Польська національна меншина в Латвії. Коротка характеристика і загальний опис діяльності

 

 

Поляки в Латвії становлять одну з історичних національних меншин, які давно проживають на цій території поруч із корінним населенням – латишами і є безпосередньо пов’язаними з історією країни. У різні періоди, залежно від політичної та військової ситуації в усій Прибалтиці, змінювався зв’язок поляків із Латвією та їхнє відношення до неї. У XVI–XVIII ст. це відношення можна назвати „ставлення господаря до отриманої провінції”, а в міжвоєнний період ХХ ст. Латвія і Польща були пов’язані багатими сусідськими відносинами, які формувалися на засадах повного рівноправ’я. Цей чинник мав, безсумнівно, величезне значення для ситуації та свідомості поляків, що постійно проживали в Латвії.

На території Латвії з польською культурою, загалом Польщею і католицизмом найбільше пов’язана Латгалія (колишні польські інфланти), особливо її південна частина, де ще до ХХ ст. поляки були не лише правлячою верствою (як у північній Латгалії), але й досить багато їх траплялося серед селянства. Після польсько-шведського перемир’я 1629 р. ця територія залишилась у складі польсько-литовської держави до першого поділу Польщі 1772 р., коли вона відійшла до Росії. Однак польські землевласники зберігали свої впливи аж до моменту провалу повстання 1863 р., і навіть пізніше, до утворення незалежної Латвії у ХХ ст. Генеалогія польських поміщиків у Латгалії була цікавою, оскільки кілька відомих родів (Платери, Мантойфли, Ройти, Молі та ін.) походять із повністю спольщених родів німецьких землевласників[1].

На поч. XIX ст. у маєтки польских та російських поміщиків у південній Латгалії із ближніх Росії та Білорусії спочатку приїхало, а потім і назавжди залишилось досить багато православних селян, які жили поруч із латвійськими селянами і російськими селянами-старообрядцями, що переселилися сюди ще у XVIII ст. За таких мовних обставин значна частина ще національно не свідомого латвійського селянства поступово переходила на білоруську мову. Ще інша частина переходила на польську. Існує багато свідчень цього процесу, також у польській історіографії. Наприклад, видатний соціаліст Болеслав Лімановський, чиє дитинство пройшло у 40–50-х рр. XIX ст. у південній Латгалії, згадував, що в селах із латвійськими назвами, які були неподалік маєтку його батька, „старші ще балакали латиською, а молодь вже говорила білоруською”. Натомість у домах шляхти і костелі користувалися виключно польською[2].

Після повстання 1863 р. в умовах репресій з боку російської влади щодо польських землевласників зусилля влади викликали деякою мірою протилежний результат – католицьке селянство негативно поставилося до спроб нав’язати йому православ’я і лише більше гуртувалося довкола поміщиків, які на противагу репресіям давали їм змогу віддавати дітей у напівлегальні католицькі школи при маєтках тощо. Таким чином продовжувалася полонізація певної кількості селян.

Саме в ситуації, що панувала в Латгалії у XIX ст., слід шукати пояснення питання, яке обговорювалося у 2030-х рр. ХХ ст. у Латвії і стосувалося національних коренів польської меншини у Латвії. Деякі автори-латиші стверджували, що в Латвії не може бути такої кількості поляків, яку подає урядова статистика, і що серед них є спольщені землевласниками латиші та білоруси. Їх головним аргументом була та обставина, що на відміну від, наприклад, росіян, поляки ніколи масово не переселялися у Латгалію – а саме звідти, безсумнівно, походить більшість латвійських поляків. Цей аргумент був дещо перебільшений – як доводять окремі анкети перепису населення 1897 р., насправді у деякі ґміни власники переселили значну кількість селян навіть із Польщі – проте відображав певну закономірність. Серед поляків, які мешкали в Латгалії, переважали священики, учителі, службовці, ремісники тощо. Винятком була велика кількість поляків, які приїхали в Ілукштанський повіт Курляндської губернії в останню чверть XIX ст., де на них не поширювалася видана після повстання 1863 р. заборона купувати землю. На користь цього твердження свідчить також легкість, із якою багато мешканців деяких ґмін змінили свою національність протягом наступних переписів населення. Наприклад, у Краславській ґміні у 1925 р. було 984 поляки, у 1930 р. – 1 266, а у 1935 р. – 647 поляків; у Посінській ґміні у 1925 р. було 1 124, у 1930 р. – 1 814, а у 1935 р. – 863 поляки тощо[3]. У свою чергу представники польських політичних і громадських організацій заявляли, що кількість поляків штучно применшується, і це твердження також було обґрунтованим, особливо після державного перевороту 1934 р., коли проводилась активна латишизація усіх сфер життя латвійської держави. У дійсності більшість осіб зі „змінною” національністю можна окреслити відомим у польській історіографії Східних Кресів означенням „місцеві”, вони легко підпадали під зовнішні впливи у питанні визначення своєї національної приналежності. У випадку латвійських „місцевих” їхню національну приналежність важко було визначити навіть на підставі мови, оскільки часто вона включала одночасно елементи польської, російської, білоруської і латиської.

Так чи інакше, наприкінці XIX ст. Латгалія перестала бути єдиною областю Латвії, де проживали скупчення поляків. Унаслідок розвитку промисловості подібна ситуація постала в Ризі та Лієпаї (Ліпаві), куди у пошуках роботи прибували поляки та литовці із сусідніх губерній – насамперед із Вітебської, Віленської та Ковенської. У 1897 р. кількість поляків у Ризі сягнула 13 415 (у 1913 р. їх було вже 45 562), а в Лієпаї – 6 015 (загалом на території сучасної Латвії їх налічувалося 65 056)[4]. У 1878 р. разом зі створенням Ризького католицького добродійного товариства почалася польська громадська діяльність. Пізніше поставало ще кілька польських організацій різного типу – товариства взаємодопомоги, освітні, студентські братства в Ризькому університеті тощо. У Ризі діяло кілька приватних польських початкових шкіл і дві гімназії. Однак Перша світова війна змінила звичний спосіб життя. Підприємства, навчальні заклади та інші державні та приватні інститути були евакуйовані в Росію, а з ними й значна кількість поляків, на місце яких прибували воєнні біженці з Литви та Польщі.

18 листопада 1918 р. у Ризі було проголошено незалежність Латвійської Республіки, але її Тимчасовий Уряд лише влітку 1919 р. отримав контроль над країною, а влітку наступного року завершилося її визволення від військових одиниць – німецьких, Червоної Армії Радянської Росії та різних відділів „білих росіян. У незалежній Латвії поляки були однією з багатьох національних меншин. Вони були четвертою, а після радянсько-німецького пакту, який спричинив переселення балтійських німців восени 1939 р. на окуповану Німеччиною територію Польщі, – третьою за величиною національною меншиною після росіян, німців та євреїв.

 

Табл. 1. Національний склад Латвійської Республіки (1918–1940)

 

Національність

1920

1925

1930

1935

латиші

1 161 404

1 354 126

1 394 957

1 472 612

росіяни

124 746

193 648

201 778

206 499

євреї

79 644

95 675

94 388

93 479

німці

58 113

70 964

69 855

62 144

поляки

52 244

51 143

59 374

48 949

білоруси

75 630

38 010

36 029

26 867

литовці

25 588

23 192

25 885

22 913

естонці

8 769

7 893

7 708

7 014

цигани

2 870

3 217

3 839

інша

8 073

5 359

4 924

4 251

Разом

1 596 131

1 844 805

1 900 045

1 950 502

 

На підставі: Latvijas statistikas gada grāmata, 1929, Rîga 1930, с. 3–5; Latvijas statistikas gada grāmata, 1936, Rîga 1937, с. 8–11.

 

До 1934 р. усі національні меншини мали практично необмежену свободу розвитку політичної та громадської діяльності, шкільництва, преси тощо. Німці, євреї, росіяни та поляки мали своїх представників у парламенті Латвії – сеймі. Певні зміни далися взнаки після державного перевороту 15 травня 1934 р., коли прем’єр-міністр К. Улманіс за допомогою воєнізованої організації Айзсарги й армії, використавши як привід негативні сторони демократичного режиму Латвії, зупинив роботу парламенту, створивши авторитарний режим. Однією з головних засад цього режиму була латишизація державних та громадських сфер життя, що не могли не відчути національні меншини. Проте вони могли продовжувати свою освітню та громадську діяльність.

Кількісно більшою меншиною були росіяни. Вона складалася переважно із селянства в Латгалії та з нижчих прошарків населення у великих містах, насамперед у Ризі, хоча включала також досить впливову групу ще „дореволюційної інтелігенції, що вороже сприймала ідею російського більшовизму, яка мала потужний вплив на російських робітників. Рига стала одним із найбільших осередків російської політичної еміграції в Європі. Проте росіяни належали до національних груп із відносно високою часткою неосвічених осіб.

Зовсім іншою національною групою були німці. Перед Першою світовою війною на території балтійських губерній (Ліфляндської та Курляндської) німці становили більшість в усіх сферах життя – серед землевласників, промисловців, торговців, державних службовців тощо. Німці, що залишилися в Латвії після 1918 р., мусили пристосовуватися до життя в незалежній національній державі. Багатьом це вдалося, і аж до 1939 р, коли більшість із них залишила Латвію, це була найкраще політично організована й суспільно об’єднана меншина із найвищим відсотком освічених осіб. Слід зазначити, що у 30-х рр. на частину балтійських німців, особливо на молодь, сильно вплинули ідеї національного соціалізму, який панував у ті часи в Німеччині[5].

Характерним, найбільш релігійно та національно цілісним народом у незалежній Латвії були євреї. Вони проживали переважно у великих містах (Рига, Лієпая, Даугавпілс) і невеликих містечках Латгалії. У 1930 р. майже половина євреїв Латвії працювала в різних галузях торгівлі і лише неповний 1% – у сільському господарстві (у 1935 р. уже лише відповідно 26% і 0,1%; натомість зріс відсоток тих, хто працював у промисловості)[6]. У Латвії було дуже багато єврейських шкіл та організацій. Євреї не були цілісною групою з політичної точки зору і представляли як крайні ліві погляди (прорадянські та промарксистські), так і націоналістичні.

Більшість білорусів проживала в Латгалії та повіті Ілуксте. Вони працювали у сільському господарстві і становили найменш національно свідому групу серед національних меншин. На це вказують неприродні зміни кількості білорусів у складі мешканців деяких ґмін, міст і держави в цілому (наприклад, зміна протягом 1920–1925 рр.). Напевно можна стверджувати, що значну частину білорусів, особливо на початку 20-х рр., можна визначити як згадуваних вище „місцевих. Проте білоруси також мали відносно багато своїх організацій, і також мережу початкових шкіл.

Литовці переважно працювали в сільському господарстві, у районах, які межували з Литвою. Центром литовської громадської діяльності була Рига, де існувала навіть литовська гімназія і ряд громадських організацій. Естонці також займалися сільським господарством у прикордонних районах, але траплялися серед них також робітники та інтелігенція. У Ризі за фінансової підтримки посольства Естонії розвивалося громадське життя естонської меншини. Переважна більшість циган вела традиційний для свого народу кочовий спосіб життя.

Згідно із переписом населення 1920 р. у Латвії проживало 52 244 поляків (3,4% загальної кількості населення), 40 782 з них були громадянами Латвії. У Ризі проживало 7 935 поляків (4,3% від загальної кількості населення міста), у Лієпаї – 2 904 (5,6%), Даугавпілсі – 8 178 (28,3%), у Гріві – 855 (34,8%), у Краславі – 506 (14,2%), у Резекне – 1 231 (12,3%). Більшість поляків – 72,7% у 1920 р. працювала в сільському господарстві, переважно в Латгалії та Ілукстському повіті. У промисловості працювало лише 10,4%, у сфері транспорту – 4,2%. Відсоток осіб, що вміли читати, серед поляків у 1920 р. не був високим (57,7%), але у 1935 р. вже сягнув 82,0%. Латиською мовою у 1920 р. володіли 29,4% поляків, переважно ті, що проживали в Ризі та Лієпаї, проте у 1935 р. ця кількість також зросла у кілька разів[7]. Згідно з даними польського Міністерства закордонних справ, наприкінці 1921 р. у Латгалії серед більшості поляків лише кілька десятків осіб мали вищу освіту, кілька сотень – середню, решта – дані відсутні, багато було неписьменних. Правильну польську мову можна було почути лише в костелі. У містах поляки говорили мішаниною польської та російської мов, а в селі – білоруською. Згідно з оцінкою міністерства, це були наслідки російських репресій[8], із чим можна погодитися лише частково. Також мали значення процеси контамінації різних національностей у Латгалії, які відбувалися під впливом багатьох чинників, їх основним елементом була полонізація та русифікація латвійського і білоруського селянства. Безпосереднім свідченням цього була також велика кількість латиських прізвищ серед випускників польських шкіл у 20-х і 30-х рр. ХХ ст. у Латвії. Однак багато цих „полонізованих активно опиралося спробам їх латишизувати, які здійснювала латвійська влада. Це означало, що попри успадковані в недалекому минулому від своїх латвійських предків прізвища, багато серед цих осіб явно почувалося поляками, маючи чітко окреслену національну свідомість і своєрідну польську ментальність – на відміну від „місцевих”, людей із невизначеною національною свідомістю. Вони становили й становлять своєрідну латвійську гілку польського народу зі своєю характерною історією.

У 20-х 30-х рр., а також раніше, деякі польські науковці й політики з політичних причин збільшували кількість поляків у Латвії до 80 000, і навіть до 120 000. Відомий за свої крайні реакційні погляди по відношенню до Литви та Латвії В. Студницький стверджував, що у самій лише Латгалії поляків налічується до 70 000[9], а Е. Малішевський намагався довести, що у Латгалії поляки становлять щонайменш 18,47% населення[10]. Сучасний польський історик Я. Альбін об’єктивно стверджує, що, наприклад, Е. Малішевський у своїх розрахунках „додав до поляків з одного повіту в Латгалії усіх католиків не-латишів і половину білоруських католиків із двох інших повітів[11]. Абсолютно не враховувалися місцеві умови, під впливом яких національно несвідоме селянство у 1897 р. ототожнювало католицьке віросповідання з польською національністю. Також до уваги не бралося зростання національної свідомості латишів у Латгалії, яке мало місце на поч. ХХ ст., а також виїзду багатьох поляків із Латвії під час і після Першої світової війни. Зі свого боку латвійська влада у 1921 р. вважала, що кількість поляків у переписі населення була штучно збільшена за рахунок зовнішніх факторів[12]. Однак кількісні дані переписів населення, проведених у 20-х і 30-х рр. (окрім останнього перепису 1935 р., під час якого у деяких ґмінах повіту Ілуксте з політичних міркувань було здійснено певну фальсифікацію у вигляді заміни в анкетах даних у графах про національність мешканців[13]), слід вважати більш-менш об’єктивними й такими, що відповідають дійсному стану речей.

Викликані різноманітними обставинами зміни кількості поляків не були кардинальними, і поляки становили в середньому 3% від загальної кількості населення Латвії. І хоч ця цифра не є високою, слід взяти до уваги, що в Латгалії, де мешкало близько половини латвійських поляків, у релігійному та громадському житті продовжували зберігатися певні традиції, які виникли завдяки польським впливам. Більш ніж половина поляків проживала у містах. У 1930 р. відсоток поляків у Даугавпілсі, Краславі та Ілуксте перевищив 20%, а найбільше їх було в Ризі – 16 571 осіб (4,4% від загальної кількості мешканців столиці). До 1940 р. відбувалося зростання кількості поляків – громадян Латвії. У 1935 р. їх було 42 390 осіб (86,6%). Серед решти 4 771 були громадянами Польщі, інші – Литви, Німеччини, Естонії та СРСР, осіб без громадянства (т. зв. нансеністів) було 1 271. Також після 1920 р. у соціальному складі поляків великою мірою збереглися тенденції, які виявилися під час першого перепису населення: у 1935 р. у сільському господарстві працювали 12 818 осіб (47%), у промисловості – 8 112 (24%), у торгівлі – 1 641, у сфері транспорту – 928 поляків[14]. Загалом економічна ситуація поляків, як і середній рівень їхньої освіти, не була позитивною порівняно із ситуацією німецької та єврейської меншин, які були більше представлені серед власників великих фабрик і фірм, лікарів, юристів тощо (існували тільки нечисленні невеликі польські фірми, які широко рекламувалися в польській пресі).

Однак кількість поляків, які реально перебували на території Латвії у 30-х рр., була вищою, оскільки з Польщі на сезонні роботи і довше проживання прибували працівники сільського господарства, які не були зареєстровані під час перепису населення. Коли почалася Друга світова війна, на території Латвії перебували 26 000 таких робітників, частина яких залишилася на постійне проживання[15].

Уже починаючи з 1919 р. поляки були представлені в тимчасовому законодавчому органі – Національній Раді Латвії, а з 1922 р. – у всіх парламентах (сеймах) Латвії. Представники поляків обиралися в органи самоврядування Риги, Лієпаї, Даугавпілсу та менших міст і ґмін у Латгалії[16]. Згідно з пропозицією польського посольства, у 1922 р. із нагоди виборів до І Сейму було створено Союз поляків у Латвії, який був єдиною польською політичною організацією у державі (у 1932 р. організація змінила назву на Польське національне об’єднання у Латвії). Кількість голосів, які віддавалися за виборчі списки у виборах до сейму, поступово зростала, але не перевищила 17 000, що давало право на два депутатські місця у парламенті. Депутат сейму Вежбіцький протягом кількох років був віце-міністром внутрішніх справ. Діяльність Польського національного об’єднання, як і решти політичних організацій, було припинено після перевороту 1934 р. Від 1922 р. до 1940 р. у Латвії виходило кілька польських друкованих видань.

Від 1919 р. у незалежній Латвії діяло польське шкільництво – початкові школи, від початку 20-х рр. три гімназії, а пізніше – школа ремесла. У 1921 р. було створено Управління польського шкільництва (окрім уже існуючих управлінь російського, єврейського і німецького шкільництва) при Міністерстві освіти, яке до 1934 р. керувало роботою цих шкіл (після перевороту 1934 р. у міністерстві працювали лише відповідні референти з питань вищезгаданих чотирьох основних національних меншин). У 1931 р. кількість польських шкіл і учнів була найвищою – 49 і 5 992. Проте пізніше вона поступово знижувалася. Після 1934 р, після об’єднання кількох шкіл і закриття інших, у 1939 р. їхня кількість становила відповідно 18 і 2 149. Велика кількість латвійських поляків після закінчення гімназій навчалася у вузах Латвії та Польщі (наприклад, тільки у 1929 р. у Польщі вчилися 120 поляків із Латвії)[17].

Особливо жвавою була суспільно-культурна діяльність усіх меншин, у тому числі й польської. Польські громадські організації відновили або розпочали свою діяльність уже в 1919 р. – у Лієпаї та Ризі, а у 1920 р. – у Даугавпілсі. Спочатку це були переважно добродійні, освітні та католицькі організації, пізніше також іншого типу – молодіжні, музичні, професійні (учителів), сільськогосподарські, спортивні (спортсмени польського клубу „Редута досягли високих результатів на державному рівні, кілька з них було членами національної збірної Латвії). Із 1934 р. щороку організовувалися спортивні свята поляків Латвії. Діяв також польський театр і кілька лялькових театрів. Від початку 20-х рр. у Латвії діяли польські загони скаутів у рамках скаутської організації Латвії. Усі ці організації до вересня 1939 р. підтримували постійний контакт із Польщею (особливо із відносно близьким географічно Вільном). У 1938 р. шляхом об’єднання шести польських організацій було утворено Союз поляків Латвії, у якому об’єдналося понад 3 400 осіб із усієї Латвії, і який керував польським громадським життям[18]. Польські організації особливу увагу приділяли прищепленню патріотизму серед своїх членів – і це їм цілком удавалося.

Під час визвольної боротьби багато місцевих поляків воювало у лавах латвійської армії із ворогами незалежності Латвії – як добровольці, так і мобілізовані. Дев’ятьох із них нагородили найвищою бойовою відзнакою – орденом Лачплесіса[19]. Будучи видатними митцями, художниками тощо, у мирний час поляки активно включилися у суспільну діяльність, латвійського суспільства також. У Латвії жили видатна польська поетка О. Даукше і художниця З. Ромеровна.

Після початку Другої світової війни, попри закриття польського посольства в Ризі, громадська діяльність поляків у Литві не зменшилась, хоч польські організації у Латвії й перестали отримувати фінансову допомогу з Польщі та Полонії у США. Навпаки, поляки і польські організації активізували свою діяльність, у тому числі нелегальну – паралельно із легальною допомогою польським воєнним біженцям у Латвії (збір пожертвувань, організація свят тощо) надавалася допомога нелегальна. За допомогою місцевих поляків кільком десяткам інтернованих у Латвії солдатів і офіцерів вдалося втекти до Швеції (їх переправу до Скандинавії влаштовували суднами, узимку здійснювалася також переправа по льоду)[20].

Уже в перших днях вересня 1939 р. кілька представників польської молоді у Латвії намагалося добровольцями вступити до Війська Польського, але посольство Республіки Польща в Ризі й консульство в Даугавпілсі були змушені їм відмовити. Пізніше згадана молодь організувала таємну організацію „Визволення Польщі[21].

Слід вважати, що меншості не втратили можливості суспільного та культурного розвитку також після 1934 р, хоч певною мірою його стримували дії влади, спрямовані на обмеження впливів меншостей – насамперед німців та росіян, політичне та економічне домінування яких у минулому продовжувало створювати певний бар’єр у відносинах між громадськими організаціями цих меншин і владою. І серед найактивніших представників національних меншин, у тому числі поляків, не могло не бути незадоволених таким станом речей. Однак, завдяки правильній економічній політиці латвійського уряду і його успіхам у цій галузі, загалом наприкінці 30-х рр. меншості, не втрачаючи своєї національної ідентичності, ототожнювали себе з латвійською державою і були цілком лояльні по відношенню до неї. Про це свідчить відносно велика кількість представників національних меншин у лавах фактично національної воєнізованої організації „Айзсарги, за допомогою якої президент країни К. Улманіс у 1934 р. здійснив державний переворот. У 1938 р. серед членів згаданої організації (із точки зору поставлених перед нею завдань і цілей вона була подібна до польського Стрілецького союзу) було 173 особи польської національності, у тому числі 53 жінки. Відносно багато поляків було також серед професійних солдатів – офіцерів і унтер-офіцерів латвійської армії, а також у поліції. Наприклад, у Батальйоні прикордонної охорони, яких охороняв латвійсько-польський кордон, на початку 1940 р. було 15 поляків (для порівняння слід зазначити, що у цій одиниці був лише один литовець)[22]. Кілька поляків із Латвії – громадських діячів було нагороджено орденами Латвії.

У червні 1940 р. Латвію окупувала Червона Армія, а в серпні її було включено до складу СРСР. У липні й серпні почалися репресії НКВС проти небажаних радянській владі громадян Латвії. Серед них опинилося також багато поляків, більшість яких сприйняла окупацію як і більшість латишів – із жалем і страхом перед майбутнім. Серед арештованих, яких було вислано в Сибір у день масової депортації населення (14 червня 1941 р.) і раніше, а також страчених згідно з вироками радянських трибуналів у Латвії та Росії, було багато латвійських поляків, переважно представників інтелігенції, польських громадських діячів, священників, колишніх офіцерів латвійської армії, поліцейських, айзсаргів. Протягом половини 1940 р. радянська влада закрила майже всі громадські організації, у тому числі також організації національних меншин. Спочатку продовжували діяти лише школи меншин, хоч вони також підлягали радянізації, і в них було почато активну русифікацію[23].

22 червня 1941 р. почалася війна між двома колишніми союзниками – Німеччиною та СРСР, і мешканці Латвії у черговий раз протягом останнього року опинилися у цілком новій, але трагічній і складній ситуації. Згідно з проведеним 1943 р. німецькою окупаційною владою переписом населення, у т. зв. генеральному окрузі Латвії проживали 38 191 поляк – набагато менше, ніж під час останнього перепису населення 1935 р. Між тим, серед поляків не відбулося масової міграції (на відміну від, наприклад, євреїв, частина яких, кілька десятків тисяч осіб, виїхала ще у 1941 р. до СРСР разом із Червоною Армією). Радше навпаки, бо у 1943 р. у Латвії перебувала певна кількість колишніх польських працівників сільського господарства, які раніше, будучи іноземцями, не були зареєстровані як постійні мешканці. У зв’язку з цим слід зробити висновок, що за умов німецької окупації, багатьом полякам (або особам із невизначеною національною приналежністю, які раніше з якихось причин позиціонували себе як поляків) було вигідніше заявляти, що вони – білоруси (їх кількість у 1943 р. зросла до 40 699), литовці (24 158) або латиші[24].

Ставлення німецької влади до національних меншин було різним. Уже протягом 1941 р. і 1942 р. було знищено латвійських євреїв, які залишилися у Латвії – приблизно 60 000–70 000 осіб. Німецька влада дозволила суспільно-політичну діяльність в антибільшовицьких російських і білоруських колах, але практично однозначно вороже ставлячись до польської меншини. Лише восени 1943 р. влада дозволила відкрити в Ризі єдину польську початкову школу на чотири класи із двома вчителями, але її швидко закрили після того, як одного з учителів було заарештовано[25]. Загалом ставлення поляків до Латвії до окупаційного режиму було природно ворожим. Із 1941 р. вони активно долучилися до діяльності польського підпілля. У Латвії діяла розвідувальна мережа Союзу активної боротьби, пізніше – Армії Крайової. Особливо активно велася діяльність у рамках диверсійної структури Віяло („Wachlarz”). Багато латвійських поляків було арештовано гестапо, було страчено або вислано у концентраційні табори[26].

Однак ситуація Латвії під час Другої світової війни мала істотний вплив на ставлення латвійських поляків до подій, що відбувалися. У результаті кривавих репресій радянської влади у 1940 і 1941 рр., у червні та липні 1941 р. вперше на території Латвії німців, традиційних та історичних ворогів латвійської нації, вітали як визволителів – і не лише латиші. Згідно з розповіддю польського громадського діяча Н. Лібериса, поляки також сприйняли поразку Червоної Армії з полегшенням[27]. У початковий період окупації була надія, що німці повернуть Латвії незалежність, а родичі репресованих і решта тих, хто прагнув помститися ненависній радянській владі, були готові битися проти цієї влади у латвійських партизанських загонах, пізніше в поліції і поліцейських батальйонах. Багато солдат польської національності зі створеного на базі латвійської армії 24 територіального корпусу Червоної Армії влітку 1941 р. увійшло до складу партизанських загонів, які воювали із відступаючими більшовицькими відділеннями. Дивовижним і цікавим є те, що певна кількість польських добровольців опинилася в лавах допоміжної поліції міст Латгалії. Принаймні восени 1941 р. четверо поляків служило в поліції Даугавпілс, а Г. Шутков, колишній польський скаут і член Союзу поляків Латвії, у липні вступив у поліцію в Резекне[28].

Нові окупанти не мали однак наміру повертати незалежність балтійським країнам. На початку 1943 р. у зв’язку з невдачами на фронті, було розпочато створення т. зв. латвійського легіону, який брав участь у воєнних діях у складі Червоної Армії. Практично всіх громадян Латвії, латишів і росіян, мобілізували або змусили вступити у легіон. До нього потрапило також багато поляків, які під час останнього перепису населення у 1935 р. з тих чи інших причин зареєструвалися як латиші. Окрім того, була певна кількість поляків, які вступили у нього добровільно[29].

Загалом треба зробити висновок, що латвійські поляки вороже ставились як до німецького, так і до радянського окупаційного режиму. Наприкінці війни численні поляки разом із сотнями тисяч латишів, рятуючись від другої радянської окупації, залишили батьківщину і подались на Захід. Після війни велика кількість біженців опинилася у західних державах, а частина поляків залишилася в Польщі. Натомість тих, що залишилися в Латвії, і далі репресувала радянська влада. Слід зазначити, що поляки брали активну участь у латвійському антирадянському партизанському русі. Окрім того, вони були єдиною національною групою, представники якої у Латвії створили власний озброєний партизанський загін. Група під командуванням місцевого селянина Ворслава у 1944–1945 рр. діяла в Каплавській ґміні, а пізніше перемістилася на Західну Білорусь[30].

Після війни з усіх національних меншин у Латвії кількість лише поляків залишилась схожою на довоєнну (у 1959 р. – 52,8, у 1970 р. – 63,0, у 1979 р. – 62,7, у 1989 р. – 60,4 тис.). Однак унаслідок русифікації і колонізації Латвії, відсоток поляків серед мешканців зменшився з 2,8% у 1959 р. до 2,3% у 1989 р. Із 1979 р. поляки знову становлять четверту за величиною національну групу, але тепер після росіян, білорусів та українців. Певна кількість поляків прибула до Латвії із Західної Білорусі та Західної України.

Латвійські поляки з латишами та іншими національними групами Латвії пережили процес радянізації та русифікації Латвії[31]. У 1949 р. було зачинено польську школу в Даугавпілсі, а у 1948 р. – у Ризі. Відтоді в Латвії існували лише латиські та російські школи. Варто додати, що в районі Латгалії були досить великі території, де діти могли вчитися виключно в російських школах. У період радянської влади латвійські поляки підпадали під двосторонній процес. У Ризі, Лієпаї та інших містах, де вони безпосередньо стикалися із латишами, поляки частково латишизувалися. Із іншого боку, переважно в Латгалії, місцеві поляки, латиші та представники інших народів підлягали масовій русифікації. У результаті такої цілеспрямованої політики влади, до сьогодні в деяких ґмінах проживає історично католицьке населення, яке говорить російською. Зокрема це відноситься до середнього і молодшого покоління. У найкращому випадку особи польського походження лише вдома спілкуються польською, чи радше мішаниною польської, російської та білоруської мов. У 1959 р. польську мову як свою основну (рідну) подавали 55,3%, у 1970 – 32,5%, а у 1979 – лише 21,1% поляків. У той же час зростала кількість поляків, рідною мовою яких була російська (у 1970 р. – 37,7%, у 1979 р. – 44,7%). У 1989 р. лише 16 520 поляків указало польську мову як рідну. Решта розподілилися наступним чином: 32 734 – російська, 8 895 – латиська, 1 766 – білоруська, 310 – українська, 191 – інша мова. Загалом латиською мовою володіли 37,6%, російською – 87,9%, а польською – 27,1% поляків[32]. Слід додати, що серед українців і білорусів володіння рідною мовою було і залишається ще гіршим.

Лише за умов „перебудови в СРСР стало можливим відновлення громадського життя та політичної діяльності національних меншин у Латвії. Одними з перших це зробили поляки у 1988 р. Вони теж активно поруч із латишами брали участь у боротьбі за відновлення незалежності Латвії, яка в серпні 1991 р. завершилася успіхом. Наразі в Латвії існує кілька польських організацій, які видають свої журнали, шість державних польських шкіл у Ризі (у тому числі одна середня), Даугавпілсі, Резекне, Краславі та Єкабпілсі, польське скаутство. Однак у польському громадському житті бере участь ледве 1 500 осіб, а в польських школах навчається приблизно 800 дітей. І хоч ці цифри є невеликими, вони дають підстави сподіватися, що польська меншість у Латвії збережеться як елемент, необхідний у житті латвійської держави, і з якою доля цього відгалуження польського народу є міцно пов’язаною. Одночасно цей елемент становить важливу ланку у створенні добрих латвійсько-польських міждержавних відносин.



[1] Про політичну позицію польських землевласників Латгале див. у : Ē. Jēkabsons, Zaangażowanie państwowo-polityczne szlachty polskiej z Łatgalii w pierwszej ćwierci XX wieku, „Przegląd Wschodni”, том IV, зошит 3 (15), 1997, с. 513–522.

[2] B. Limanowski, Pamiętniki (1835–1870), Warszawa 1957, с. 48.

[3] Детальніше в: Ē. Jēkabsons, Poļi Latvijā, Rīga 1996, с. 15.

[4] Первая всеобщая перепiсь Россiйской имперiи, 1897 г. Курляндская губерния, С.-Петербург 1905, с. 78; Первая всеобщая перепiсь Россiйской имперiи, 1897 г. Лифляндская губерния, С.-Петербург 1905, с. 78; Перепiсь населенiя в г. Риге и Рижском патрiмональном округе от 5 декабря 1913 г., Рига 1914, с. 21; Первая всеобщая перепiсь Россiйской имперiи, 1897 г. Витебская губерния, С.-Петербург 1903, с. 260.

[5] Див.: A. Topij, Ludność niemiecka wobec rusyfikacji guberni bałtyckich 1882–1905, Bydgoszcz 1997; A. Topij, Mniejszość niemiecka na Łotwie i w Estonii 1918–1939/41, Bydgoszcz 1998.

[6] L. Dribins, Ebreji Latvijā, Rīga 1996, с. 15.

[7] Latvijas statistiskā gada grāmata. 1920, Rîga 1921, с. 10, 13, 21, 36; Latvijas statistikas gada grāmata. 1939, Rîga 1939, с. 9.

[8] Archiwum Akt Nowych, Kolekcja odpisów dokumentów, т. 4, а. 197.

[9] S. Thugutt, Polska i Polacy, Warszawa 1915, с. 20; W. Wakar, Rozwój teritorialny ludności polskiej, Kielce 1917, ч. III, с. 42; W. Studnicki, Zarys państw bałtyckich. Finlandia, Łotwa, Estonia, Warszawa 1924, с. 94.

[10] E. Maliszewski, Polacy i polskość na Litwie i Rusi, Warszawa 1916, с. 20; E. Maliszewski, Polacy na Łotwie, Warszawa 1922, с. 14.

[11] J. Albin, Polski ruch narodowy na Łotwie w latach 1919–1940, Wrocław 1993, с. 14.

[12] Latvijas Valsts vēstures arhīvs (Державний історичний архів Латвії, далі: LVVA), 2574 fond (фонд, далі: f.), 3 apraksts (опис, далі: apr.), 92 lieta (папка, далі: l.), 113 lapa (сторінка, далі: lp.).

[13] Див: LVVA, 1308 f., 12 apr., 12777–12780 l. (анкети мешканців Деменської ґміни).

[14] Latvijas statistiskā gada grāmata, 1939, с. 9; LVVA, 5622 f., 1 apr., 16 l., 4 lp.

[15] LVVA, 2574 f., 3 apr., 3310 l., 127, 137 lp. Детальніше в: Ē. Jēkabsons, Uchodźcy wojskowi i cywilni z Polski na Łotwie 1939–1940, [в:] Studia z dziejów Rosji i Europy Środkowo-Wschodniej, ред. P. Łossowski, E. Znamierowska-Rakk, т. XXX, Warszawa 1995, с. 147–148.

[16] LVVA, 3723 f., 2 apr., 146 l., 111, 233, 362 lp.; 1042 l.

[17] Детальніше про це: Ē. Jēkabsons, Szkolnictwo polskie na Łotwie w okresie międzywojennym, „Biuletyn Historii Wychowania”, 1997, 1–2 (5–6), с. 43–48.

[18] Детальніше в: J. Albin, Polski ruch narodowy na Łotwie w latach 1919–1940, Wrocław 1993; Ē. Jēkabsons, Mniejszość polska w Republice Łotewskiej, [в:] Polacy na Łotwie, ред. о. E. Walewander, Lublin 1993, с. 151–172.

[19] За матеріалами: LVVA, 1304 f., 1 apr. (особові справи кавалерів ордену Лачплесіса).

[20] LVVA, 3235 f., 1/1 apr., 502 l., 13 lp.

[21] C. Chlebowski, Cztery z tysiąca, Warszawa 1981, с. 216.

[22] LVVA, 1640 f., 1 apr., 657 l., 2 lp.; 1373 f., 2 apr., 1991 l.

[23] N. Liberys, Polacy na Łotwie w okresie II wojny światowej, „Niepodległość”, т. 18, Nowy Jork–Londyn 1985, с. 160–163.

[24] B. Mežgailis, V. Gailītis, Latvijā dzīvojošie etnosi un to cilvēku skaits 1897–1989 gadā, Rîga 1990, с. 16 A.

[25] Statistikas brīvprātīgo korespondentu rokasgrāmata 1943 gadam, Rîga 1943, 312 lpp.

[26] Більше про це: C. Chlebowski, Cztery z tysiąca, Warszawa 1981, с. 213–229; C. Chlebowski, Wachlarz, Warszawa 1983, с. 209–233; M. Cygański, Polski ruch oporu na Łotwie w czasie II wojny światowej, [в:] Polacy na Łotwie, ред. о. E. Walewander, Lublin 1993, с. 253–272; F. Skierszkan-Skierski, Walka Polonii ryskiej w podziemiu polskim, „Polak na Łotwie”, 1992, 7, с. 24–26; 1993, 13, с. 19–23; W. Krukowska, Działalność ośrodków polskich w Rezekne, „Czas Łatgalii”, 1995, 4.

[27] N. Liberys, Polacy na Łotwie w okresie II wojny światowej, „Niepodległość”, t. 18, Nowy Jork–Londyn 1985, s. 160–163.

[28] LVVA, 1371 f., 1 apr., 31 l., 122 lp.; 1398 f., 1 apr., 31 l., 1 lp.; 25 l., 18 lp.

[29] J. Vaivods, Septiņi mēneši Liepājas cietoksnī, Rîga 1990, с. 61 (Спогади кардинала J. Vaivodsa).

[30] Latvijas Valsts arhīvs, 1986 f., 1 apr., 8519 l., 49 lp.

[31] Детальніше про це в: P. Eberhardt, Sytuacja narodowościowa w Republice Łotewskiej, „Przegląd Wschodni”, т. IV, зош. 3 (15), с. 487–512.

[32] 1989 gada tautas skaitīšanas rezultāti Latvijā, Rîga 1992; I. Mežs, Latvieši Latvijā, Rîga 1994, с. 25, 51.