлі – квадратній напівземлянці – центрального опорного стовпа даху, неподалік від якого розташовувалось вогнище[36]. Основу господарства складало підсічне землеробство. На думку вчених, дане історико-культурне утворення сформувалось на підґрунті київської культури[37].

У кінці V–на початку VІ ст. слов’янські дружини, серед яких особлива роль належала антам, здійснили перші військові походи на Візантію (493, 499, 502 рр.)[38]. Надалі вони стають регулярними. Починаючи з часу правління імператора Юстініана (527–565 рр.), анти, склавіни й гуни майже щороку здійснювали військові походи на Балкани, населені ілірійськими і дако-фракійськими, часто елінізованими чи романізованими племенами. Одним із результатів цих походів стало масове переселення сюди слов’янського землеробського населення, що змінило етнічну ситуацію в регіоні: місцева і прийшла тюркомовна людність були майже повністю слов’янізованими. Основними центрами слов’янської міграції було Подунав’я, Карпати і Північне Причорномор’я. У них брали також участь вихідці з далеких північних земель і Середньої Наддніпрянщини: на загальній карті розселення слов’ян з’являються назви племен, які дублюють одна іншу (наприклад, серби лужицькі і серби балканські, сіверяни на Десні і сіверяни за Дунаєм, ободрити балтійські і ободрити дунайські тощо). Очевидно, частина племені залишилась на старому місці, а інша взяла участь у колонізації Балкан[39].

З 578–581 рр. слов’яни проникають у Грецію, а VII ст. – на острови Егейського та Середземного морів і навіть в деякі райони Малої Азії. Однак тут вони були асимільовані корінним населенням. Участь західних і східних слов’янських племен в колонізації Балканського півострова сприяла розпаду первіснообщинного ладу і поглибленню майнової та соціальної нерівності в їхньому середовищі. Це посилювало роль племінної верхівки в суспільному житті і підготувало ґрунт для виникнення державності.

Розселення венедів, антів і склавинів у Центральній, Східній і Південній Європі спричинило метисацію слов’ян з місцевим населенням, яка супроводжувалася змінами в матеріальній культурі, звичаях, обрядах і навіть антропологічних рисах слов’янської людності цих регіонів[40]. Створюються умови для поглиблення відмінностей між діалектами праслов’янської мови і формування окремих мов[41]. Розпочинається новий етап слов’янської історії.


 



[1] Л. Нидерле, Славянские древности, Москва 1956, с. 33.

[2] Літопис Руський, за Іпатієвським списком переклав Л. Махновець, Київ 1989, с. 2.

[3] P. Šafαrik, Slovanskι starožitnosti, т. 1, 2, Praga 1837.

[4] О. Н. Трубачев, Этногенез и культура древнейших славян. Лингвистические исследования, Москва 2003.

[5] J. Kostrzewski, Pradzieje Polski, Poznaρ 1949.

[6] T. Lehr-Sp³awinski, O pochodzeniu i praojczyŸnie S³owian, Poznaρ 1949; Він же: Rozmieszczenie geograficzne pras³owiaρskich nazw wodnych, „Rocznik slawistyczny”, XXI, 1960, s. 5–22.

[7] S. Rospand, Pras³owianie w œwietle onomastyki, [w:] I Miκdzynarodowy Kongres archeologii s³owiaρskiej, Wroc³aw-Warszawa-Krakσw 1968, t. І, s. 109–170.

[8] И. П. Русанова, Славянские древности в VI–VIІ вв., Москва 1976; В. В. Седов, Происхождение и ранняя история славян, Москва 1979.

[9] М. И. Артамонов Происхождение славян, [в:] Сценография публичной лекции, прочитанной в Ленинграде в 1950 г., Ленинград 1950; П. Н. Третьяков Восточнославянские племена, Москва 1953; П. Н. Третьяков, Финно-угры, балты и славяне на Днепре и Волге, Москва-Ленинград 1966; Б. А. Рыбаков, Древняя Русь и Русские княжества в ХI–ХIII ст., Москва 1982, c. 11–46; W. Hensel, SkΉd przyszli S³owianie, Wroc³aw 1984.

[10] Д. Я. Телегін, Про роль носіїв неолітичних культур дніпро-двинського регіону в етногенетичних процесах балтів і слов’ян, „Археологія”, № 2, 1996, с. 32−45.

[11] S. Segeda, Najstarsze s³owiaρskie materia³y antropologiczne. Wstκp do problematyki, [w:] Przez pradzieje i wczesne œredniowiecze, Lublin 2004, s. 279, 288.

[12] Ю. В. Павленко, Передісторія давніх русів у світовому контексті, Київ 1994, с. 316.

[13] Детально про ці археологічні культури див.: Первобытная археология, [в:] Археология Украинской ССР, т. 1, Киев 1985, с. 428–445.

[14] Етнічна історія давньої України, Київ 2000, c. 84–96.

[15] И. П. Русанова, Славянские древности в VI–VIІ вв…; В. В. Седов, Происхождение и ранняя история.

[16] Там же.

[17] Див.: Г. Козакевич, Кельти: традиційна культура та соціальні інститути, Київ 2006, с. 28–31.

[18] Ф. П. Филин, О происхождении праславянского языка и восточнославянских языков, „Вопросы языкознания”, № 4, 1980.

[19] Детально про це: Свод древнейших письменных известий о славянах, Москва 1991, с. 24–25, 39, 51–56.

[20] В. Д. Баран, Етнокультурні процеси на території України у першій половині І тис. н. е., [в:] Етнічна та етнокультурна історія України, Київ 2005, с. 195.

[21] H. £owmiaρski, PoczΉtki Polski, t. I–III, Warszawa 1964, s. 18–44.

[22] Детально про це: В. В. Седов, Этногенез ранних славян, „Вестник Российской Академии наук”, т. 73, 2003, № 7, с. 594–605.

[23] В. Д. Баран, Етнокультурні процеси на території України, с. 197.

[24] В. Д. Баран, Черняхівська культура: за матеріалами Верхнього Дністра і Західного Бугу, Київ 1981.

[25] М. О. Чмихов, Н. М. Кравченко, І. Т. Черняхов, Археологія та стародавня історія України, Київ 1992, с. 303–304.

[26] Цит. за: Прокопій Кесарійський, Готська війна, [в:] В. В. Крисаченко Хрестоматія-посібник (у двох книгах), книга перша, Київ 1996, с. 103–104.

[27] Иордан, О происхождении и деяниях готов, Москва 1960, с. 71–72.

[28] Там же, с. 90.

[29] Етнічна історія давньої України …, с. 99.

[30] Иордан, О происхождении и деяниях готов, с. 90.

[31] М. О. Чмихав, Н. М. Кравченко, І. Т. Черняхов, Археологія та стародавня історія України, Київ 1992, с. 314.

[32] В. В. Седов, Восточные славяне в VI–VIII вв., с. 10.

[33] В. В. Седов, Славяне. Историко-археологическое исследование, Москва 2002.

[34] В. В. Седов, Этногенез ранних славян, „Вестник Российской Академии наук”, т. 73, № 7, 2003.

[35] В. В. Седов, Анты, [в:] Проблемы советской археологии, Москва 1979, с. 164–173; О. М. Приходнюк, К вопросу о присуствии антов в Карпато-Дунайских землях, [в:] Славяне на Днестре и Дунае, Киев 1983, с. 180–191.

[36] Етнічна історія давньої України, с. 178.

[37] М. О. Чмихав, Н. М. Кравченко, І. Т. Черняхов, Археологія та стародавня історія, с. 322.

[38] История Византии (в 3-х томах), Москва 1967, т. 1, с. 216.

[39] Б. А. Рыбаков, Киевская Русь и русские княжества, Москва 1982, с. 54.

[40] С. Сегеда, Деякі питання походження та етнічної історії населення Русі-України за даними антропології, [в:] Ruthenica, т. 1, Київ 2002, с. 94.

[41] Ф. П. Филин, О происхождении праславянского языка.