Православна церква в сучасній Росії

 

 

Російська православна церква була і залишається найбільшою релігійною спільнотою на території Російської Федерації, Білорусі та України[1]. Східне християнство було постійною складовою релігійного життя в понад тисячолітній історії російської держави. Східна християнська традиція в Центрально-Східній Європі вкоренилася в усі форми життя народу. Особливий прояв бачимо в розвитку культу чудотворних ікон та в монастирському житті, яке мало великий вплив на релігійність багатьох народів. Ще більшого значення набула візантійська матеріальна культура. Її повторний вплив почався після занепаду Константинополя, коли багато грецьких майстрів малярства подалося на Балкани і на руські землі. Величезна сфера інтелектуальної культури, недоступна західному суспільству, у Східній Європі сприймалася в грецькій та церковнослов’янській мовній версії. Пропагували візантійську культуру не лише греки, але передусім православні серби, болгари, білоруси, українці, румуни та росіяни. Держава останніх в кінці XV століття взяла на себе роль опікуна православного християнства, а її володарі вважалися спадкоємцями візантійської державницької та культурної традиції. Усвідомлення факту постійної присутності цієї великої християнської традиції має фундаментальне значення для розуміння релігійно-національної ідентичності росіян та інших народів, що там проживають.

Християнізація руських земель почалася за посередництвом візантійських місіонерів близько 866 року. Правдоподібно в той час було збудовано в Києві першу церкву Св. Іллі і встановлено місіонерське єпископство[2]. Грецька церква отримала можливість вести місіонерську діяльність серед східних слов’ян. Імператор Костянтин VII Порфірогенет (Багрянородний) (913–959 рр.) прагнув втягнути велику Русь у сферу візантійського впливу. Володар використав перебування в Константинополі (955 р.) київської княгині Ольги, вдови князя Ігоря, аби намовити її охреститися над Боспором[3]. Княгиня Ольга в процесі цього таїнства вибрала собі ім’я Олена, яке носила тогочасна візантійська імператриця[4]. За її князювання на території Києва з’явилися перші християнські святині. Після смерті Ольги на Русі знову переважали язичницькі тенденції. Остаточно християнізація Київської Русі відбулася за князювання Володимира Великого (980–1015 рр.)[5].

Прийняття Великим Київським князівством християнства в 988 р. від Візантії визначило на наступні віки історію й культуру російського, білоруського та українського народів. За посередництвом грецької церкви візантійська культура протягом двох століть опанувала всю Русь, так само як раніше Болгарію і Сербію. У такий спосіб під кінець Х ст. найбільша серед країн тогочасної Європи слов’янська держава офіційно пов’язала себе з візантійською цивілізацією та всіма її культурними здобутками. Почався динамічний розвиток церковної структури. Окрім єпископства в Києві до кінця Х ст. було створено владичества в Білгороді та Новгороді. На початку ХІ ст. архієпископські кафедри створено в Полоцьку, Чернігові та Переяславі. У другій половині ХІ ст. і в ХІІ столітті єпископські центри створено в Юр’єві, Ростові, Тмутаракані, Володимирі Волинському, Турові, Смоленську і Галичі. У середині ХІІІ ст. на руських землях функціонувало 15 єпархій, які, з точки зору територіального розміру, прирівнювалися до деяких західноєвропейських держав[6]. Зв’язок Русі із християнством забезпечив їй належне місце в тогочасній Європі. У наступні століття саме Русь перейняла від Візантії роль захисника східної християнської традиції перед загрозами, які походили від азіатських і турецьких народів.

У творенні духовних цінностей кожного народу, у тому числі російського, особлива роль належить святим, що з ним пов’язані. Культ перших руських святих був не лише проявом сформованості християнства, але відбивав також особливості релігійної та культурної ідентичності населення Русі. Першими канонізованими святими були князі Борис і Гліб, названі під час хрещення іменами Роман і Давид. Обоє вони були мучениками за віру, але зберегли християнську гідність у тортурах смерті. Борис і Гліб були визнані святими в 1020 році не як мученики, а як „страстотерпці”, тобто ті, хто терпів муки[7]. Таким чином з’явився новий тип святості, особливо відомий на руських землях. „Страстотерпцями” називали в пізніші періоди наступних князів: київського Юрія Ольговича (+1147), Андрія Боголюбського (+1174), муромського Костянтина (+1205), чернігівського Михайла Всеволодича (+1246) та багатьох інших[8].

Народи особливо шанують „рівноапостольних”, а саме тих святих, завдяки яким до них прийшла християнська віра. Титул „рівний апостолам” (грецьк. isoapostolos) у візантійській традиції приписується, зазвичай, першим місіонерам даної країни, наприклад, св. Ніна в Грузії, чи свв. Кирил і Мефодій у Словаччині. У випадку руських земель таким титулом окреслили княгиню Ольгу і князя Володимира. Обом було надано цей титул не як результат власне святості, але з огляду на їх роль у християнізації народу. Агіографи не раз порівнювали Ольгу і Володимира до візантійських святих – імператриці Олени та імператора Костянтина Великого. Навернення обох князів було даром Божим для всього руського народу. Їх було канонізовано досить пізно, близько 1240 року[9].

Наступною групою серед перших руських святих є „подвижники”. Ця назва стосується духовних і світських осіб, які проявили героїчні духовно-аскетичні зусилля. Подвиг „подвижників” стосується аскетизму, молитви, боротьби зі спокусами і злом. Ім’я „преподобних” давалося монахам, які, завдяки аскетичним зусиллям, досягали святості й уподібнювалися до Христа. Стосовно до живих монахів цей титул означав монаха, гідного до пошанування. Назви „преподобного” і „подвижника” відносилися до Антонія і Теодосія Печерських[10]. Антоній і Теодосій Печерські були духовними наставниками і зразком монашого життя. Обоє були канонізовані: Антоній після 1140 р., а Теодосій – у 1108 р.[11] Одним з перших канонізованих на руських землях „подвижників” була полоцька княжна, засновниця монастиря св. Спаса – Євфросинія. Свята монахиня сприяла розвиткові освіти й монастирського життя. Була канонізована близько 1187 року[12]. До цієї групи слід віднести також Мартина (1120–1170 рр.) – турівського монаха; Авраама (1172–1222 рр.) – засновника монастирського життя на Смоленщині, аскета і чудотворця; Єфрема (кінець XII ст.–1238 р.) – смоленського агіографа і красномовця; а також литовську княжну Харитину (поч. XIII ст.–1281)[13].

Святі ієрархи (єпископи) складають наступну групу канонізованих осіб. Цих ієрархів в церковній традиції називають „святителі”, оскільки вони мали безпосередній зв’язок із церковним і пастирським служінням. Єпископи не отримували лаври святості лише за героїчні акти аскези, але головним чином за служіння церкві. Багато перших „святителів” походило з Києво-Печерської лаври: св. Микита – новгородський єпископ (+1108 р.), св. Стефан – володимиро-волинський єпископ (+1094 р.), св. Єфрем – переяславський єпископ (+1110 р.), св. Никифор – новгородський єпископ (+1157 р.), св. Костянтин – чернігівський єпископ (+1159 р.), св. Лаврентій – турівський єпископ (+1194)[14]. Святих ієрархів оцінювали за місіонерські старання, захист істинної віри, літописну діяльність, суспільне заангажування, піклування про хворих і знедолених.

Одним із найвизначніших ієрархів, які залишили багату літописно-літературну спадщину, був св. Кирило Турівський. Іншим канонізованим турівським єпископом був Лаврентій (1182–1194 рр.)[15]. До групи „святителів” належить четверо полоцьких єпископів: Мина (1105–1116 рр.), Діонісій (1166–1187 рр.), Ігнатій (1197–1210 рр.) і Симон (1266–1289 рр.). Ці єпископи відіграли суттєву роль у розвитку християнства на терені Полоцької землі, а своєю просвітницькою та суспільною діяльністю спричинили зріст значення православної церкви[16].

Особливу групу святих у Росії складають „благовірні” князі. Цією назвою, окрім Володимира й Ольги, окреслювали володарів, які сприяли розвитку християнства й вели життя згідно з вченням церкви. До цього грона належить князь смоленський Ростислав (1126–1168 рр.)[17]. „Благовірними” вважали також двох інших смоленських князів Костянтина (ХІІІ ст.) і Феодора (1240–1299 рр.), а також князя Олександра Невського (1220–1263 рр.). Князь Олександр Невський захистив руські землі від нападу шведів (1240 р.) і хрестоносців (1242 р.) і таким чином допоміг православ’ю зберегтися у своїй державі. До грона святих володарів за подібні заслуги приєднався московський князь Данило (+1303 р.).

У перші століття християнства канонізованих мучеників, які загинули за віру на руських землях, було небагато. Окрім названих вже владик-місіонерів новгородського Феодора й ростовського Леона, які були вбиті язичницьким населенням[18], таким мучеником був легендарний Меркурій Смоленський. Святий лицар, захисник християнської віри, ймовірно загинув у війні з татарами в 1238 році. У другій половині XIII i в XIV ст. у місцях культів „рівних апостолам”, „страстотерпців”, „преподобних”, „подвижників” і „святителів” з’явилися мученики за віру. До цього грона належить мученик Єлисей Лавришевський (XIII/XIV), засновник лавришевського монастиря, а також віленські святі Антоній, Іоан, Євстахій (поч. XIV–1347 р.), які зумовили розвиток християнства в Литві перед 1386 р.[19]

У монастирських центрах перебували святі монахи, ієрархи, розвивалася богословська і філософська думка. Із православними монастирями пов’язані були, зокрема, святі смоленські князі: Феодор (1240–1299 рр.), Андрій (1360–1390 рр.) і Гліб (перша пол. XV ст.), смоленський єпископ Михаїл (1383–1402 рр.), архімандрит Симеон (1351–1392 рр.), Єлисей Лавришевський (друга пол. XIII ст.) чи Харитина, литовська княжна (+1281)[20].

Відродження релігійного життя в Московській Русі відбулося в XIV ст. Значною мірою розвивалося монастирське життя, а християство проникало до усіх форм життя (політики, культури тощо). Духовний стан переймала значна частина еліти суспільства. Новий імпульс для духовного життя населення руських земель приніс св. Сергій Радонезький (1314–1392 рр.), пропагатор споглядального життя і засновник Лаври Св. Трійці. Лавра, яку пізніше названо Троїце-Сергієва, що знаходиться на північному-заході від Москви, стала духовним центром російського православ’я. Св. Сергій зосередив навколо себе численне гроно пустельників і був безсумнівним авторитетом для московських князів також і в політичних справах. Із благословіння св. Сергія князь Димитрій переміг у 1380 р. війська татарського хана Мамая на Куликовому полі, започаткувавши процес визволення руських земель з-під монгольського ярма. Завдяки св. Сергію було засновано понад п’ятдесят монастирських центрів, які славилися своєю духовністю і культурою. Вираженням духовного розвитку руського суспільства була поява в кінці XIV ст. двох видатних іконописців: Феофана Грека – автора фресок в новгородському соборі Преображення Господнього, і Андрія Рубльова (бл. 1360–1430 рр) – творця насиченої глибиною символіки ікони св. Трійці. Обоє мали великий вплив на розвиток іконографічного мистецтва на руських землях. На півночі Московської держави монахи-чудотворці Сергій і Герман заснували в 1329 р. монастир на Валаамі, який у наступних століттях став одним із найвідоміших російських монастирських центрів, що притягував тисячі прочан.

Визволення руських земель із монгольської неволі збіглося в часі із занепадом Константинополя. Населення Московського князівства вважало, згідно з візантійською традицією, що держава є так само потрібною для спасіння, як церква, а особливий зв’язок держави із церквою виражає зв’язок людей з Богом. Після 1453 р. в Московській Русі серед православних поширеним було переконання, що повноваження Візантійської імперії перейшли на „Третій Рим”, тобто Москву. Уже з часів, коли Іван ІІІ одружився з племінницею останнього з представників візантійської династії Палеологів – Софією, починається процес сакралізації влади. Переконання, що Російська православна церква є захисником істинного християнства, а Москва – це столиця нової імперії, проявилося в „Посланні до великого князя Василя про ісправлення знамення Святого Хреста і розпусту содомську” монаха Філотея з псковського монастиря до великого князя Василія ІІІ (1505–1533 рр.). Псковський монах вперше назвав Москву „Третім Римом”[21]. Ця ідея за панування Івана IV почала набирати реальних форм. Володар офіційно прийняв титул царя, а настоятель волоколамського монастиря – Іосиф (1439–1515 рр.) оголосив потребу єдності церкви і держави з метою реалізації Царства Божого на землі. Згідно зі св. Іосифом Волокаламським, людський володар по своїй суті має божественний характер з огляду на свою роль провидця. Співраця між державою і церквою тривала віддавна, проте цей факт не означає, що не було протистоянь усередині Російської православної церкви.

У російському православ’ї дійшло до великого спору щодо монастирського життя і ставлення до світської влади. Ніл Сорський та ісихасти з-за Волги були прихильниками погляду, згідно з яким церква повинна бути незалежною від держави і в релігійних справах вона не повинна звертатися до державної адміністрації. Згідно з Нілом Сорським, монастирі повинні залишатися вбогими і відректися від земних володінь. З іншого боку, Іосиф Волоколамський стверджував принцип тісного зв’язку церкви з державою. Волоколамський монах вважав, що монастирі повинні мати земні багатсва і співпрацювати зі світською владою, оскільки тільки дотримуючись цієї ідеї вони зможуть виконати свою суспільну місію[22]. Під впливом його вчення, коли в кінці XV ст. на території Великого Московського князівства з’являлися численні секти „стригольників” i „зжидов’ялих”, цар і церковна ієрархія спільно почали з ними боротися[23].

Великий вплив на розвиток духовного життя мав Максим Грек (1480–1556 рр.), який походив з Епіру і був запрошений в Росію з метою здійснення перекладів літургічних текстів. Максим Грек підтримував погляди Ніла Сорського, за що був ув’язнений Іваном IV. Остаточно в 1551 р. Московський синод під тиском царя затвердив співпрацю держави і церкви та призвів до визволення Максима Грека. У 1996 р. Російська православна церква після віднайдення мощей канонізувала Максима Грека. Синод т. зв. „ста розділів” викликав рух відновлення в Російській православній церкві. Найвизначнішою постаттю цього руху став протопоп Аввакум, що створив власну релігійну спільноту, яка залишалася поза офіційними структурами церкви – „старообрядці”. У цей період почався розвиток монастирського центру на Соловецьких островах Білого моря. Святі соловецькі монахи Савва (+1435 р.), Зосима (+1478 р.) і Герман (+1484 р.) створили великий духовний центр російського православ’я.

У часи царювання Івана IV Грозного Росія вела війну зі Швецією та Польщею, а також почала підкорення Сибіру. За царювання Івана IV відбувся конфлікт між царем і духовенством. Московський митрополит Филип домагався незалежності церкви і став жертвою царського гніву (1568 р.). Нині митрополит Филип, а також московські митрополити Петро (+1326 р.), Алексій (+1378 р.) та Йона (+1461 р.), є особливо шанованими святими. Ці митрополити захищали незалежність церкви від державної влади. Подібну поставу проявив св. Геннадій – новгородський архієпископ (+1504 р.). Святим також визнано царевича Димитрія, князя московського і углицького (+1591 р.).

У XVI ст. на землях Московської Русі народився рух „юродивих” – „Христових божевільних”. Ця специфічна група пророків, яка походила з різних суспільних верств, володіла великою харизмою і впливала на рішення царя та його оточення. У цей період богословська та іконографічна думка переживали кризу. Після смерті Івана IV, за часів панування Бориса Годунова, у 1589 р. в Москві було встановлено патріархат. Першим патріархом став московський митрополит Іов.

Наприкінці XV ст. Московське князівство почало називатися Росія. Ця назва поширилася протягом XVI ст., а як адміністративна, стосовно держави, функціонувала від 1721 р. Російська держава мала характер багатонаціональний, окрім росіян її населяли білоруси, українці, німці, татари, башкіри, мордвини. Після включення Сибіру в XVII ст. до складу Росії в цій державі опинилися якути, буряти, евенки та інші народи Півночі.

Після смерті Бориса Годунова в Росії почався період внутрішніх конфліктів, які ввійшли до історії як роки „великої смути”. У період польської інтервенції в Росію, яка відома як „димітріада”, відбулося ослаблення держави. Селянські й козацькі бунти, напади поляків і намагання папства, спрямовані на впровадження церковної унії, призвели до знищення та знелюднення міст Росії. Роки „великої смути” знову об’єднали церкву і державу. Патріарх Гермоген перед тим, як був арештований поляками і заморений голодом у в’язниці, закликав до народного опору. Гермоген був незабаром визнаний святим мучеником Російської православної церкви[24].

Після вигнання з Москви іноземних військ у 1613 р. на російський трон було обрано Михайла Романова – сина нового патріарха Філарета, який започаткував династію Романових. До 1694 р. у стосунках між державою і церквою панувала повна гармонія. Збільшення значення країни почалося за панування Олексія Михайловича, коли після війни з Річчю Посполитою до Росії було приєднано Лівобережну Україну з Києвом, а також Чернігівську, Брацлавську і Сіверську землі. У ті часи почалося зростання релігійної свідомості серед населення Росії. У 1652 р. звання патріарха отримав Никон, який реформував літургію, деякі обряди і ввів поправки в російські церковні книги. Модифікації було піддано церковну орфографію і вимову слова Ісус („Іісус” замість „Ісус”). Патріарх значною мірою впливав також на політичне життя, зокрема на царя Олексія Михайловича. Проти реформ Никона виступила опозиція, що зосередилася навколо згаданого вище протопопа Аввакума. Прихильники Аввакума – „старообрядці” – були піддані переслідуванням. Сам Аввакум, ув’язнений протягом багатьох років, у 1682 р. був спалений на вогнищі. Зі свого боку, Никон у 1667 р. за теократичного правління в церкві був засуджений східними патріархами і позбавлений свого звання.

Істотні зміни в релігійному житті Росії почалися за панування Петра І (1682–1725 рр.). Російська православна церква не змогла ефективно протистояти політичним реформам Петра І, який після смерті патріарха Адріана (1700 р.) не дозволив обирати наступника померлого патріарха. Петро Великий остаточно знищив патріархат і замінив його інституцією Священного Синоду, членів якого сам призначав. Реальною владою у Священному Синоді володів світський чиновник – обер-прокурор. Ліквідація московського патріархату була актом, спрямованим проти існуючої до цього часу церковної структури, проти православних канонів та всієї візантійської та російської традиції. Рішення Петра І мало глибокі наслідки у функціонуванні російської церкви[25].

Після смерті Петра І Росія потрапила в період внутрішньої кризи. Нове зростання її значення як держави почалося за часів імператриці Єлизавети (1741–1762 рр.) та Катерини ІІ (1763–1796 рр.). Росія зайняла південно-східну Фінляндію, виграла дві війни з Туреччиною, призвела до послаблення Прусії і Франції, брала участь у поділі Речі Посполитої. Територіальні здобутки Росії спричинили те, що в її межах опинилося населення різного християнського і нехристиянського віровизнання. У 1796 р. із загальної кількості населення Росії, що дорівнювало 41 175 тис., росіяни складали 48,9%. Окрім росіян у межах імперії мешкали українці (19,8%), білоруси (8,3%), поляки (6,2%), татари (2,2%), фіни (2,2%), литовці (2,0%), латиші (1,7%), євреї (1,4%), естонці (1,2%), мордвини (0,8%), чуваші (0,8%), німці (0,6%), башкіри (0,5%), інші національності (2,9%). Поділ за національностями накладався на поділ віровизнань. Православного віровизнання були в переважній більшості росіяни, вірмени, білоруси та українці. Частина білорусів і українців були греко-католиками, а частина росіян – старообрядцями. Поляки, литовці, а також частина німців і вірмен були римо-католицького віровизнання. Протестантське віровизнання переважало серед латишів, частини німців, фінів та естонців. Іслам сповідували татари та інші народи в азіатській частині Росії. Іудейство сповідували євреї. Інші народи сповідували буддизм, ламаїзм та язичницькі релігії.[26]

У XVIII ст. почався черговий етап обмеження православної церкви, особливо за царювання Катерини ІІ. Ця остання „посвячена цариця” призвела до ліквідації в 1764 р. близько 74% монастирів, а їх багатства були секуляризовані. Митрополит Ростова Арсеній за протест проти переслідувань був понижений і ув’язнений у фортеці. Між правителями Росії, які піддавалися західним впливам, та духовенством і народом, що залишалися в давній східній християнській традиції, з’явилася виразна прірва. Ефектом цієї прірви була поява в широкому масштабі секстанського руху.

 У XVIII ст. дійшло до повторного відродження релігійного життя в Росії і зростання значення православної церкви в громадському житті. Розвиток богословської думки почався в Росії внаслідок поширення вчення св. Тихона Задонського (1724–1783 рр.) – воронезького єпископа. Його вчення, що спиралося на фундамент Євангелія та творів Отців церкви, популяризувало загальність спасіння людського роду. Завдяки його поглядам у ХІХ ст. з’явилися нові монастирські центри аскетичного і молитовного характеру. У Росії набула популярності інституція „старчества”, тобто шанування монахів із глибокою мудрістю і знаннями. Відновлення монастирського життя започаткував монах Паїсій Величковський (1722–1794 рр.), який жив у XVIII ст. Йому також приписується відродження інтелектуального життя в монастирях і поширення текстів учення святих Отців церкви. Твір Паїсія Величковського Добротолюбіє, який був збіркою фрагментів творів грецьких Отців церкви, донині є основним підручником для пізнання істинних принципів життя християнина.

Погляди харизматичних старців, наділених особливими здібностями передбачення (учні св. Паїсія Величковського, монахи з пустині Оптіно,[27] а особливо св. Серафим Саровський), впливали на еліту російського суспільства, включно із царем. Св. Серафим (1759–1833 рр.) проголошовував радісне воскресіння Христа. Відвідувачів його пустині біля Сарова він вітав словами: „Радіймо, Христос воскрес”. До пустині Оптіно за порадою приїздили філософи й письменники: Микола Гоголь (1809–1852 рр.), Федір Достоєвський (1821–1911 рр.), Володимир Соловйов (1853–1900 рр.), Лев Толстой (1828–1911 рр.) та інші[28]. Творчість названих письменників була просякнута християнською етикою та філософією. Павел Флоренський і Сергій Булгаков відкривають у церкві всесвіт і Божу любов до людини. На світогляд петербурзької еліти мала вплив Ксенія, яка походила з аристократичної родини і яка завдяки фізичній праці і молитві отримала силу зцілення[29].

За панування Олександра І (1800–1824 рр.) почалося подальше зростання значення Росії в Європі, особливо після відбиття нападу військ Наполеона І на Москву в 1812 році. Російський цар був ініціатором Священного Союзу, а Росія отримала назву жандарма Європи. Олександр І запровадив толерантну політику щодо іновірців. За панування Миколи І Росія зайняла Азербайджан (1828 р.), Бесарабію (1829 р.) і значні території в Середній Азії із нехристиянським населенням, що там мешкало. Царат, із метою забезпечення собі підтримки російського населення, підтримував ідеологію православної держави, що спирається на симбіоз „православ’я, самодержавства і національності”. На відміну від попередника, цар Микола І підтримував інтегральні тенденції у православній церкві.

У ХІХ ст. на території Російської імперії відбулося багато національних повстань та селянських виступів. Під їхнім впливом цар Олександр ІІ здійснив звільнення селян, провів військові, судові та адміністративні реформи. Однак Олександр ІІІ обмежив багато реформ. Цар підтримував розвиток капіталістичних відносин. У Росії з’явилися нові промислові райони в Донецькому басейні та Баку. Православна церква підтримала скасування кріпацтва, але без ентузіазму віднеслася до усіх революційних і соціалістичних тенденцій – дуже популярних серед російської інтелігенції. У середовищі вищого духовенства відроджувалися тенденції незалежності церкви від держави. Прихильником автономії церкви від впливу держави був московський митрополит Філарет (+1867 р.). Інші єпископи, не маючи змоги унезалежнити церкву від впливу держави, вибирали життя в монастирі, наприклад, Ігнатій Брянчанінов (1807–1867 рр.), Амвросій з пустині Оптіно (+1891 р.), або ж Феофан Пустельник (1815–1894 рр.). Ізоляції російського кліру сприяло його походження з родин священнослужителів. Іншу течію в поставі духовенства представляв св. Іван Кронштадський (1829–1909 рр.). Священик проповідував участь у щоденній літургії, допомогу бідним і виголошував потребу несення просвіти широким масам[30].

Наприкінці ХІХ ст. сформувалися національні рухи на території Російського царства і почалися близькі взаємовідносини між національністю і віросповіданням. У 1897 р. на території Росії домінувало православне населення (75%), що мешкало, головним чином, в європейській частині Росії і на сибірських територіях, які були колонізовані росіянами. У периферійних провінціях імперії православ’я було малопоширеним. У Польському королівстві переважали католики, у Фінляндії, Естонії, Литві – протестанти, а в Середній Азії – мусульмани. Загалом у Росії в 1897 р. було 87 121 тис. православних, 11 468 тис. католиків, 2 199 тис. старообрядців, 1 218 тис. вірних Вірменської церкви, 3 764 тис. протестантів, 13 906 тис. вірних ісламу, 5 214 тис. вірних іудаїзму, 170 тис. буддизму і ламаїзму[31].

На початку ХХ ст. церква домагалася повернення незалежності від держави і реактивації патріархату. У 1904 р. було прийнято рішення про організацію собору. Роботу почали дособорні комісії, які були зобов’язані реформувати православну церкву і визначити її місце в державі. У той же час поразка Росії у війні з Японією (1904–1905 рр.) і вибух революції в 1905–1907 рр. прискорили політичні реформи. Маніфест царя 1905 р. запровадив релігійну толерантність, збільшив громадянські свободи, обмежив цензуру, а також запровадив наступника парламенту – Державну думу. Цар Микола ІІ перебував під впливом Распутіна, якого називали старцем. Постава Распутіна мала негативні наслідки на правління останнього царя з династії Романових. У стосунках між церковною ієрархією та царським двором дійшло до гострого конфлікту[32].

Вибух Першої світової війни і втрати, які були понесені на війні в перші роки її тривання, прискорили революційні тенденції. Безробіття, зростання впливу соціал-демократичних угрупувань серед російського суспільства та внутрішня криза держави спричинили вибух лютневої революції, а пізніше жовтневої в 1917 році. Друга революція повалила демократичний устрій і запровадила комуністичну диктатуру, яка тривала до 1991 року. У період обох революцій церква залишалася вірною цареві. Після повалення монархії, перед тим, як почалися переслідування церкви більшовиками, у Кремлі було скликано собор, на якому повернуто канонічну виборність єпископів і відновлено патріархат. Московським патріархом у 1918 р. став віленський архієпископ Тихон.

Аж до 1941 р. комуністичний режим боровся із православною церквою та іншими церквами і віросповіданнями. Християни, особливо православного віросповідання, були піддані значним переслідуванням і стражданням. У 1918 р. Ленін здійснив відділення церкви від держави і видав декрет про конфіскацію церковного майна. Було закрито майже всі монастирі й церковні школи. Було заборонено діяльність богословських академій і семінарій, а також викладання катехізису. У 1922 р. був конфіскований літургійний посуд. Конституція 1918 р., хоча й гарантувала свободу совісті та віросповідання, на практиці цього не дотримувалася. Патріарх Тихон відлучив від церкви усіх тих охрещених, які переслідували церкву, а також закликав до молитви і пасивного опору. Патріарх засудив також тих священників, які співпрацювали з комуністами і творили рух „відновлення” в церкві[33]. Більшість єпископів разом із патріархом Тихоном було ув’язнено в 1920–1923 рр. на Соловецьких островах на Білому морі, які стали найбільшим ГУЛАГ’ом більшовиків. Лише в перший період радянської влади загинуло близько 50 єпископів і кілька тисяч священиків. Багатьох знищених єпископів і священиків за їхній подвиг було канонізовано у теперішній час і визнано святими мучениками. Канонізацію отримав, зокрема, митрополит Петрограду Веніамін, убитий у 1922 році.

Під тиском громадської думки в 1925 р. патріарх Тихон був звільнений з ув’язнення і у своїй останній перед смертю проповіді закликав вірних до лояльного ставлення до радянської влади. У подібному тоні висловлювався митрополит Сергій у 1927 р., який виконував функції охоронця патріаршого трону. Завдяки цим деклараціям в часи найбільших переслідувань вдалося зберегти структуру церкви. Важливе значення в цьому процесі мала позиція населення. Згідно зі звітами Політбюро Червоної армії, у 1924 р. більшість солдат носила при собі хрестики і промовляла молитви. Значна частина відмовлялася стріляти у священиків, через це командирами загонів для виконання вироків були особи іншого віросповідання (мойсеєвого чи римо-католицького)[34].

У 1929 р. почалася чергова фаза репресій щодо православної церкви. Компетенції церкви обмежено виключно до літургії, а педагогічна, культурна і благодійна діяльність були заборонені. Згідно з поправкою до конституції, у 1929 р. єдиним дозволеним світоглядом був марксизм. Священиків позбавляли громадянських прав, відбирали у них картки на продукти, а їхнім дітям відмовляли у праві на освіту. Влада підтримувала Товариство войовничих атеїстів, яке здійснювало примусову атеїзацію. Лише в 1929 р. понад сто єпископів і 80% священиків було депортовано на території на півночі країни. Знищено понад 1400 церков. У 1932 р. відбулися численні погроми монахів[35]. Незважаючи на застосування особливих репресій стосовно православного духовенства, більшість російського суспільства залишалася віруючим. Згідно з найновішими дослідженнями російських істориків, які спиралися на архіви Центрального комітету Комуністичної партії, у 1929 р. 80% суспільства декларувала себе як віруючих людей, що становить понад 120 млн. осіб[36].

Зменшення терору проти Російської православної церкви настало лише в 1934–1936 рр. Конституція 1936 р. повернула священикам громадянські права. Ці зміни покращили ситуацію Російської православної церкви. Від середини тридцятих років більшовики будували основи комунізму, а також і виховання „нової людини”. На практиці це означало подальшу боротьбу з православною церквою. Чистки 1937–1938 рр. боляче торкнулися православного духвенства, було ліквідовано усі зовнішні прояви релігійного життя, зокрема, було вбито відомого богослова о. Павла Флоренського. Загалом у таборах було знищено близько 40 тис. священиків, тобто 85% загальної кількості духовенства і понад 600 єпископів (95%). До цього числа слід додати десятки тисяч осіб, які загинули лише за те, що були християнами. У 1939 р. залишилося лише кілька сотень парафій з 54 тис. існуючих у 1917 р.[37] Репресії охопили також інші віросповідання. Про масштаби атеїзації суспільства посередньо інформують результати перепису 1937 року. До православ’я задекларувалося 42,3%, протестантизму – 0,5%, католицизму – 0,5%, ісламу – 8,4%, іудаїзму – 0,3%, буддизму і ламаїзму – 0,1%. Невіруючі складали понад 42,9% населення країни. Результати перепису показували, що 2/3 суспільства складали віруючі, а відсоток православних серед осіб старшого покоління сягав більше семидесяти відсотків. Не дивно, що ці дані були затаєні оскільки свідчили про крах політики атеїзації російського суспільства[38]. Про прив’язаність росіян до православ’я у тридцятих роках ХХ ст. писав митрополит Сергій (Воскресенський): „У Росії було розвинуте таємне релігійне життя – таємні священики і монахи, катакомбні церкви і служіння, хрещення, сповіді, причастя, шлюби, таємні богословські курси, таємне зберігання церковних предметів, ікон, літургійних книг, таємні контакти зі спільнотами, єпархіями і керівництвом патріархату”. З погляду ієрарха, віра була настільки сильною, що атеїзм її не міг перемогти[39]. На невелику процентну частину серед загальної кількості віруючих, поданих у переліку 1937 р., що сповідували інші релігії, мали вплив зміни державних кордонів: від’єднання від Росії після 1918 р. польських і литовських земель, на яких проживало, головним чином, римо-католицьке населення, а також протестантської Фінляндії, Естонії і Латвії, православної Бесарабії, західної Білорусі та України, а крім того, свій вплив мала комунізація єврейського населення.

Ситуація православної церкви змінилася в період Другої світової війни. Після приєднання східних воєводств Речі Посполитої в 1939 р., на яких мешкало населення православного віровизнання, збільшилася кількість парафій. До початку німецько-радянської війни в 1941 р. владі не вдалося на білоруських та українських землях розвалити церковну організацію. Відносини між церквою і державою покращилися під час Другої світової війни. На початку війни митрополит Сергій закликав вірних на захист вітчизни. Церква відіграла важливу роль у „вітчизняній війні”, підтримуючи державу фінансово й морально. Її роль оцінив Сталін, який 4 вересня 1943 р. дозволив вибрати митрополита Сергія патріархом, повернути священиків із таборів і заборонив підтримувати рухи схизматиків усередині церкви[40]. 28 Рада Народних комісарів прийняла постанову „Про порядок відкриття церков”. Постанова, хоча й ускладнювала передачу храмів церкві, однак призвела до збільшення кількості парафій Російської православної церкви з 3 021 перед війною до 9 829 у вересні 1943 року. Із цієї кількості 6 500 святинь знаходилося на окупованих територіях (Західна Білорусь та Україна). Святині повертали Російській православній церкві також і в наступні роки. У 1944 р. знову було відкрито 208 церков, а 1945 року – 510[41]. У період війни почалося відродження релігійного життя. У богослужіннях брали участь навіть офіцери Червоної армії, а хрещення приймали навіть члени комуністичної партії[42]. Після смерті патріарха Сергія його наступником став у 1945 р. Алексій І. 1 квітня 1946 р. кількість відкритих церков складала 10 547. Із цього числа 6 077 знаходилося в Україні, 2 927 – у Російській Федерації, 621 – у Білорусі, 582 – у Молдові, 343 – у прибалтійських країнах. Функціонувало також 75 монастирських центрів із 4 000 монахів і монахинь[43]. Кількість парафій зросла в 1949 р. до понад 14 тис., головним чином завдяки збільшенню території СРСР після Другої світової війни і включенню греко-католицьких парафій в Україні до Російської православної церкви (1946 р.).

Період припинення переслідувань церкви тривав до шістдесятих років. В епоху Микити Хрущова знову дійшло до переслідування церкви. М. Хрущов у 1961 р. виступив із програмою будівництва комуністичної держави. Цього ж року у священиків було відібрано відповідальність за парафії, а їхнє місце зайняли світські адміністратори. Знову репресіям було піддане духовенство. Рада у справах віровизнань при Раді міністрів здійснювала повний контроль за церковною ієрархією У результаті цих дій багато парафій було закрито, а святині, повернені вірним у часи Другої світової війни, зліквідовані. Кількість чинних парафій була скороченена до шести з половиною тисяч[44]. У вищих школах було створено кафедри та інститути наукового атеїзму, метою яких було виховання інтелігенції в атеїстичному дусі. Незважаючи на всі обмеження, у шістдесятих роках кількість осіб, які приступали до таїнств, особливо в Білорусі і Україні, не змінилася. Віруючі брали участь у паломництвах до святих місць і монастирів у Загорську (Троїце-Сергієва лавра), Києві, Почаєві, Жировіцах і Пустині в Оптіно.

Політику обмеження структур Російської православної церкви було продовжено в часи Леоніда Брежнєва. У 1970 р. патріархом став Пімен. Патріарх проводив лояльну політику щодо комуністичної влади, за що був часто критикований молодою інтелігенцією, яка від середини сімдесятих років поверталася до християнства. У 1972 р. у структурах Російської православної церкви функціонувало 18 монастирів і 7 274 парафій[45]. Незважаючи на переслідування, релігійне життя серед вірних не було ліквідовано. Рада в релігійних справах інформувала, що монастирі притягували тисячі паломників. На богослужіння, головним чином на церковні свята, до Троїце-Сергієвої лаври в Загорську прибувало близько 15 000 паломників, а до Почаївської – понад 5 000[46].

На початку вісімдесятих років із осередку молодої інтелігенції, яка повернулася до православ’я, виріс видатний християнський богослов о. Олександр Мень, підступно вбитий у 1990 році. На позицію молодої інтелігенції, яка повернулася до православ’я, суттєвий вплив мали еміграційні православні центри, особливо в Парижі. У Богословському інституті Святого Сергія в Парижі, а також у семінарії Святого Володимира в Нью-Йорку о. Сергій Булгаков, Микола Бердяєв, Лев Шестов, Георгій Флоровський, Володимир Лоський, Олександр Шмеман, Микола Афанасьєв, Леонід Успенський, Лев Гіллет, Борис Бобринський та Джон Мейєндорф створили основу для сучасної богословської думки православ’я і мали значний вплив на вчення інших східних Церков[47].

Суттєва зміна політики держави по відношенню до Російської православної церкви почалася лише в 1988 році. Під час урочистого святкування 1000-ліття хрещення Київської Русі церкві були повернені її права і власність. Уперше з’явилися публікації про мучеництво духовенства і вірних за комуністичних часів. Влада змушена була піти на поступки. Тисячі святинь і монастирів повернулися до церковної власності і своїх початкових функцій. Кількість парафій збільшилася у три рази. Закон Верховної Ради СРСР з 1990 р. гарантував цілковиту релігійну свободу, свободу совісті, зібрань і слова. Церква, яка була ослаблена в часи тоталітаризму, розривалася сепаратиськими рухами. Серед визнавців російського православ’я з’явилася Вільна Російська церква, Закордонна Російська церква. Від Російської православної церкви відпали єпархії в Україні, у прибалтійських країнах і в Молдавії. Церква постала перед новим викликом євангелізації посткомуністичного й матеріалізованого суспільства.

Після розпаду СРСР в 1991 р. держава в новій географічній формі повернулася до своєї історичної назви Росія (Російська Республіка). У 1990 р. після смерті глави Російської православної церкви – Пімена, новим патріархом було обрано петербурзького митрополита Алексія ІІ. В останні роки Російська православна церква своєю юрисдикцією охоплює територію Російської Федерації, Білорусі та України. Єпархії і парафії Російської православної церкви знаходяться також на всьому просторі колишнього Радянского Союзу, у Західній Європі і Північній Америці. В останній декаді спостерігається динамічий розвиток організаційної структури церкви. З’явилися нові єпархії, богословські школи, церковні братства, монастирі, будинки допомоги і притулки. Про вищезгадані зміни свідчать статистичні дані про стан власності Російської православної церкви. У 1988 році на території 67 єпархій Російської православної церкви знаходилося 6 893 парафій і 18 монастирів. Кількість єпархій у 2000 р. зросла до 130, а парафій – до понад 19 тисяч. Російська церква має також близько 9 тисяч парафій в Україні. Кількість монастирів зросла до 569. У 2000 р. було 150 єпископів, 17 500 священників і 2 300 д’яконів.[48].

Останні роки принесли численні канонізації осіб із різних періодів життя Російської православної церкви. Окрім Максима Грека (1996 р.), який помер у XVI ст., було канонізовано вбиту родину останнього царя з династії Романових – Миколи ІІ, та тисячі нових мучеників за віру з радянського періоду. Ці особи є свідченням терпінь і мартирології Російської православної церкви, а також підтвердженням боротьби росіян за збереження своєї віри.

Протягом останнього десятиліття почалися суттєві зміни в розвитку церковного шкільництва. Справами освіти духовенства керує Науковий комітет Московського патріархату. Нині в юрисдикції Російської православної церкви знаходиться 5 духовних академій, які виконують функції вищих навчальних закладів, 30 семінарій, 45 духовних шкіл. Крім цього, було створено дві вищі православні школи з богословськими факультетами, 9 підготовчих шкіл для священиків, 3 єпархіальні духовні школи, 7 шкіл для катехетів і 3 для псалмистів. На території Росії функціонує також 11 шкіл для диригентів хорів і 4 для навчання іконографів (малярів ікон). Загальна кількість тих, хто навчається в навчальних закладах і церковних школах, складає 6 000 осіб. Релігійним вихованням займаються недільні школи, які діють при православних парафіях. Лише в Москві функціонує 123 церковно-парафіяльні недільні школи. Справами навчання світських осіб займається відділ релігійної освіти і катехізації Московського патріархату[49].

Релігійна освіта вірних і катехізація світських осіб має величезне значення для суспільства, яке ще донедавна окреслювалося як атеїстичне. Російська православна церква у здійсненні „повторної євангелізації” використовує різні освітні форми: недільні школи при парафіях, освітні кола для дорослих, підготовчі курси для дорослих перед хрещенням, релігійне виховання в церковних дитячих садках і православних групах у державних дитячих садочках, створення православних гімназій і ліцеїв, організація курсів для православних катехетів і місіонерів. Внаслідок цих дій кількість молоді, охопленої церковною освітньою програмою, сягає, у залежності від місцевості, від 30% до 45% загалу учнів[50].

Православна церква відновила право широкої суспільної і благодійної діяльності. Московський патріарх створив для координації цієї форми активності церкви відділ у справах доброчинної і соціальної допомоги. Особливого значення набирає медична допомога, яка надається Центральною клінічною лікарнею Московського патріархату ім. св. Алексія, московського митрополита. Усі медичні послуги, надані в цій лікарні, є безкоштовними. Так само велике значення має діяльність Психіатричного центру, який функціонує при Російській академії медичних наук. Цей центр надає безкоштовну допомогу особам, направленим на лікування парафіями московської єпархії[51]. В усіх єпархіях Російської православної церкви організовано центри медичної допомоги, монахині працюють у лікарнях, створюють притулки для хворих і безпомічних осіб.

У грудні 1990 р. Святий синод Російської православної церкви покликав до життя Загальноцерковний православний рух молоді, метою якого стала діяльність на користь повернення дітей і молоді в лоно православ’я. Важливим завданням Руху є інтеграція православної молоді навколо християнських цінностей, надання соціальної допомоги тим, хто її потребує, сприяння відбудові церков і монастирів, організація молодіжних паломництв і підтримка контактів із православними організаціями інших держав. Загальноцерковний православний рух молоді був прийнятий до Світового братства православної молоді й богословських шкіл „Синдесмос”.

Міжнародними зв’язками займається відділ зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату. Завданням цього відділу є надавання адміністративної і матеріальної допомоги керівництву єпархій, монастирям, парафіям та іншим інституціям Російської православної церкви за кордоном, прийняття рішень у справі церковно-державних відносин, реалізація контактів Російської православної церкви з іншими православними церквами, а також релігійними, політичними, культурними, науковими, економічними організаціями та засобами масової інформації. Від 1989 р. відділом зовнішніх церковних зв’язків керує митрополит смоленський і калінінградський Кирило.

Протягом останніх років почалося зближення між Російською православною церквою і Збройними силами Російської Федерації. Московський патріарх створив відділ у справах співпраці зі Збройними силами Росії, метою якого має бути підготовка до відновлення військового ординаріату.

Російська православна церква має довгу традицію місіонерської діяльності. Російські місіонери проявляли свою активність від польських земель і Балтики на заході, до Аляски і Каліфорнії на сході, від Мурманська на півночі, до Кавказу, Середньої Азії і Китаю на півдні. Багато місіонерів започаткували розвиток християнства на згаданому просторі, а їхні імена були вписані в ряди святих. Прикладом видатних місіонерських досягнень Російської православної церкви була діяльність св. єпископа Стефана Пермського, преподобних Трифона і Германа – євангелізаторів Аляски, монахів монастиря на Валаамі і Соловках, рівноапостольного Миколи – архієпископа Японії, св. митрополита Інокентія – апостола Америки, архімандрита Макарія Глухарєва – апостола алтайського краю. У ІІ половині ХІХ ст. було створене православне місіонерське товариство Російської православної церкви. У ХІХ ст. спостерігається посилена місіонерська діяльність на теренах Сибіру і Далекого Сходу та Близького Сходу. Місіонерська діяльність здійснювалася серед язичників, визнавців ісламу і буддизму. На теренах Єрусалиму і Палестини Російське товариство підтримувало православних арабів і опікувалося багатьма святими місцями. Місіонерська діяльність була перервана більшовицькою революцією в 1917 році. Після періоду комуністичних репресій, лише після 1988 р. були створені умови для відновлення місіонерської діяльності.

Нині в Росії понад 85% суспільства декларує приналежність до православного віровизнання. Російська Дума визнала традиційними релігіями в Росії православ’я, іслам, буддизм та іудаїзм. Закон з 1990 р. гарантує однак права іншим церквам і релігійним спілкам. Нині в Росії після років індокринації формується нова релігійна реальність. Традиційно на всій території Російської республіки домінує православ’я. Його визнавцями, окрім росіян, білорусів і українців, стали християнізовані неслов’янські народи: карели, чуваші, комі, марійці, удмурти, мордвини, хакаші, венші і частина осетин. До цієї групи слід додати численні діаспори: грузинську, грецьку, молдавську, румунську і болгарську. Вірними римо-католицької церкви є нащадки поляків, литовців і німців. Католицькі спільноти не відіграють суттєвої ролі в релігійному житті росіян. На всій території Російської Федерації функціонує 220 католицьких парафій. Традиційні протестантські спільноти об’єднують фінів, естонців, латишів і частину німців. В останній період серед росіян стихійно розвиваються інші протестантські церкви, які з’явилися лише в ХІХ і ХХ ст. у Сполучених Штатах: адвентистів, методистів, баптистів, а також різні релігійні (свідки Єгови) і позарелігійні секти. Території, розміщені на північ від Кавказу, на Поволжі і південному Уралі, заселені мусульманами. Майже всі визнавці ісламу в Росії належать до гілки суннітів. Іслам домінує серед чеченців, татар, башкирів, кабардинців, адигейців, черкесів, інгушів, кумиків, балкарців, карачаїв, народів Дагестану, а також серед діаспори, яка мешкає в Росії, – казахів, узбеків, таджиків, туркменів, киргизів, азербайджанців. Чисельність мусульманських спільнот зросла до понад 3 тис. Визнавцями буддизму та ламаїзму є калмики, тувинці, буряти і частина евенків[52].

Після 1991 р. в Російській Федерації почалися суттєві зміни в релігійному житті. Змінилася кількість віруючих і невіруючих серед росіян. Якщо на початку дев’яностих років (1991 р.) число невіруючих (62%) було вдвічі більшим від віруючих (31%), то в кінці цієї декади пропорції були обернені. У 1999 р. число невіруючих складало 30% по відношенню до 54% росіян, які декларували себе визнавцями православ’я[53]. Повернення до церкви не є стабільною тенденцією. Віруючих прибуває в кризових ситуаціях – економічного краху, а також політичної і соціальної нестабільності. У перший період дев’яностих років кількість вірних Російської православної церкви поповнилася, головним чином, особами з невеликими економічними можливостями і з низьким соціальним статусом. У цій групі переважали жінки. У другій декаді дев’яностих років число вірних поповнилося не лише дорослими особами (майже вдвічі), але також у такій самій пропорції зросло число молоді. Майже вдвічі збільшилася кількість чоловіків, які декларують свою прив’язаність до православ’я. Майже втричі збільшилася група віруючих серед інтелігенції. Слід підкреслити, що це явище стосується не лише масовості декларації зв’язку з православ’ям, але також змін у релігійності росіян. Майже в 2,5 рази збільшилася кількість осіб, які беруть участь у богослужіннях і приступають до таїнств. Зміни в релігійності стосуються усіх суспільних прошарків і груп[54].

Піднімаючи проблему релігійності, слід звернути увагу на велику динаміку повернення до православ’я молодих, освічених осіб, що мешкають на урбанізованих територіях. Згідно із соціологічними дослідженнями, декларація приналежності до православної церкви не означає їх активної участі в релігійному житті, тобто частої участі в богослужіннях, привернення до таїнств, або ж активної участі в житті парафіяльної спільноти. Щоденна поведінка молоді не завжди має щось спільне з християнськими цінностями. Християнська віра для сучасних росіян, які ототожнюють себе з православ’ям, має велике психологічне значення, яке часто обмежується самим актом декларації приналежності до віровизнання. Така декларація, у розумінні значної частини вірних, не накладає релігійних обов’язків, не передбачає особистої відповідальності по відношенню до спільноти віруючих, не впливає на зміну характеру щоденного життя. У цій групі віруючих існує тверде переконання, що віра лише налаштовує їх до роздумів про сенс життя.

Існує однак інша, без сумніву переважаюча, група вірних, для яких участь у православних обрядах є вираженням маніфестації своєї віри. Їхня участь у релігійному житті часто відноситься до зовнішнього вираження, без глибшого розуміння таїнств і догматів віри. Зв’язок із православ’ям стає особливо очевидним у їхніх коментарях для засобів масової інформації. Православ’я для росіян є частиною їхньої національної і культурної тотожності. Православ’я втілює ту категорію цінностей, яка має чітко відрізнити „істинних” росіян від інших. Серед обох категорій груп спостерігається зростаюче явище зовнішнього вираження свого зв’язку з православ’ям[55]. Особливу активність виявляють „новонавернені”, які ще донедавна були членами комуністичної партії, і які хоча й не беруть участі в богослужіннях, але голосно підкреслюють свою приналежність до православ’я. У період, коли проблема віровизнання стає все більше особистою справою громадян Росії, з цієї групи вірних виростають прихильники підкреслення симбіозу держави й церкви. Православ’я стає для них символом держави, і через це з’являються численні спокуси використовувати церкву в політичних справах[56]. Подібне явище має місце також в інших посткомуністичних країнах. Однак завжди інструментальне трактування віровизнання, звертання до цієї проблеми в політичному чи державному житті „новонаверненими” приносить згубні наслідки для церкви і спільноти вірних.

Аналізуючи наявну ситуацію з віровизнанням в Росії, можна помітити наступні явища: зближення Російської православної церкви з державою і владою, поява серед православної спільноти ксенофобських та ізоляціоністських тенденцій, а також формування в державі синоніму понять „православний” і особи „російської національності”. Подібні тенденції в російській державі не були можливі перед декадою дев’яностих років. Нині православна проблематика є постійно присутньою в засобах масової інформації і виступає серед атрибутів нинішньої державної влади, оскільки це явище мало місце перед 1917 роком. Подібне явище спостерігається в Республіці Польща, де поняття „польськості” ототожнюється з католицизмом, а історія римо-католицької церкви становить інтегральну частину спадщини польської держави. У випадку Росії, окрім того, що на її території проживає багато етнічних і національних груп, традиційну духовну культуру для росіян репрезентує православна церква.

У сучасній Росії у православних колах відроджується історична традиція Москви як Третього Риму. Подібні погляди висловлюють не лише світські політики, які сягають до націоналістичних гасел (Володимир Жиріновський, Едуард Лімонов, Віктор Аксючис), але й значна частина православного духовенства. Архімандрит Костянтин у московському часописі „Русский вестник” (№ 12, 1992 р.) написав: „На початку цього століття зі свідомості російського народу вилетіла думка, що наша Вітчизна не є Великою Росією, є натомість зодягнена в національно-державну потугу Свята Русь, якій Боже Провидіння доручило надзвичайно важливу службу: бути останньою твердинею вселенського Православ’я, бути поборником світового зла. Звідси надання Москві титулу Третього Риму. […] Західний світ очевидним чином дозріває до того, щоб прийняти Антихриста. […] Найбільшим нашим ворогом є остання, найгірша стадія західного зрадництва, готового для прийняти Антихриста. Його прийняття може стримати лише відбудова знищеного Православного російського царства як Третього Риму”. У подібному тоні висловлювався на сторінках згаданого тижневика (№ 39, 1992 р.) петербурзький митрополит Іоанн[57]. Хоча багато православних священиків і світських відрікається від націоналістичного місіонерства, однак неважко помітити, що такі погляди не є чужими для значної частини російського суспільства[58].

Політика ієрархії Російської православної церкви і державної влади, яка спрямована на перетворення православ’я на державну релігію, спричинює спільний виступ держави і церкви проти сектанських рухів, іновірців, і навіть тенденцій, які не узгоджуються із традиційною культурою та ідентичністю росіян[59]. Особливо сильно наголошується у висловлюваннях священиків і політиків, що Російська православна церква була і залишається невід’ємною частиною державної структури Росії. Євангелізація російських земель була здійснена за допомогою державного апарату. Російська православна церква, подібно як візантійська церква, була тісно пов’язана з державою. Володарі в Росії, за винятком комуністичного періоду, завжди тяжіли до консолідації держави і суспільства за допомогою церкви. Християнство зміцнювало існуючу суспільну структуру, а також надавало можливість культурного та інтелектуального розвитку всіх мешканців російської держави. Джерелом союзу держави й церкви початково стали апостольські принципи, а в останніх трьох століттях, виключаючи період комунізму, симбіоз Російської православної церкви й держави в Росії грунтується на спільних інтересах[60].



[1] Про роль православної церкви в історії російської держави пор.: L. Bazylow, Historia Rosji, t. I–II, Warszawa 1983; L. Kucharzewski, Od białego caratu do czerwonego, t. I–II, Warszawa 1990; J. Ochmański, Dzieje Rosji do roku 1861, Warszawa 1986; R. Pipes, Rosja carów, Warszawa 1990; J. C. Roberti, N. Struvé, D. Popielovski, Historie de l’Église russe, Nouvelle Cité, Paris 1989; W. A. Serczyk, Poczet władców Rosji, Londyn 1992; Z. Wójcik, Dzieje Rosji 15331801, Warszawa 1981.

[2] Powieść minionych lat. Charakterystyka historyczno-literacka, przekład i komentarz F. Sielicki, Wrocław 1968, с. 248; О. М. Рапов, Русская Церковь в IX–первой трети XII в., Москва 1988, с. 77–90.

[3] Kroniki staroruskie, wybrał, wstępem i przypisami opatrzył F. Sielicki, Warszawa 1987, с. 4345.

[4] A. Poppe, Olga, [в:] Słownik starożytności słowiańskich, Т. III, Wrocław 1975, с. 477, 478; I. Ševčenko, Byzantine Roots of Ukrainian Christianity, Harvard University 1984; S. Senyk, A History of the Church in Ukraine, vol. I, Roma 1993.

[5] Детальну реконструкцію хрещення Русі в останніх роках представили: A. Poppe, Ruś i Bizancjum w latach 986989, „Kwartalnik Historyczny”, Вип. LI, № 1, 1978, с. 322; A. Poppe, The Rise of Christian Russia, London 1982; G. Podskalsky, Christentum und theologische Literatur in der Kiever Rus’ (9881237), München 1982; M. Брайчевський, Утвердження Християнства на Русі, Київ 1988; О. М. Рапов, Русская Церковь в IX–первой трети XII в., Москва 1988; с. Senyk, A History of the Church in Ukraine, vol. I, Romae 1993; J. Swastek, Chrzest Rusi, с. 5571.

[6] A. Poppe, Państwo i Cerkiew na Rusi w XI w., Warszawa 1968.

[7] Г. П. Федотов, Святые древней Руси (X–XVII ст.), New York 1959, с. 1831; И. Кологривов, Очерки по истории русской святости, Брюссель 1961, с. 2127; J. S. Gajek, U początków świętości Rusi Kijowskiej, [в:] Chrystus zwyciężył. Wokół chrztu Rusi Kijowskiej, під ред. J. S. Gajka i W. Hryniewicza, Warszawa 1989, с. 97–99.

[8] И. Кологривов, Очерки, с. 2128; Г. П. Федотов, Святые древней Руси, с. 7294.

[9] И. Кологривов, Очерки…, с. 6366; E. Голубинский, История канонизации святых в русской церкви, Москва 1903, с. 57, 63.

[10] Г. П. Федотов, Святые древней Руси, с. 3260; Pateryk Kijowsko-Pieczerski czyli opowieści o świętych ojcach w pieczerach kijowskich położonych, опр. L. Nadzyńska, Wrocław 1993, с. 152257.

[11] E. Голубинский, История канонизации святых в русской церкви, с. 51, 60.

[12] Жития святых, собр. монахиня Таисия, т. I, New York 1983, с. 243245; A. A. Мельников, Путь непечален. Исторические свидетельства о святости Белой Руси, Минск 1992, с. 2540; A. Mironowicz, Święci w Cerkwi prawosławnej na Białorusi, [в:] Wilno i kresy północno-wschodnie, т. I, Historia i ludzkie losy, під ред. E. Feliksiak i A. Mironowicza, Białystok 1996, с. 81, 82.

[13] Жития святых, собр. монахиня Таисия, т. II, с. 79, 108, 109, 223, 245; Г. П. Федотов, Святые древней Руси, с. 6171; A. A. Мельников, Путь непечален, с. 5254, 91101, 171174; A. Mironowicz, Święci w Cerkwi prawosławnej na Białorusi, с. 8388.

[14] И. Кологривов, Очерки…, с. 7584; Г. П. Федотов, Святые древней Руси, с. 95117.

[15] J. S. Gajek, U początków świętości Rusi Kijowskiej, с. 101103.

[16] Жития святых, собр. монахиня Таисия, т. I, с. 95, 243245; A. A. Мельников, Путь непечален, с. 2125, 4143; A. Mironowicz, Święci w Cerkwi prawosławnej na Białorusi, с. 7981.

[17] Жития святых, собр. монахиня Таисия, т. I, с. 154; A. A. Мельников, Путь непечален, с. 6973; A. Mironowicz, Święci w Cerkwi prawosławnej na Białorusi, с. 84, 85.

[18] Pateryk, с. 172, 199.

[19] Жития святых, Дмитрия Ростовского, кн. III, Москва 1905, с. 693696; кн. VIII, Москва 1906, с. 211218; A. A. Мельников, Путь непечален, с. 6973, 102107, 140152, 171174; A. Mironowicz, Święci w Cerkwi prawosławnym na Białorusi, с. 8688.

[20] E. Голубинский, История канонизации…, с. 76109; A. A. Мельников, Путь непечален, с. 114152, 171174; A. Mironowicz, Święci w Cerkwi prawosławnej na Białorusi, с. 8694.

[21] A. W. Serczyk, Prehistoria imperium czyli imperialne oblicze absolutyzmu rosyjskiego, [в:] Cywilizacja Rosji Imperialnej, під ред. P. Kraszewskiego, Poznań 2002, c. 3133.

[22] И. A. Бабинов, Эволюция государственно-церковных отношений в Российской империи, [в:] Cywilizacja Rosji Imperialnej, c. 265266.

[23] J. Keller, Prawosławie, Warszawa 1982, c. 183184.

[24] Священномученник Гермоген, патриарх московский и Всея Руси, чудотворец, [в:] Православные святыни, Москва 2003, c. 7781.

[25] Н. Павленко, Петр Первый, Москва 1975, с. 306307; W. A. Serczyk, Piotr I Wielki, Wrocław 1990; B. A. Uspieński, W. M. Żywow, Car i Bóg. Semiotyczne aspekty sakralizacji monarchy w Rosji, Warszawa 1992, с. 8688; A. Mironowicz, Polityka Piotra I wobec Kościoła prawosławnego w Rosji i w Rzeczypospolitej, [в:] Cywilizacja Rosji Imperialnej, під ред. P. Kraszewskiego, Poznań 2002, c. 277294.

[26] В. М. Бабузан, Народы России в первой половине XIX в. Численность и этнический состав, Москва 1992, c. 125; P. Eberhardt, Geografia ludności Rosji, Warszawa 2002, c. 8788.

[27] Oртина Пустынь, [в:] Православные святыни, Москва 2003, с. 302308.

[28] Источник святого Серафима, [в:] Православные святыни, с. 812.

[29] Часовня блаженной Ксении Ксении Петербургской, [в:] Православные святыни, с. 4448.

[30] O. Clément, Kościół prawosławny od roku 1054 do współczesności, [в:] Encyklopedia religii świata, ч. I, Historia, Warszawa 2002, с. 465466.

[31] P. Eberhardt, Geografia ludności Rosji, с. 117119.

[32] И. A. Бабинов, Эволюция государственно-церковных отношений в Российской империи, с. 270271.

[33] Там само, с. 273274.

[34] Н. А. Кирова, Власть и Церковь в 19221925 годы, Москва 1997, с. 221.

[35] O. Clément, Kościół prawosławny od roku 1054 do współczesności, с. 468470.

[36] А. Л. Елисеев, Политика Советского государства по отношению к Русской православной церкви 2030-е годы, Москва 1997, с. 167; К. В. Цеханская, Россия. Тенденции религиозности в ХХ веке, „Исторический вестник”, № 5, 2000; http://www.krotov.org/library/ts/tsehans.html

[37] Русская православная Церковь в советское время (19171991). Материалы и документы по истории отношений между государством и Церковью, под. ред. Г. Г. Штриккер, т. II, Москва 1995.

[38] Всесоюзная перепись населения 1937 г., Краткие итоги, Москва 1991, с. 104115; P. Eberhardt, Geografia ludności Rosji, с. 120122.

[39] Цитата за: В. Цыпин, История Русской церкви (19171997), Москва 1997, с. 258.

[40] „Журнал Московской Патриархии”, № 1, 1943, с. 5.

[41] К. В. Цеханская, Россия. Тенденции религиозности в ХХ веке, с. 4.

[42] В. Цыпин, История Русской церкви (19171997), с. 337; с. Гордун, православная Церковь в период с 1943 по 1970 г., „Журнал Московской Патриархии”,№ 1, 1993, с. 45.

[43] К. В. Цеханская, Россия. Тенденции религиозности в ХХ веке, c. 5.

[44] В. Цыпин, История Русской церкви (19171997), c. 379, 397, 417.

[45] Там само, c. 412.

[46] Там само, c. 419.

[47] O. Clément, Kościół prawosławny od roku 1054 do współczesności, c. 472473.

[48] http://www.russian-orthodox-church.org.ru/today-ru.htm; К. В. Цеханская, Россия. Тенденции религиозности в ХХ веке, c. 8.

[49] http://www.russian-orthodox-church.org.ru/today-ru.htm

[50] К. В. Цеханская, Россия. Тенденции религиозности в ХХ веке, c. 910.

[51] http://www.russian-orthodox-church.org.ru/today-ru.htm

[52] P. Eberhardt, Geografia ludności Rosji, c. 123126.

[53] К. В. Цеханская, Россия. Тенденции религиозности в ХХ веке, c. 89; Б. Дубин, Mассовое православие в России, c. 1, [в:] http:www.index.org.ru/journal/11/dunin.html

[54] Там само, c. 2.

[55] Б. Дубин, Зеркало и рамка. Национально-политические мифы в коллективном воображении сегодняшней России, „Знание – сила1999,9/10, c. 5158.

[56] Б. Дубин, Mассовое православие в России, c. 3.

[57] Цит. за: A. Lazari, Współczesny nacjonalizm rosyjski i prawosławie, [в:] Katolicyzm w Rosji i prawosławie w Polsce (XI–XX), Warszawa 1997, с. 335336.

[58] Там само, с. 338.

[59] M. Patyna, Rosyjska Cerkiew Prawosławna, [в:] http://www.rosjapl.republika.pl/cerkiew/kosciol.html

[60] И. A. Бабинов, Эволюция государственно-церковных отношений в Российской империи, с. 272276.