Християнізація Центрально-Східної Європи

 

 

Ще середньовічні легенди згадували про те, як на території Скифії, тобто на просторах розташованих на північ від Чорного Моря, святі апостоли Андрій та Пилип виконували свою євангельську місію. Подорожі св. Андрія були відображені ще в працях Євсевія з Кесарії в IV віці. Крім того, його діяльність була широко розпропагована середньовічними літописами руських монахів[1]. І хоча ми не можемо до кінця стверджувати їхню незаперечну достовірність, факт інфільтрації (проникнення) християнства на територію Причорномор’я є незаперечним.

Перше підтверджене письмовими джерелами зіткнення слов’ян із християнством відбулося не пізніше, ніж на початку VII століття[2]. У ранньому середньовіччі слов’яни займали великий простір Центральної та Східної Європи. Водночас протягом всього періоду раннього середньовіччя цей регіон Європи знаходився на периферії двох імперій: західної та візантійської. Його мешканці, слов’яни та не слов’яни, що межували з цими цивілізаційними центрами, протягом IX та X століть будували нові державотворення. До цих держав та народів римська та візантійська церкви почали висилати місіонерів. Характерним було те, що християнізація слов’янських народів співпала з періодом суттєвих змін в їхньому суспільно-політичному житі. Здебільшого сама вона спричинилася значною мірою до поставання нових державних організмів у цьому регіоні Європи[3]. Високе сприйняття та засвоєння християнської віри призвело до того, що ці держави стали не тільки об’єктом, але й суб’єктом місіонерської діяльності.

Найбільші успіхи візантійської християнізації були особливо помітні в країнах, що безпосередньо межували з імперією та підлягали її політичному впливу. Першою слов’янською державою, що належала до цих країн, була Карантанія, створена пращурами сьогоднішніх словенів у першій половині VIII століття. Слов’янські володарі, які протистояли аварам, бачили у прийнятті християнства багато користі: воно інтегрувало суспільство, створювало можливості розвитку політичних відносин з сусідніми країнами. Особливу роль у місіонерській діяльності відіграв єпископ Зальцбурга Вергілій та перший владика Карантанії Модест[4]. Їхньою заслугою було покладення початку багатьом чернечим осередкам на просторах східної Австрії та Словенії (Крнски град, Госпа Света). Місіонери використовували слов’янську мову, особливо на баварсько-слов’янському пограниччі. Сліди слов’янського письменництва можна знайти в молитвах, що писалися латинською мовою[5].

Поруч із Карантанією, другими районами ранньої християнізації цієї частини Європи була Далмація та Хорватія. Перші спроби євангелізації (поширення євангельської віри) пращурів сьогоднішніх хорватів були здійснені на початку VII століття візантійським імператором Маврикієм (582602). У кінці VIII століття сформувалися дві держави Хорватів, – одна на Адріатичному морі (приморська Хорватія), а друга в південній Паннонії (Пасавська). З огляду на німецьку загрозу в половині наступного століття відбулося поєднання двох частин в один державний організм. Таким чином, простір між річкою Савою і Адріатикою був християнізований латинською Далмацією та Візантією водночас. Латинський характер християнства в Далмації, з єпископом в Нині, переплітався на території Хорватії із грецьким християнством. За часів панування енергійного імператора Василія I (867886) фіктивний протекторат над сербсько-хорватськими племенами змінився на реальне царювання. Слов’янська обрядність набула свого початкового оформлення, яке було з часом використане в процесі ширення євангельської віри учнями св. Кирила і Мефодія. У кінці IX століття учні св. Мефодія впровадили слов’янський порядок в Далмації. Хорватія, яка була менш пов’язаною з Візантійською імперією, з приводу свого віддалення та віросповідних відмінностей піддалася впливу фракійських місіонерів. У другій половині XI століття значна частина хорватської території була зайнята угорцями.[6] Слов’янська обрядність, що обмежувалася хорватськими володарями та папами, протривала в окремих регіонах й до сьогодні.

Слов’янська обрядність була прийнята і засвоєна сербами та болгарами. Серби оселилися на Балканах вже в VI столітті. У Сербії і Боснії процес християнізації тривав більш ніж двісті років. У половині IX століття серби утворили власну державу. Суспільно-політичний розвиток цієї країни спричинив те, що в X столітті серби опинилися в орбіті впливів візантійської церкви. Блискуча Босфорська культура збагачувала окремі сербські державні утворення, які водночас користалися політичною підтримкою Візантії. Особливе значення для розвитку християнства в цьому регіоні мало володарювання імператора Василія I. Серби, як і більшість слов’янських сусідів Візантії, неохоче ставилися до грецьких місіонерів, розглядаючи їх як політичних емісарів імперії. Незважаючи на це, їхній володар, Мутимир (855–892) після 867 року прийняв християнство та створив єпископську кафедру в Сірмії[7]. Сірмійська кафедра на чолі з архієпископом з’явилася ще до падіння Римської Імперії та охоплювала у свій час всю західну частину Балканського півострова. Цей стародавній релігійний центр зник у другій половині V століття внаслідок народних повстань язичницького населення. Таким чином, серби прийняли слов’янську літургію, записану кирилицею.

Не можна також не згадати про потужний вплив, що мала латинська церква на території західної Боснії[8]. Розвиток сербської держави наступив лише в другій половині XII століття. Творцем її могутності був син князя Стефана – Растко, який прийняв чернече ім’я Сава. У 1217 році монах Сава став єпископом всіх сербських земель, а його брат Стефан – королем (1217–1227). Святий Сава в свідомості сербів й донині залишається символом національної єдності та стержнем релігійного життя. Косово було колискою сербської державності. Після отримання в 1219 році Сербською Православною Церквою у Візантії автокефалії, Печ став садибою архієпископів, натомість монастирі в Банско біля Косовської Мітровіци, Призрен, Грачаница та Високому Дечані стали духовними центрами всіх сербів[9].

Перші християнські спільноти з’явилися на території Болгарії вже в перших століттях нашої ери[10]. Болгарська держава почала формуватися з VII століття в руслі нижнього Дунаю. Кочові племена болгар перемішалися із слов’янською людністю та створили державну структуру, главою якої був хан. Візантійська Церква зосередила свою увагу власне на племенах, що проживали у східній частині Балканів. Лише в Фракії в VIIVIII столітті було закладено кільканадцять єпископських кафедр, що мали виконувати місіонерські завдання. Тоді постали перші чернечі осередки під Варною та в інших містах. Цей процес підтримувався політикою ханів, що оселяли в своїй державі грецьке населення[11].

У мирних договорах з Болгарією, Візантійська імперія зобов’язувала володарів цього краю прийняти християнство з рук грецького духовенства. Але остаточна християнізація Болгарії почалася лише у 862 році, коли хан Борис звернувся до константинопольського патріарха, Фокія (858–867, 877–886) з проханням прислати місіонерів. Він сам охрестився 25 травня 866 року та прийняв ім’я Михаїл від свого хресного батька – імператора Михаїла III (842–867). Після прийняття християнства хан Борис чинив зусилля по створенню незалежної церковної метрополії. Ця тенденція була притаманною не лише для Болгарії. У другій половині IX століття сербські князі також намагалися обмежити вплив візантійських місіонерів. Також київська княгиня Ольга не поспішала до налагодження надто тісних стосунків с Царгородом і встановила відносини із Оттоном I. Також польський князь Мешко I (960–982) разом із моравським князем Ростиславом (846–870) остаточно прийняли латинське християнство. У цій ситуації Константинополь погодився на утворення в Болгарії в 870 році окремої митрополії, залишаючи тим не менше болгарську церкву у власній юрисдикції[12]. Таким чином, болгари задовольнилися отриманням широкої церковної автономії та покинули плани створення незалежного патріархату. Це був великий успіх патріарха Фокія, який особисто приймав неабияку участь у місіонерській діяльності[13].

Нова болгарська церковна провінція включала в себе наступні єпархії: охридську і брегальницьку в Македонії, моравську в долині Південної Моравії та декілька інших в головних болгарських містах. Спочатку в болгарській церкві переважало грецьке духовенство та візантійська культура. Розвиток власної православної структури і церковної культури в Болгарії почався після прибуття сюди біля 886 року духовенства з Моравії. Найкращі учні св. Мефодія: Климент та Наум отримали високі церковні посади в Піско та Преслав, у старій і новій столиці болгарської держави. Вони також привезли з собою літургійні книжки, написані глаголицею та кирилицею. За їх вказівкою були переписані житія святих Кирила і Мефодія, що розповідали про місіонерську діяльність апостолів слов’ян. Климент та Наум створили охридську школу слов’янського письменництва, що поширювала вплив болгарської церкви в Македонії і Північній Албанії. Слов’янська література розповсюджувалася головний чином за допомогою чернечих осередків. Все це зробило в середньовіччі з Болгарії форпост слов’янського культурно-політичного життя[14].

Кирило-мефодієвська місія найбільше проявилася у Великоморавській державі. Це державне утворення постало завдяки князю Мойміру, але його християнізацією зайнявся князь Ростислав. Початкова євангелізація проводилася місіонерами із Зальцбурга. Князь Ростислав, бажаючи унезалежнити свою країну від німецького впливу, скористався з допомоги місіонерів із Константинополя, які під керівництвом Кирила і Мефодія створили слов’янський алфавіт та розповсюдили християнську віру. Місія св. Кирила і Мефодія збіглася з церковною політикою моравських князів.

Кирило-мефодієвська церква як у богословському, так і в організаційному значенні була схильною до незалежності від Риму. На цьому підґрунті розпочалася гостра боротьба німецького духовенства проти розвитку слов’янської літургії. Генезис конфлікту полягав на антагонізмі та зіткненні у Моравії двох християнських місій, що змагалися в боротьбі за першість серед мешканців цього краю. У боротьбі проти кирило-мефодіївської місії суттєву роль відіграли політичні чинники[15]. Знищення цієї великої справи євангелізації Моравії та слов’янської літургії відбулося після поразки Ростислава у 865 році у війні з баварським королем Людовиком II. Поразка морав’ян спричинила повернення німецьких місіонерів та вигнання учнів св. Кирила і Мефодія. Діяльність візантійських місіонерів була остаточно заборонена князем Святополком, який визнав зверхність папи римського. Перемога західного напрямку в політиці моравських князів викликала одночасно заміну кирило-мефодіївської обрядності латинською, що особливо проявилося після захоплення Моравії угорцями в 905 році.

Чехія виникла після об’єднання слов’янських племен навколо Праги та династії Пржемисловичів. У VIII столітті чеські землі відвідало християнство латинського та візантійського обряду. Князя Боживого разом із дружиною Людмилою охрестив архієпископ Мефодій. У X столітті династія Пржемисловичів висловилася за латинським обрядом та більш тісними зв’язками з німецької імперією. Князь Вацлав I (921–929) так наполегливо запроваджував християнство, що став жертвою власної діяльності. Схожа політика була притаманна його брату Болеславу (929–971), який поширив кордони держави та видав свою доньку Добраву заміж за польського князя Мешка I. Польсько-чеський союз прискорив прийняття польським володарем християнства латинського обряду. Християнізація самої Чехії, після усунення слов’янської літургії, проходила дуже повільно. Перша латинська єпархія з’явилася тут лише в 973 році в Празі та була підпорядкована німецькій костельній провінції з центром у місті Майнц. Власна чеська митрополія з’явилася щойно в XIV столітті[16].

Угорці християнську віру знали від слов’ян, а також внаслідок контактів із Візантією. Деякі племінні групи мадярів прийняли східне християнство під впливом візантійських місіонерів. Перші монастирі в Угорщині були засновані грецькими монахами. Але східна церква не зміцнила своєї позиції. Тут перемогла західна орієнтація, з огляду на те, що нащадок роду Гейза – Арпад (970–997) об’єднав державу завдяки племенам, що встановили тісні зв’язки з Німецькою імперією. Князь Гейза в 973 році попросив імператора Оттона I, щоб той прислав йому християнських місіонерів[17]. Широка християнізація місцевого населення почалася в кінці X століття й була продовжена після 1001 року королем Стефаном I (997–1038). Поряд із переважаючим латинським обрядом, тут відзначився також вплив Болгарської церкви на чолі з охридською єпархією. Осередки слов’янської літургії в Угорщині виникли в Саарі та в Сремській Мітровиці. У XIXII столітті на території угорського Семигороду та інших осередків, де домінувало румунське і слов’янське населення, функціонувало багато візантійських монастирів[18]. У середньовіччі, латинська орієнтація угорського християнства не перекреслювала його співіснування із слов’янською та грецькою обрядністю.

Початки християнства на території Румунії сягають апостольських часів, особливо якщо йдеться про Дакію, давню провінцію Римської Імперії. Цей район став пізніше місцем змагань латинських і візантійських місіонерів[19]. На румунських землях: Добруджі, Семигороді та Валахії відбувалося зіткнення різнорідних культурних і політичних впливів – болгарського, сербського, візантійського, київського і галицького. Посередниками в цьому процесі були південні слов’яни, а також у меншій мірі, західні представники, що проявилися особливо в Семигороді дякуючи угорському впливу. У X столітті семигородські князівства були захоплені угорцями. Тисячолітнє угорське панування мало великі наслідки для розвитку віросповідних відносин. Угорський король Стефан I після перемоги над семигородськими воєводами нав’язав їм латинське християнство (1003 р.). Добруджа, що була заселена людністю слов’янсько-болгарського та румунського походження, була християнізована Візантією в другій половині X століття. З кінця XI століття на цій території став переважати вплив Болгарії. На південних румунських землях (волоські князівства) християнство із слов’янською літургією було засвоєне в період болгарського панування. Головним релігійним осередком Православної церкви, що освічував румунські землі, була столиця митрополії провінції Парістріон у Дерестір. У кінці I тисячоліття на Дунаї збільшилось значення Київської Русі, яка до половини XII століття володарювала над Молдавією. Руський вплив, що зменшувався лише під час наїздів печенігів та половців, призвів до зростання значення Православної церкви[20]. Молдавські землі були залежні від церковної юрисдикції галицької митрополії. На початку Київську, а згодом Галицьку Русь з Молдавією споріднила спільна віра та слов’янська мова, що була розповсюджена серед вищих верств суспільства.

Важливе значення Болгарії та Великоморавської держави в розвитку слов’янської кирило-мефодіївської спадщини не змінило факту, що саме руські землі стали спадкоємцем цієї великої релігійно-культурної традиції. Візантійська імперія відносно пізно нав’язала тісні стосунки зі східнослов’янськими народами. Не зважаючи на попередні політичні та економічні зносини, лише за життя патріарха Фотія відбулися перші спроби християнізації Русі. Перша християнізація Русі була проведена візантійськими місіонерами біля 866 року. Скоріше за все саме тоді був збудований перший храм св. Іллі та заснована місіонерська єпархія[21]. Грецька церква отримала можливість здійснювати місіонерську діяльність на просторах східної слов’янщини. Радість патріарха Фотія була передчасною, оскільки християнство не отримало на руській землі підтримки княжої влади. Імператор Костянтин VII Порфірогенет (913–959) намагався втягнути велику Русь в орбіту візантійського впливу. Він використав присутність у Константинополі київської княгині Ольги (955 р.), вдови князя Ігоря, та переконав її до прийняття на Босфорі християнства[22]. Княгиня Ольга, в таїнстві хрещення отримала ім’я Олена, як тодішня візантійська імператриця. Будучи вже християнкою, її двічі приймав сам імператор Костянтин[23]. З правління Ольги в Києві з’явились чергові християнські храми. Значення київської княгині у розповсюдженні на Русі християнства було належним чином оцінене першим руським митрополитом в Києві – Іларіоном. Пишучи про діяльність на цій ниві князя Володимира, він писав: „Ти ж, із бабусею твоєю Ольгою, приніс Хрест з Нового Єрусалиму, з міста Костянтина, і поставивши його на всій землі своїй, утвердив віру”[24]. Після смерті Ольги на Русі знову взяли верх язичницькі тенденції. Остаточно християнізація Київської Русі відбулася за часів Володимира Великого (980–1015). Київський князь домігся від імператора руки княгині Анни, сестри Василія II (976–1025), погоджуючись прийняти християнство з Візантії. Київський володар охрестився в Корсуні в 988 році. У столицю Володимир повернувся з грецьким духовенством та митрополитом Михаїлом у супроводі.

Християнізація Русі відбулася дуже швидко. За посередництвом грецької церкви візантійська культура протягом двох століть опанувала всю Русь, так само як перед тим Болгарію та Сербію. Таким чином, під кінець X століття найбільша в тогочасній Європі слов’янська держава офіційно зв’язала себе з візантійською цивілізацією та її культурною спадщиною. Церковна структура розросталася дуже динамічно. Крім київської кафедри до кінця X століття виникли єпархії в Білгороді та Новгороді. На початку XI століття єпархіальні центри з’явилися в Полоцьку, Чернігові та Переяславі. У другій половині XI і XII століття були створені єпископські кафедри в Юр'єві, Ростові, Тмутаракані, Володимирі Волинському, Турові, Смоленську та Галичі. У половині XIII століття на руських землях функціонували 15 єпархій, котрі за своїми територіальними розмірами дорівнювали деяким західноєвропейським державам[25]. Прийняття християнства забезпечило Русі відповідне місце серед країн тогочасної Європи. У наступному часі власне Русь поклала на себе після Візантії роль захисника східної християнської традиції від небезпеки, що плинула з боку азіатських та тюркських народів.

Межування польських земель із Великою Моравією, а згодом із християнською Руссю, також повинно було відбитися на їхньому віросповідному ґрунті. Інформація про існування слов’янської обрядності на польській землі підтверджується письмовими джерелами[26]. Про існування в X столітті християнських храмів свідчать археологічні розкопки[27]. Залишки храмів з другої і третьої чверті X століття підтверджують християнськість місцевих еліт. Сліди слов’янського культу можна знайти в Острові Ледницькому, Кракові, Перемишлі, Віслиці та в багатьох інших містах. Ці осередки знаходилися поза контролем латинської церкви та перебували під впливом візантійської цивілізації зі слов’янською літургією та кирилицею. У Польщі, аналогічно як в моравській державі початку X ст., переміг західний напрямок християнства. Кирило-мефодіївська церква, що функціонувала на південних просторах польських земель, вже в період царювання Болеслава Хороброго належала до винятків.

У період формування своєї державної структури, на протязі всього середньовіччя Польща знаходилася на перехресті Заходу та Сходу. З огляду на прийняття Чехією християнства в 966 році, вона опинилася у сфері латинської цивілізації. Причому польські землі були розташовані на периферії латинської християнської Європи. Власне середньовіччя було періодом, коли визначилися етнічні та територіальні межі Польщі, сформувалося її культурне обличчя. Візантійсько-руське православне віросповідання набуло постійної присутності в межах польської держави з часів панування Болеслава Хороброго (992–1025). Літописні згадки розповідають про велику кількість шлюбів перших П’ястів з руськими княжнами. Цей процес тривав до кінця правління Болеслава Кривоустого. Також у період феодальної роздробленості мазовецькі і малопольські князі входили в подружні союзи з представниками руських дворів[28]. Подружні зв’язки зміцнили православну церкву та ввели в домінуючу на польських землях латинську культуру багатство східного християнства. Вирішальним фактором, що визначав осілий характер східних польських земель, була руська колонізація, а у сфері віросповідання – православна церква[29].

Принагідно варто також згадати про християнізацію полабів, слов’янських племен між Одрою і Лабою, яка тривала з IX до XI століття. Саксонська експансія призвела до постання декількох місіонерських єпархій, підлеглих магдебурзькому архієпископству. Лужицькі серби в 983 році відкинули християнство. Остаточно під тиском Німецької імперії та Польщі, вони прийняли латинський обряд у наступному столітті. До двадцятих років XII століття тривала християнізація Західного Помор’я. Запровадженням нової віри займався, в основному, єпископ Оттон Бамберґенський, якому вдалося охрестити князя Вратислава. Велику роль у цьому процесі відіграло місіонерське єпископство в Колобжеґу та Камені Поморському[30].

Офіційні акти християнізації в усіх країнах Центральної та Східної Європи, починаючи від Карантанії та закінчуючи Хорватією, Болгарією, Сербією і Руссю, не означали одностайного і раптового прийняття християнства всіма верствами населення. Процес християнізації був довготривалим, а релікти язичництва існували на протязі ще декількох століть. Незважаючи на це, від самого початку своєї появи християнство започатковувало глибокі зміни у всіх аспектах життя мешканців цих держав. Слов’янські і неслов’янські народи, в залежності від різновиду прийнятого християнства, отримували велике багатство чи то візантійської, чи то латинської цивілізації. Для цього регіону Європи фундаментальне значення мала діяльність святих Кирила і Мефодія. Обидва походили з Салонік та були добре підготовлені до ведення місіонерської діяльності серед слов’ян. Патріарх Фокій скерував їх на Балкани з метою навернення на християнство мешканців цього краю, а через це зменшення їхніх антивізантійських настроїв. Обидва брати досягли великих результатів у місіонерській діяльності. Вони переклали на слов’янську мову Біблію та створили алфавіт (кирилицю), який був прийнятий Православною церквою. Їхня діяльність сприяла розвиткові письменництва болгар, сербів, русинів. Місіонерам вдалося навернути на християнство декількох представників князівських родів, зокрема володарів Великої Моравії та королівства Віслян. Роль обидвох апостолів слов’ян дуже влучно охарактеризував Олександр Наумов. „Діяльність Святих Братів і їхніх учнів у Моравії і Паннонії з політичної маніфестації переросла в культуротворчий жест. Вони винайшли оригінальне слов’янське письмо – глаголицю, […] створили таку індивідуальну мовну норму, яка з легкістю була перетворена в суспільну норму, а також надали новій мові гідність літературної й літургійної мови, незважаючи на панівну в ті часи думку про виключність грецької, латинської та єврейської мов; опрацювали новий стилістичний канон […], привнесли в слов’янську літературу візантійську систему літературних стилів, що поєднала досягнення античної та ранньохристиянської поетики та риторики. Вони розвинули широку ідейну діяльність, попри яку з’явилося уявлення про велич, обдарованість та особливу любов Божу до слов’янського народу”[31]. У місіонерській діяльності св. Кирила і Мефодія можна вбачати широку апостольську діяльність поширення віри. Так як на Заході Європи, в цьому процесі були використані місцеві мовні традиції, але на відміну від західної практики, солунські брати зробили з церковнослов’янської мови літургійну мову. Тому їхня місіонерська діяльність була більш ефективна, ніж ірландсько-шотландська та баварська місіонерська діяльність.

Візантія добре справилася зі своєю культурною місією, яку вона скерувала на слов’янські народи Центрально-Східної Європи. Високий рівень візантійської культури позитивно вплинув на всебічний розвиток слов’янськості. Цей розвиток у деяких державах гальмувався татаро-турецькими нападами. Але остаточно східне християнство, що переважало на великому просторі цього регіону Європи, стало депозитарієм цієї великої цивілізаційної спадщини. Ознаки його присутності збереглися навіть у країнах з переважаючим римо-католицьким населенням, де історично була навіть найменша присутність візантійської культури. Християнізація слов’янських країн та поява в них церковної організаційної структури з літургією на слов’янській мові, призвела до виникнення візантійсько-слов’янської цивілізації. У цьому цивілізаційному колі опинилися такі країни як Болгарія і Сербія, що були представлені власними слов’янськими монастирями на „Святій Горі” Афон. Цей неповторний культурний симбіоз візантійського християнства з місцевими традиціями витворив релігійну своєрідність Східної Європи.

Східна християнська традиція в Центрально-Східній Європі опинилася в усіх сферах життя населення. Її особливий прояв спостерігається в розвитку культу чудотворних ікон та в монастирському житті, яке мало сильний вплив на релігійність багатьох народів. Ще більше значення мала візантійська матеріальна культура. Її прояви ми зустрічаємо в усій Центрально-Східній Європі, особливо після падіння Константинополя та мігрування грецьких майстрів художнього мистецтва на Балкани та руські землі. У Польщі Ягеллонів представники цієї династії цікавилися візантійською культурою. Каплиця Св. Трійці в люблінському Замку з візантійськими фресками являє синтез візантійсько-руської та латинської культур. Схожий синтез культур можна побачити в художньому облаштуванні церкви у волинських Сутковицях, а також у благовіщенському соборі в Супраслі[32]. Величезна сфера візантійської інтелектуальної культури, що була недосяжна для західного середовища, у Східній Європі була сприйнята в грецькому та церковнослов’янському мовному варіанті. Провісниками візантійської культури були не тільки греки, але передовсім православні серби, болгари, білоруси, українці, румуни та росіяни. Держава останніх під кінець XV століття взяла на себе роль захисників православного християнства, а його господарі вважали себе спадкоємцями візантійської державної та культурної традицій[33].

Країни, що остаточно опинилися у візантійсько-слов’янському колі, доклали величезні інтелектуальні зусилля в процесі адаптації літургічних текстів для потреб власної Церкви. Цей процес прискорив формування суспільної еліти та розширення кола освічених людей. Згідно з обрахуванням Андрія Поппа, лише на руських землях у кінці XII століття було розташовано 7 тисяч храмів, що нараховували 50 тисяч літургічних книг. З огляду на факт їхнього руйнування під час катаклізмів, ці цифри мали бути набагато більшими. Можна припускати, що схожий рівень освіти та письменництва мав місце на всьому просторі візантійсько-слов’янської цивілізації[34].

Згідно з представленим, у кінці X століття закінчився процес розвитку християнства в Центрально-Східній Європі. Цей визначний факт мав також значення в формуванні в наступних століттях цивілізаційних кордонів, що визначалися сферами впливу східного та західного християнства. Латинське християнство охопило Польщу, Паннонію, Далмацію, Угорщину, Чехію та в XI столітті Хорватію. Перераховані держави були плацдармом західної культури. Ці країни, захищаючись від політичної гегемонії німецької імперії, остаточно піддалися впливу західного релігійного осередку[35]. Візантійська імперія свою експансію у Центрально-Східній Європі здійснювала за посередництвом Православної церкви. Тим не менше, візантійське християнство, яке безпосередньо впливало на деякі слов’янські народи, своє ствердження отримало в кирило-мефодіївській та староруській версії. У такій формі воно було прийняте населенням Червенських градів, країни Віслян чи Великих Морав. Народи, що прийняли „грецьку віру” ставали невід’ємною частиною Східної Європи.

Тут виникають два питання: чи православна віра, що переважає в деяких державах, автоматично визначає їхню приналежність до Східної Європи, а також чи православ’я є домінуючою релігією слов’ян. Шукаючи відповіді на ці питання, треба підкреслити, що східне християнство було постійним елементом релігійного життя на протязі більш ніж тисячолітньої історії цього регіону Східної Європи. І все ж православ’я не можна ототожнювати виключно зі слов’янами, так само як католицизм – із германськими та романськими народами. Християнізація сербів та хорватів є в даному випадку найкращим прикладом. Така ж доля спіткала неслов’янські народи. Раніше чи пізніше католицьку віру прийняли такі народи як: угорці, литовці, латвійці і естонці. У той час як румуни, які не мали зі слов’янами нічого спільного, обрали свою приналежність до православної церкви. Але повний тріумф Православ’я мало лише серед населення Балканів та на Русі. В історії багатьох народів цього регіону Європи православ’я відігравало роль провідної релігії, фундаментального елементу їхньої свідомості, що формував культуру та національну ідентичність. Православ’я остаточно визначило цивілізаційно-культурну сферу сербів, болгар, румунів, македонців, словенів, білорусів, росіян та українців. Пізніший вплив на ці народи інших конфесій та церков мав уже другорядне значення. Схожу роль у житті хорватів, угорців, чехів, поляків та литовців відіграла римо-католицька церква. Територія Семигороду, Молдавії та Словаків була завжди багатоконфесійною. Адже на цих землях відбулося зіткнення політичного та релігійного впливу Риму і Константинополя. Там також була розроблена специфічна культурно-релігійна традиція, що стала наслідком різних цивілізаційних течій. Як ствердив Оскар Галецький, „ця східна Європа була не менше європейською, ніж її західна частина”[36]. Ми торкаємося оцінки самої візантійської культури, яка разом зі східним християнством приносила величезну цивілізаційну спадщину. Усвідомлення факту постійної присутності цієї великої християнської традиції має фундаментальне значення у пізнанні історії Центральної і Східної Європи, розумінні релігійної і національної ідентичності багатьох народів, що її заселяють.



[1] L. Műller, Древнерусское сказание о хождении апостола Андрея в Киев и Новгород, [в:] Летописи и хроники, Москва 1974, с. 37; Jakub de Voragine, Złota legenda, опрац. J. i M. Pleziowie, Warszawa 1983, c. 222223.

[2] A. Vlasto, The Entry of the Slavs into Christendom, Cambridge 1970; J. Leśny, Konstantyn i Metody, apostołowie Słowian, dzieło i jego losy, Poznań 1987, c. 1617.

[3] Детальніше на тему християнізації Центрально-Східної Європи в період Візантійської Імперії див. A. Ammann, Die ostslavische Kirche im jurisdiktionelen Verband des bysantinischen Grosskirche (9881459), Wűrzburg 1955; N. Zernov, The Russian and their Church, London 1978; M. Spinka, A History of Christianity in the Balkans, Chicago 1933; H. Trevor-Roper, The Rise of Christian Europe, London 1967; S. Runciman, Wielki Kościół w niewoli, Warszawa 1973; J. M. Hussey, The Orthodox Church in the Byzantine Empire, Oxford 1990.

[4] A. Kuhar, The Conversio of the Slovenes and the German-Slavs Ethnic Boundary in the Eastern Alps, New York–Washington 1959, с. 2932; J. Leśny, Konstantyn i Metody, c. 1820.

[5] Antologia poezji słowieńskiej, ред. M. Pichal, вступ опрац. J. Magnuszewski, Wrocław 1973, c. 3.

[6] W. Felczak, T. Wasilewski, Historia Jugosławii, Wrocław 1985, c. 4653.

[7] T. Wasilewski, Bizancjum i Słowianie w IX wieku, Warszawa 1972, с. 192193.

[8] K. Jireček, Istorija Srba, т. I, Beograd 1978, с. 98.

[9] R. Mihaljčić, Kraj srpskog carstva, Beograd 1975; I. S. Jastrebov, Stara Srbija, Priština 1995; S. Mileusnić, Svetinje Kosova i Metohije, Beograd 1999.

[10] R. G. Roberson, The Eastern Christian Churches, Roma 1990, с. 3637.

[11] J. Leśny, Konstantyn i Metody, с. 21.

[12] W. Swoboda, L’origine de l’organisation ecclésiastique en Bulgarie et ses rapports avec le patriarchat constantinopolitain (870919), „Bizantinobulgarica 2, 1966, с. 6772.

[13] K. Zakrzewski, Bizancjum w średniowieczu, Kraków 1995, с. 6469.

[14] S. Waklinow, Kultura starobułgarska (VI–XI), Warszawa 1984, с. 118123.

[15] Apostołowie Słowian. Żywoty Konstantyna i Metodego, вступ T. Lehr-Spławiński, доповнення L. Moszynski, Warszawa 1988, с. 727; J. Leśny, Konstantyn i Metody. Apstołowie Słowian, dzieło i jego losy, Poznań 1987; A. Gieysztor, Rubież Kościołów w IX–XI w. w Europie środkowej i środkowo-wschodniej: tytułem zagajenia, [в:] Katolicyzm w Rosji i prawosławie w Polsce (XI–XX), під ред. J. Bardacha i T. Chynczewskiej-Hennel, Warszawa 1997, с. 9.

[16] J. Kłoczowski, Młodsza Europa, Warszawa 1998, c. 4647.

[17] W. Felczak, Historia Węgier, Wrocław 1983, c. 22; W. Bator, Początki chrześcijaństwa w Kotlinie Karpackiej i Bizantyjsko-Rzymska rywalizacja o dusze Węgrów we wczesnym średniowieczu, „Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego. Studia Religiologica”, рік MCCXXXVII, зошит. 32, Kraków 1999, с. 103123.

[18] R. G. Roberson, The Eastern Christian Churches, с. 114115.

[19] Там же, с. 3435.

[20] J. Demel, Historia Rumunii, Wrocław 1986, c. 8692.

[21] Powieść minionych lat. Charakterystyka historyczno-literacka, переклад i коментар F. Sielicki, Wrocław 1968, c. 248; O. M. Рапов, Русская Церковь в IX–первой трети XII в., Москва 1988, с. 77–90.

[22] Kroniki staroruskie, вибір, вступ і примітки F. Sielicki, Warszawa 1987, с. 4345.

[23] A. Poppe, Olga, „Słownik Starożytności Słowiańskiej”, т. III, Вроцлав 1975, с. 477478; I. Ševčenko, Byzantine Roots of Ukrainian Christianity, Harvard University 1984; S. Senyk, A History of the Church in Ukraine, т. I, Roma 1993.

[24] Powieść minionych lat…, с. 256.

[25] A. Poppe, Państwo i Kościół na Rusi w XI w., Warszawa 1968.

[26] Детальніше про це: K. Lanckorońska, Studies on the Roman-Slavonic Rite in Poland, Rome 1961; J. Klinger, Nurt słowiański w początkach chrześcijaństwa polskiego, [в:] O istocie prawosławia, Warszawa 1983, с. 365421; J. Umiński, Obrządek słowiański w Polsce IX–XI wieku i zagadnienie drugiej metropolii polskiej w czasach Bolesława Chrobrego, „Roczniki Humanistyczne KUL” 4 за 1953 рік, Lublin 1954, с. 344; Z. Dobrzyński, Obrządek słowiański w dawnej Polsce, ч. I–III, Warszawa 1989.

[27] J. Hawrot, Pierwotny kościół pod wezwaniem Salwatora na Zwierzyńcu w Krakowie, „Kwartalnik Architektury i Urbanistyki”, 1956, 1, с. 157172.; W. Szafrański, Płock we wczesnym średniowieczu, Warszawa 1983; Z. Wartołowska, Osada i gród w Wiślicy w świetle badań wykopaliskowych do 1962 r., [в:] Odkrycia Wiślicy, Warszawa 1963; A. Żak, Trzecia budowla przedromańska na Wawelu, „Z otchłani wieków”, Kraków 1968; J. Klinger, Nurt słowiański w początkach chrześcijaństwa polskiego, Białystok 1998.

[28] A. Gieysztor, Obraz Rusi w Polsce średniowiecznej, [в:] Związki kulturalne między Polską a Rosją XI–XX, Moskwa 1998, с. 12.

[29] A. Poppe, Kościół i państwo na Rusi w XI w., с. 178; E. Голубинский, История Русской Церкви, т. I, ч. 1, Москва 1901, с. 334. J. Fijałek, Średniowieczne biskupstwa Kościoła Wschodniego na Rusi i Litwie, „Kwartalnik Historyczny”, т. X, 1896, с. 487521.

[30] U. Borkowska, Odbudowa i rozwój (II poł. XI i XII w.), [в:] Chrześcijaństwo w Polsce. Zarys przemian 9661979, ред. J. Kłoczowskiego, Lublin 1992, с. 5557.

[31] Pasterze wiernych Słowian: Święci Cyryl i Metody, опр. A. Naumow, Kraków 1995, с. 11.

[32] A. Różycka-Bryzek, Sztuka w Polsce piastowskiej a Bizancjum i Ruś, [в:] Polska – Ukraina. 1000 lat sąsiedztwa, т. II, під ред. St. Stępnia, Przemyśl 1994, с. 295306; того ж, Bizantyjsko-ruskie malowidła w Polsce wczesnojagiellońskiej: problem przystosowań na gruncie kultury łacińskiej, там же, с. 307326.

[33] K. Zakrzewski, Bizancjum w średniowieczu, с. 71.

[34] A. Poppe, The Rise of Christian Russia, London 1982; J. Kłoczowski, Młodsza Europa, с. 419420.

[35] O. Halecki, Historia Europy – jej granice i podziały, Lublin 1994, с. 138139.

[36] Там же, с. 146.