Інтернування польських солдат у Латвії у 1939–1949[1]

 

 

Під час німецько-польської і радянсько-польської воєн у вересні 1939 р. після агресії 17 вересня 1939 р. значна частина одиниць Війська Польського і підпорядкованих йому воєнізованих відділень перетнула державний кордон сусідніх країн, і була інтернована на нейтральній території. Уже багато говорилося й писалося про поляків, яких було інтерновано в Румунії, Угорщині та Литві, де їх кількість була досить високою. Натомість відносно мало й насправді з багатьма неточностями, ба навіть серйозними помилками, згадувалося про долю поляків у Латвії, яка до війни мала спільний із Польщею кордон довжиною у 104 км. У пресі, і навіть у наукових виданнях і досі (!) публікується завищена кількість інтернованих у Латвії осіб (переважно приблизно 4 000–6 000), яку подають польські автори і яка не відповідає дійсності[2]. Лише нещодавно у Державному історичному архіві Латвії працював історик із Військового історичного інституту, доктор М. Щуровський, який опублікував важливу щодо цього питання статтю в Польщі[3]. Окрім того, слід також згадати статтю професора Лодзького університету А. Ґловацького про перехід інтернованих у Латвії під юрисдикцію НКВД, підготовлену на підставі матеріалів із російських архівів[4]. Слід додати, що на підставі угоди між Державним історичним архівом Латвії і Військовою архівною комісією був здійснений обмін копіями документів, які цікавили обидві сторони, і внаслідок чого польська сторона отримала відбитки значної кількості документації щодо інтернованих польських солдатів. На жаль, для польських істориків і далі залишається актуальною мовна проблема, оскільки основною мовою цих документів є латиська.

 

 

Позиція латвійського уряду

Щоб максимально зрозуміти ставлення латвійського уряду до Польщі й польських інтернованих у 1939 р., слід побіжно розглянути міжнародне положення. Спроба створити сильний оборонний союз, яку в 1919 р. здійснили країни Прибалтики, Польща та Фінляндія, закінчилася повним фіаско вже у 1925 р., так само як і пізніші намагання Латвії створити союз принаймні з Естонією та Литвою (укладена 1923 р. військова конвенція з Естонією мала радше формальний характер, а підписана у 1934 р. угода балтійської антанти передбачала лише деяку дипломатичну співпрацю, яка в 1939–1940 рр. також не принесла плідної взаємодії, даючи СРСР один із приводів для окупації країн Прибалтики в 1940 р.). Безуспішними були також їхні намагання отримати від держав Заходу гарантії своєї незалежності. За таких обставин на початку вересня 1939 р. для авторитарних урядів балтійських країн залишилася лише одна (безпідставна) надія на політику нейтралітету й повагу до неї з боку можливих агресорів – Німеччини і СРСР.

Початок війни проти загалом дружньої по відношенню до Латвії Польщі викликав загальний неспокій. Наприклад, 2 вересня місцева преса повідомляла, що мешканці Єлгави про початок війни дізналися о 9 ранку по радіо, і протягом дня містом швидко розійшлися чутки, а газети одразу розкуповувалися. В інших місцях спостерігалося те саме. Президент К. Улманіс уже 1 вересня оголосив декларацію, яка підтверджувала нейтралітет Латвії, а 3 вересня уряд ще раз це підкреслив: У цей неспокійний час уряд звертається до всіх громадян із великим проханням одностайно і щиро підтримати визначену Президентом країни політику нейтралітету, яку уряд буде реалізувати на всіх рівнях. Спокійно і розсудливо, не дозволяючи емоціям захопити себе і не піддаючись паніці, увесь народ продовжуватиме свою працю й переможе всі труднощі та обмеження, які може принести нашій землі війна між державами. Нехай у кожному громадянинові будуть міцними почуття відповідальності й обов’язку, і нехай кожен знає, що уряд очікує активної й осмисленої підтримки від усіх. Ми будемо разом працювати, разом молитися за мир для тих народів, які нині підняли зброю одне на одного, разом віддамо усі сили заради міцності та честі нашої Батьківщини. Боже, збережи Латвію!

Хоча в деяких публікаціях у пресі (особливо протягом першого тижня війни) можна було помітити деякі симпатії по відношенню до Польщі, офіційні органи й періодика намагалися зберегти повний нейтралітет. Наприклад, 1 вересня польський посол С. Клопотовський дав велике інтерв’ю для преси, однак МЗС заборонило його публікувати, передаючи пресі вказівку, що у випадку подібних інтерв’ю перед оприлюдненням їх тексти слід узгоджувати з МЗС[5]. 4 вересня до директора Державного телеграфного агентства Лета прийшов ризький кореспондент Польського телеграфного агентства Глінка з інформацією, що він організовує прес-бюро при польському посольстві і пропонує найсвіжіші дані про війну для латвійської преси. Директор увічливо відповів, що беручи до уваги нейтралітет, він публікуватиме лише офіційні повідомлення (Глінка висловив своє розуміння такої позиції)[6]. У той же час по своїх дипломатичних каналах уряд розпачливо намагався виявити підстави чуток про зв’язок пакту між Німеччиною і СРСР від 23 серпня із балтійськими країнами, однак отримував виключно запевнення від представників обох країн, що його побоювання безпідставні, або неконкретні відповіді. 11 вересня було видано наказ про мобілізацію запасу трьох призовів. У той же день генеральний секретар МЗС М. Нукша в огляді для послів Латвії за кордоном підкреслив, що „поки що воєнні дії у Польщі та Західній Європі не ускладнювали політичну ситуації балтійських країн” і „на нашому кордоні з Польщею наразі не помітно скупчення ані цивільних, ані військових осіб”. Проте на кордоні з Польщею не було абсолютно спокійно. Поодинокі мешканці Польщі почали його перетинати ще на початку вересня, шукаючи притулку в Латвії (кількох було вислано назад)[7]. У свою чергу польські прикордонники вже починаючи з 3 вересня вислали назад у Латвію двох молодих поляків із Даугавпілса (Дінабурга), які хотіли вступити до Війська Польського (інші бажаючі – поляки з Латвії дійшли навіть до Вільна)[8].

Ситуація різко змінилася 17 вересня, коли до Литви вирушили сотні біженців. Тоді – після нападу СРСР на Польщу, еміграції польського уряду в Румунію, погрозах СРСР агресії проти Естонії і втечі з таллінського порту інтернованого польського підводного човна Орел (Orzeł), питання, на розгляд якого зважився латвійський уряд, було відношення до польського посольства. Його було розглянуто на засіданні уряду, який хоч не одностайно (були голоси проти), але все ж таки прийняв пропозицію президента К. Улманіса і міністра закордонних справ В. Мунтерса припинити відносини з польським посольством, щоб держави-агресори – СРСР і Німеччина – не могли висловити Латвії претензій. 21 вересня Мунтерс запросив у МЗС польського посла Клопотовського і зачитав йому ноту, в якій зазначив: З огляду на те, що польський уряд покинув свою територію, через що латвійський уряд не має з ним контакту, уряд змушений припинити відносини з польським посольством, а також скасувати повноваження польських консулів. Щоправда Мунтерс намагався згладити оголошення ноти стверджуючи, що вона ще нічого не вирішує, і якщо в Польщі знову почне діяти якийсь уряд, тоді – побачимо, як буде далі, але іноді розмова з послом була жахливою (послові та іншим працівникам було дозволено вирішити всі справи; посол виїхав із Латвії 3 жовтня; йому і військовому аташе дозволили продати особисті автомобілі без сплати мита та вивезти всі власні та державні кошти[9]). Того самого дня (21 вересня) МЗС відповідно до заяви, що „стосунки з польським військовим аташе припинено” відхилило прохання польського посла надати дозвіл для аташе майора Ф. Бжесквінського відвідати табір для інтернованих[10]. Практично таким чином Латвія перестала бути нейтральною. Незважаючи на те, що 20 вересня МЗС Естонії та Литви висловили латвійським послам схвалення запланованого кроку Латвії, самі уряди цих країн, які перебували у схожій ситуації, не поспішали його повторювати. Відносини з Польщею обидві держави припинили лише в жовтні і в набагато м’якшій та менш різкій формі (25 вересня міністр закордонних справ Естонії сказав латвійському послові, що не встигне особисто передати польському послові відповідної заяви і це зробить віце-міністр, однак віце-міністр цього не зробив. У свою чергу 30 вересня міністр закордонних справ Литви особисто повідомив латвійського посла про те, що нічого подібного він не зробить, оскільки „у литовському суспільстві й дипломатичному корпусі Литви такий крок було оцінено негативно”). Інші нейтральні держави, насамперед скандинавські країни, взагалі не розглядали такої можливості і там польські представництва продовжували свою роботу. Зі свого боку уряд і МЗС Латвії вже 25 вересня мусили пояснювати цей крок представникам Великобританії, а пізніше й Франції, які висловили своє незадоволення. МЗС мусило докласти усіх зусиль, щоб пояснити свою позицію також за кордоном. Наприклад, 22 вересня послові Швеції писалося про те, що ця заява означає лише те, що ми стверджуємо, що за послом Польщі не стоять жодні авторитети, від яких він міг би отримати вказівки і розпорядження. У жодному разі ми не хочемо юридично вирішувати положення польської держави та її уряду. Якщо польська сторона не використає цю заяву з неприємною для нас метою, ми не маємо наміру її оприлюднювати[11]. Звичайно, усе це звучало дуже незграбно. Мало результативною виявилася теж спроба самого Мунтерса виправити ситуацію. У Ризі він прийняв Ф. Хорвата, колишнього латвійського, а останнім часом литовського посла, який направлявся з Литви у Швецію, і в розмові з ним стверджував, що латвійський уряд не бажав закриття польського посольства у Латвії, а лише відмовився співпрацювати з послом Клопотовським[12], що, фактично, не відповідало дійсності.

Будинок польського посольства в Ризі та консульства в Даугавпілсі зайняло посольство Великобританії, влаштувавши там відділ польських справ під керівництвом М. Шембека (його заступником був місцевий поляк Б. Ґолубець), який діяв до окупації Латвії. Наприкінці вересня і на початку жовтня країни Прибалтики (Латвія – 5 жовтня) були змушені підписати із СРСР угоди, які дозволяли цій державі розмістити на території Латвії, Литви та Естонії радянські військові гарнізони, кількість солдатів яких дорівнювала або навіть перевищувала кількість солдатів у національних арміях балтійських країн. Відтоді Латвія, Литва та Естонія практично повністю залежали від СРСР. У червні 1940 р. вони вже були окуповані.

 

 

Перебіг інтернування

Увечері 13 вересня, отримавши від командування польського флоту дозвіл пробитися крізь німецьку блокаду, командор поручик С. Гриневецький і четверо офіцерів (капітани В. Ломідзе, С. Унеховський, поручики С. Погорецький і Козелковський), а також два моряки (А. Вішневський та Ярема) вийшли в море з околиць Ґдині на катері „Gdy 55” (Альбатрос), який належав рибалкам Карлові і Генрику Крюгерам (обидва також були на катері) і був реквізований для потреб війська 28 серпня. Їхньою метою була Швеція, але дорогою Гриневецький вирішив змінити курс і пішов у лієпайський порт (Лієпая, Латвія). 14 вересня о 22.00 катер пришвартувався у лієпайському порту. Ці дев’ять польських моряків (спочатку в число військових включили також братів Крюгерів, але пізніше їх як цивільних осіб звільнили і вони повернулися до Ґдині[13]) і четверо німецьких пілотів, які в той же час приземлилися на території Латвії (пізніше кількість інтернованих німецьких пілотів зросла до 8, а в березні 1940 р. – до 9) стали першими солдатами, яких Латвія, будучи нейтральною державою, мусила інтернувати[14].

15 вересня морякам дозволили відпочити. Пізніше поручик Погорецький згадував, що офіцерів запросили на обід до латвійських військових моряків. За кавою, коньяком і сигарами старший серед присутніх латвійських офіцерів пояснив їм потребу інтернування, висловив співчуття та розуміння[15]. Після обіду 15 вересня командуючий армією наказав командиру кужемської дивізії в Лієпаї інтернувати поляків, окремо розмістивши офіцерів і моряків, у кожному разі – не з інтернованими німцями. Катер було конфісковано, а потім витягнуто на берег. 16 вересня комісія склала акт, згідно з яким на катері знаходилися предмети мореплавання, протигази й залізний шолом. У офіцерів було конфісковано 4 пістолети. 16 вересня інтерновані підписали документ російською мовою, який звучав так: Я, нижчепідписаний офіцер [або моряк – Е. Є.] даю слово честі не покидати самовільно вказаного мені району, що засвідчую своїм підписом. Ставлення влади до інтернованих змінилося після інциденту з втечею з Талліна підводного човна Орел. 19 вересня голова штабу армії наказав створити такі умови, щоб інтерновані поляки й німці не мали жодної можливості втекти[16].

17 вересня ввечері через кордон почали переходити нові біженці. Було припинено залізничний рух між станціями Турмонт у Польщі та Земгале в Латвії[17]. 18 вересня охорону кордону в районі станції Земгале прийняв на себе командуючий прибулою з Даугавпілса 9-ю ротою 10-го Аізпутського піхотного полку капітан П. Лапаініс, якому підпорядковувалися також одиниці 1-го кавалерійського полку. До охорони всього латвійсько-польського кордону вже на початку вересня було включено місцевих айзсаргів (членів воєнізованої організації Айзсарга)[18]. Біженці віддавали зброю латвійським офіцерам. П. Лапаініс отримав наказ діяти в районі Земгале безпосередньо від командуючого земгальською дивізією, оминувши начальника полку. Не було жодних інструкцій, лише наказ діяти й керуватися місцевими умовами. Один із інтернованих поляків, М. Завіло згадував, що кордон був зміцнений [вірогідно, лише район станції Земгале – Е. Є.], було видно багато кінних та піших патрулів, на залізничній станції поляки віддавали зброю та амуніцію. У залі очікування залізничної станції за кількома столиками записувалися особові дані польських солдатів. Потім у пасажирських вагонах їх вивозили в Даугавпілс. На кордоні було категорично заборонено фотографувати інтернованих, увесь регіон було закрито для цивільних осіб[19]. Солдати, які прибували до Латвії, належали переважно до батальйонів Корпусу прикордонної охорони з Лужок, Джисни і Брацлава, відділів Національної охорони, авіаційної охорони Грудка, Стрілецького союзу, інших військових одиниць. Були також поліцейські з повітів Брацлав і Джисна.

18 і 19 вересня кордон перетнули польські літаки загальною кількістю 83 машини, яких було інтерновано разом з їхніми екіпажами: 38 RWD-8, 35 PWS-26, 1 PZL-11A, 2 RWD-10, 2 RWD-17, 1 RWD-21, 2 Lublin R XIII, 1 Lublin R XIIIC, 1 Lublin R XIV. Це були переважно навчальні літаки з північно-східної Польщі, які в першій половині вересня були сконцентровані у Вільному, кілька військових навчальних і запасних літаків з Вільна та Ліди. Бойовими були лише 3 RWD-8, які належали до 9-го зв’язкового взводу в Пінську. Літаки приземлилися на аеродромі в Даугавпілсі, але в деяких випадках їх довелося змусити приземлитися, відкривши вогонь з авіаційної артилерії та кулеметів. Так 19 вересня в Даугавпілсі був обстріляний літак, який відмовився приземлитися і полетів у напрямку Єкабпілс. Пізніше 20 RWD-8 використовувались як навчальні літаки в авіаційному полку латвійської армії, 6 літаків віддали Латвійському аероклубові, ще кілька – авіації Айзсарги (воєнізована організація), але більшість літаків демонтували і залишили на складах у Ризі[20]. Кореспондент даугавпільскої газети Daugavas Vēstnesis у вересні був у Вільному. Він бачив, що вранці 18 вересня на віленському аеродромі панувала нервова атмосфера. Погодні умови були несприятливими, але деякі пілоти полетіли до Латвії. Молодші в хорошому гуморі та з побажаннями вдалої подорожі з вигуками проводжали літаки, які відлітали. Щонайменш четверо пілотів вилетіло разом із дружинами. Серед інтернованих пілотів більшість належала до 5-го авіаційного полку в Ліді, частина – до 5-го полку в Торуні, віленської авіаційної школи і кілька – до 1-го авіаційного полку. Вони були досить добре озброєні. Із 10 літаків було знято бортові кулемети, пілоти здали 47 пістолетів, 17 гвинтівок і 5 мисливських рушниць. Кількість пілотів разом із технічним персоналом авіаційних полків сягала кількох сотень осіб. Згадуваний кореспондент змальовує також ситуацію польських біженців на польсько-латвійському кордоні, свідком якої став. Коли він прибув на станцію Земгале, за ним із польського боку кордону залишилася довга черга автомобілів і багатьох біженців. Однак така ситуація не тривала довго. 21 вересня було оголошено, що потік біженців припинився, але з Червоною Армією Прикордонна охорона ще не має контакту. Кордон було закрито (польську станцію Турмонт радянські військові частини зайняли лише ввечері 22 вересня)[21].

Офіційну роботу з реєстрації і початкового інтернування виконала земгальська дивізія в Даугавпілсі (включно з харчуванням). Спочатку табір інтернованих було створено в Даугавпілсі, де вони отримали медичну допомогу (йшлося переважно про стерті ноги). Біженці поводилися спокійно і змирилися зі своєю долею. До вечора 20 вересня в офіцерському таборі було зареєстровано 533 військових (у тому числі 125 офіцерів) і 108 цивільних[22], а у солдатському – 841 особу. 21 вересня командуючий земгальскою дивізією рапортував, що загалом у таборі налічувалося 1 810 осіб (у тому числі – 338 цивільних), з них 202 солдати ввечері 20 вересня було вислано до новостворюваного табору в Лієпаї, а 269 цивільних передано у Міністерство внутрішніх справ з метою відіслати їх до таборів у Сігулді і Валміері (решту 69 цивільних було відіслано того самого дня)[23]. Це були попередні дані, які пізніше було уточнено.

Разом із людьми кордон перетнули 187 коней, які були власністю Війська Польського. Із них 147 було передано у власність армії, а 40 віддали польським цивільним біженцям, але 8 коней з останньої групи викупило військо. Із 71 автомобіля 50 прийняв у власність автомобільно-танковий полк латвійської армії, з 18 мотоциклів у розпорядженні війська залишилося 10. Окрім того земгальська дивізія отримала 359 велосипедів. Серед інших предметів та обладнання, які перейшли у власність латвійської армії, слід згадати про польові кухні, ящики з медичним обладнанням, інженерні прилади, невелику кількість одягу та продовольства, велику кількість возів і навіть 7 псів. Не враховуючи зброї, отриманої від пілотів і вже описаної вище, поляки здали 21 кулемет, 1 133 гвинтівки і рушниці, 16 шабель, 199 пістолетів. Як виявилося пізніше, певна кількість пістолетів залишилася в інтернованих[24].

Табір у Даугавпілсі був транзитним. Уже 20 вересня начальник гарнізону Лієпаї доповів, що карантинне приміщення, раніше зайняте хворими латвійськими солдатами, вичищено і продезінфіковано, а вранці 21 вересня прибула перша група поляків із Даугавпілса: 30 офіцерів, 72 унтер-офіцерів і рядових. У шпитальному приміщенні табору, який також називали тосмарським табором (від назви військового порту, на території якого він знаходився), було розміщено офіцерів. У свою чергу солдатів було розміщено у т. зв. Будинку емігрантів – іншому будинку на тій же вулиці. 21 вересня наказ про створення таборів (кожен для 400 солдатів) у Літене та Ліласте відповідно отримали командуючі латгальською та відземською дивізіями. Для охорони кожного табору було виділено одну роту піхоти. Табори влаштовували на місцях літніх таборів латвійської армії, відгороджуючи їх колючим дротом та пристосовуючи бараки до зимових умов. Перші інтерновані з Даугавпілса прибули у ці табори 23 і 24 вересня.

21 вересня командуючий армією наказав відіслати 20 старших польських офіцерів на чолі з полковником Е. Перковичем до Цесіс, де у військовому санаторії „Піпарі” для них було створено спеціальний табір. У ньому було передбачено офіцерську охорону, було заборонено посилати цих інтернованих на роботи, а відвідувати їх можна було лише отримавши щоразу дозвіл командуючого армією, заборонялося випускати їх у місто, а прогулянки містом мали відбуватися під посиленим наглядом. Група з 20 офіцерів виїхала з Даугавпілса 22 вересня, окрім Перковича до її складу входило також кілька майорів і офіцерів нижчого рангу (у результаті поза групою залишилося навіть кілька підполковників). Проте вони недовго лишалися в Цесіс. Командування дійшло висновку, що тримати в Лієпаї поруч із поляками чотирьох інтернованих німецьких пілотів – не найкраще рішення. 3 жовтня було дано наказ перевезти поляків із Цесіс до Лієпаї, що було виконано 6 жовтня. Відповідно до Цесіс було відправлено чотирьох німців, до яких незабаром приєднався ще один екіпаж німецького гідроплану, що приземлився у територіальних водах Латвії, а 1940 р. – дев’ятий німецький пілот.

Згідно з листами, які видавалися латвійським офіцерам, що супроводжували групи інтернованих, починаючи з 20 вересня з Даугавпілса до таборів щодня від’їжджали групи по 50, 100 чи 150 інтернованих (150 осіб супроводжував взвод латвійських солдат). Перевезення відбувалося швидко, оскільки командування вважало, що присутність у Даугавпілсі інтернованих є небажаною. 6 жовтня усіх інтернованих уже було вислано (окрім одного хворого, який лікувався у військовому шпиталі) і табір у Даугавпілсі було ліквідовано[25].

Із 11 жовтня головним управляючим у справах інтернованих став помічник голови штабу армії генерал Г. Букс. 12 жовтня було призначено коменданта інтернованих (посаду було створено у штабі армії з метою контролю усіх справ, які стосуються інтернованих), ним став підполковник Р. Скрітуліс. Латвійський комендант офіцерського рангу був у кожному таборі. У жовтні Р. Скрітуліс рапортував, що у 4 таборах перебуває 1 573 солдати (включно з табором чотирьох німців у Цесіс). У тому числі в Ліласте – 393, у Літене – 400 та 776 у Лієпаї (включно з 176 офіцерами)[26]. Але пізніше могли відбутися незначні зміни.

Наприкінці жовтня, у зв’язку зі спробою втечі 61 офіцера вночі з 21 на 22 жовтня, було наказано відправити частину інтернованих з Лієпаї до табору, який створювався в Ульброці неподалік Риги (переважно офіцерів). Перший потяг прибув туди 27 жовтня і в ньому було 176 офіцерів (усі). У цей табір одразу було переміщено 81 особу, унтер-офіцерів і рядових (остання цифра пізніше змінювалася), з них 44 було одразу виділено як обслуговуючий персонал для офіцерів – на роботу в кухні, заготівлю дров, обслуговування їдальні тощо. Окрім того було 2 вчителі, 2 шевці, 2 санітари, 2 перукарі, 2 кравці і одна особа для обслуговування більярдного стола. Пильнували, щоб ці особи були добровольцями[27].

 

 

Розпорядок у таборах

Внутрішній розпорядок таборів можна оцінити на підставі документації ульброкського табору. Підйом був о 7.00, після нього – ранковий збір і сніданок; від 9.00 до 12.30 – робота, навчання, прогулянки на подвір’ї, пізніше – обід, після якого був вільний час до вечері (18.00); 21.00 – вечірній збір, а від 22.00 – нічна тиша. У святкові дні підйом був на годину пізніше. Із 23 листопада дозволили лягати спати о 23.00. Офіцери та решта – кожні у призначений час – могли купатися в озері на території табору, якщо температура води не була нижчою за +18˚ (лікар міряв її щоранку о 7.00). Табірне радіо можна було слухати протягом усього дня.

Полковник Е. Перкович виконував обов’язки старшого начальника офіцерів і отримував накази безпосередньо від коменданта табору. Капітан Т. Домбровицький доповідав коменданту про загальні справи, а капітан С. Бобровський – про господарчі справи (в інших таборах було так само, наприклад, у таборі в Ліласте 1 жовтня 1939 р. згідно з розпорядженням коменданта було обрано старшого табору – хорунжого 5-го авіаційного полку В. Хваліка[28]). Існувала можливість вивчати латиську, російську, англійську, німецьку та французьку мови, продовжувати освіту в початковій та середній школі, брати участь у курсах сільського господарства, меліорації та бджільництва. Інтерновані займалися спортом (із цією метою Латвійській Червоний Хрест передав футбольні м’ячі, ковзани, а також шахи, шашки, доміно). Відвідувачів можна було приймати щодня від 12.00 до 20.00, але речі, які передавалися інтернованим, перевіряв латвійський черговий офіцер. Протягом одного тижня можна було безкоштовно вислати одну поштову листівку (відправлення оплачував Міжнародний Червоний Хрест), а протягом місяця – платно 23 листи. Посилки з батьківщини інтернованих було звільнено від сплати мита. Адміністрації треба було віддавати честь. У таборах необхідно було організувати цензуру листів інтернованих – тож серед офіцерів та унтер-офіцерів дивізій довелося шукати тих, хто володіє польською мовою, що невдовзі було виконано[29].

Інструкції щодо внутрішнього порядку видавав полковник Перкович, зокрема вони передбачали, що комендантом кожного приміщення може бути найстарший за рангом серед його мешканців, а обов’язки чергових офіцерів (протягом 24 годин) мають виконувати усі капітани. Ті, хто мав у Латвії знайомих або родичів, двічі на місяць могли отримати 2 дні відпустки, щоб відвідати родичів у Сігурді, у таборі цивільних біженців або родичів у Ризі (раз на місяць). Насправді інтерновані незалежно від того, чи мали вони родичів у Латвії, чи ні, досить часто отримували відпустки. Тому всі повинні були підписати декларацію, що за межами табору вони будуть бездоганно поводитись, а також, що приймають до відома, що у випадку недотримання слова всіх інтернованих буде позбавлено права відпустки. Уже з 11 жовтня 1939 р. командуючий армією дозволив інтернованим зустрічатися з особами, з якими інтерновані перебували у подружньому зв’язку, які були їхніми родичами або родичами їхніх чоловіка/дружини, але – судячи із записів у гостьовій книзі – щоб отримати згоду на зустріч, достатньо було усно заявити про родинні зв’язки з інтернованим.[30]

Від самого початку латвійська влада мусила розв’язати проблему фінансового забезпечення інтернованих. Уже в даугавпільському таборі 21–22 вересня кожному офіцерові було виплачено по 19,1 лата, рядовому та унтер-офіцерові – 16,0– 17,0 латів, кадетам і офіцерам поліції – по 17,33 лата. На засіданні уряду 19 жовтня Воєнному міністерству дозволили викупити в інтернованих гроші на загальну суму 10 000 латів. 21 грудня цю суму було збільшено до 20 000 латів (курс 10 латів за 100 злотих). Злоті приймали за умови, що протягом 5 років поляки викуплять їх назад, сплативши відповідну суму в латах. У випадку невикупу через 5 років гроші мали перейти у власність латвійської держави. В індивідуальному порядку гроші обмінювалися без обмежень. Окрім того існувала скриня з державними коштами Польщі, у якій знаходилось 36 200 злотих і яку було віддано під час інтернування. У травні 1940 р. полковник Перкович від імені польських офіцерів звернувся з проханням про обмін цієї суми на лати і видачу її полякам, мотивуючи це відсутністю грошових засобів. Було прийнято рішення про виплату інтернованим офіцерам (112 осіб) по 20 латів (загалом 2 240)[31].

Велику роль у табірному житті відігравала допомога польського суспільства, якою керував Союз поляків. Уже в жовтні він отримав дозвіл збирати засоби для підтримки інтернованих (гроші, одяг, мило, тютюн тощо). Було організовано опіку над дітьми біженців у родинах та польському притулку в Ризі, а також навчання у місцевих польських школах. Усі зібрані засоби передавалися у Червоний Хрест Латвії, який здійснював подальший розподіл. За допомогою місцевих поляків і комендантів таборів у таборах було збудовано вівтарі, за якими регулярно служилися меси. Урочисто святкували Різдво в 1939 р. До літа 1940 р. до Союзу поляків надходили листи інтернованих із проханнями про різноманітну допомогу – просили знайти адреси родичів і знайомих, прислати необхідні або омріяні речі (наприклад, музичні інструменти тощо)[32].

Арешт за порушення дисципліни в таборах міг тривати 10 днів, а покарання у вигляді обмеження раціону могло обмежувати його максимум до хліба і води. В особливих випадках інтернованих можна було передати військовому суду. На практиці незначні покарання у формі арешту призначалися, наприклад, за свідоме каліцтво коня, підбурювання до уникання роботи, повернення з відпустки із запізненням, відмову прибирати своє помешкання, відсутність дисципліни у шпиталі, приховування зброї тощо. Єврейська газета, яка виходила у Ковні, писала, що нібито в одному з латвійських таборів польські солдати відмовилися сидіти за одним столом з інтернованим солдатами Війська Польського – євреями. Важко сказати, скільки правди було в цьому повідомленні, в будь-якому разі серед інтернованих офіцерів із Польщі лише двоє не були поляками: єврей, лікар підпоручик Г. Перелман і грузин – капітан флоту В. Ломідзе. Був лише один випадок, коли справу інтернованих віддали до військового суду (1 березня 1940 р.) – за виявлення непослуху по відношенню до коменданта лієпайського табору: у листопаді 1939 р. комендант наказав кільком інтернованим переселитися в інші приміщення, але вони не послухалися. Коли латвійський офіцер і 2 поліцейських увійшли до приміщення, у якому було 19 інтернованих, і наказав офіцерам Роговському та Бонкале вдягтися та йти з ним, інші з солідарності теж почали вдягатися. Не послухавшись усного наказу, коли поліцейський двічі вжив гумову палицю, почалися крики і вимахування кулаками, які припинило лише витягання револьверів. За підбурювання до опору влада арештувала капралів Ружчевського та Коханського, а також кілька інших осіб (які заявляли, що в інших країнах краще ставляться до інтернованих). До процесуальних актів було включено 2 анонімні листи, автори яких погрожували втечею, якщо адміністрація не покращить умов у таборі. Вирок військового суду був м’яким – звинувачених залишили „під наглядом адміністрації, а справу закрили[33]. Проте восени 1939 р. найбільш поширеним видом порушень у таборах були втечі[34].

 

 

Утечі

Можливо, що першим утікачем був капрал Корпусу прикордонної охорони Г. Коронатий, який утік вночі з 27 на 28 вересня крізь огорожу тимчасового табору в Даугавпілсі. У жовтні кількість утеч небезпечно зросла. Увечері 4 жовтня з ліластеського табору намагалися втекти вісім пілотів, які взагалі в цьому плані були „дуже неспокійним елементом. П’ятьом із них втеча вдалася. Двох уже о 5 год. ранку затримав місцевий поліцейський. Вони виправдовувалися тим, що коли входили у Латвію, командири сказали їм, що не надто суворо їх стерегтимуть, інакше кажучи, дозволять їм утекти. Перед утечею старший рядовий Мйодушевский написав комендантові табору листа: „Доповідаємо панові коменданту, що у зв’язку зі створенням нової армії у Франції, пам’ятаючи присягу і будучи вірними своєму обов’язку польського солдата, ми змушені здійснити втечу з табору, аби в годину великої потреби віддати Батьківщині те, що у нас залишилося. Утечу ми організовуємо повністю самостійно, без відома безпосереднього начальства, друзів і без співучасті з боку латвійських солдат. Усе отримане обмундирування та речі особистого вжитку залишаємо для повернення в таборі. Перепрошуємо пана коменданта за усі можливі неприємності, які можуть виникнути, щиро дякуємо за піклування і прощаємося вигуком: Хай живе Латвія! Хай живе доблесна і союзна латвійська армія! Хай живе вільна Польща!. Утікачі хотіли дістатися до Риги і там сісти на якесь англійське або французьке судно, щоб потрапити до Франції через Росію і Румунію[35].

8 жовтня після обіду з літенеського табору втекли 10 інтернованих. У їх затриманні брали участь мобілізовані айзсарги і місцева поліція. Того ж дня затримали 4, а потім іще 3 утікачів. 10 жовтня поліція в Резекне (Жежиця) затримала решту. Через цей інцидент кількість постів у цьому таборі було збільшено з 9 до 13. 13 жовтня зі шпиталю в Ризі втік пілот П. Пуйдак, якого не вдалося одразу затримати. 19 жовтня через необережність солдата на варті, із офіцерського табору в Лієпаї втекли 2 капрали, яких було затримано 21 жовтня. Після цього випадку, як і внаслідок інформації, що офіцери мають зброю, 21 жовтня було проведено ревізію. Було знайдено 12 револьверів (у тому числі 4 у старшого офіцера табору полковника Перковича), мисливську рушницю і набої. Перкович спільно з кількома старшими офіцерами переконав решту почати голодовку з метою отримання дозволу на прогулянки поза табором[36]. Справжньою ж причиною була вже давно запланована втеча офіцерів. Вона відбулася наступної ночі (з 21 на 22 жовтня) о 1.00. Ось версія латвійської сторони: Пошкодивши зовнішнє освітлення, 61 офіцерові вдалося проникнути крізь огорожу і втекти. Стоячи у темряві вартовий відкрив вогонь, поранивши 2 офіцерів. Після сигналу тривоги чергова рота оточила околиці, було схоплено всіх, за винятком шістьох утікачів. Обох легко поранених було розміщено в шпиталі, удвічі посилено охорону, навколо табору встановили кулемети. Останнього з утікачів, поручика Ч. Ринкевича затримали 24 жовтня. У затриманих було знайдено 11 стилетів і 2 ножі. Зрозуміло, що ревізія офіцерів 21 жовтня нічого не виявила, бо втеча вже була запланована. Один з її організаторів заявив, що у нього екзема на обличчі і щодня латвійський солдат супроводжував його до перукарки одного з полків гарнізону в Лієпаї – місцевої польки Александри Яблонської, яка була зв’язковою із центром організації втечі та принесла ножиці, щоб перерізати дроти, а також інструкцію до охоронної системи. Офіцер Погорецький згадував, що втеча була нібито організована англійською розвідкою і планувалося переправити офіцерів у Швецію. Треба було, не звертаючи уваги на можливий вогонь вартових, дійти до умовленого місця, у якому чекала вантажівка місцевого поляка Ружанського, яка доставила б утікачів у Павілосту, де чекав інший поляк – Ф. Козакевич із купленими у рибалок човнами і судно „Mintauts (воно увійшло в порт увечері 21 жовтня). План був хороший, але в умовленому місці вантажівки не виявилося (латвійська поліція була поінформована і провела у Ружанського ревізію). У зв’язку з цим утікачі вирішили повернутися в табір, що і зробили, удавши, що втекли, щоб відпочити у нічних закладах. Лише старший із морських офіцерів – С. Гриневецький разом із кількома товаришами спробували дістатися до Литви, але безрезультатно. Однак, згідно зі словами одного з організаторів цієї втечі Ф. Скершкана, йому та іншим вдалося того самого дня привезти вантажівкою з Риги 12 інтернованих, яких доставили на найнятий буксир, а на ньому – у Швецію[37].

Після цього випадку втечі продовжувалися. Наприклад, ніч з 23 на 24 жовтня вартовий табору в Ліласте відкрив вогонь, затримавши 3 пілотів, але решті 3 вдалося втекти, їх затримали лише 25 жовтня. По тривозі було піднято всю поліцію та айзсаргів ризького повіту. Під час допиту втікачів було з’ясовано, що за посередництвом осіб із ризького військового шпиталю їх забезпечили конкретною інформацією та адресами поляків у Ризі, до яких вони мали звернутися по допомогу і притулок. 25 жовтня з Літене втекли четверо солдатів, трьох із них було затримано наступного дня в районі залізничної станції Куправа[38]. Поодинокі випадки втеч відбувалися також пізніше, хоч їхній пік, безсумнівно, припав на жовтень 1939 р.

Не можна заперечувати допомогу, яку надавали втікачам місцеві поляки. Як уже згадувалося, вони приймали активну участь у намаганнях організувати втечу офіцерів до Швеції (у Ризі в Польському домі діяв центр допомоги інтернованим, харцери та лієпайська філія Союзу поляків Латвії, члени якої організували склад цивільного одягу тощо). Брати Г. і Ф. Скершкани (лідери Союзу поляків) також організували в Ризі переправу окремих інтернованих у Швецію. У жовтні в помешканні Ф. Скершкана (коли він був у Лієпаї, організовуючи втечу і перевезення інтернованих у Швецію) поліція затримала Сцентрея, який втік з табору в Ліласте, а в помешканні Г. Скершкана – В. Казимірчака та Р. Францкевича, також із Ліласте, тощо. Братів Скершканів та інших (також П. Цадко з Лієпаї) було арештовано і допитано, проте, як згадує сам Ф. Скершкан, „здається, латвійській владі самій не було вигідно роздмухувати справу втечі інтернованих, тож ризький префект покарав Г. Скершкана лише місяцем арешту і штрафом у розмірі 1 000 латів „за порушення громадського порядку, а Ф. Скершкана – 2 тижнями арешту[39]. 3 листопада директор Департаменту поліції безпеки отримав наказ провести ревізію в документах Союзу поляків, а особливо у лієпайському відділі, і знайти свідчення допомогти інтернованим в організації втеч. Окрім того, було наказано провести слідство у справі допомоги, наданої утікачам польськими громадськими діячами – вищезгаданими братами Скершканами, Н. Ліберисом, В. Урбановичем, З. Ґізелевським та іншими[40]. Також латвійський історик в еміграції Е. Андерсонс підтверджує, що за допомогою Англії польський уряд намагався організувати переправу солдатів на Захід. Операцією в Ризі нібито керував В. Свораковський, якому допомагав М. Мізь-Мішин (редактор ризького польського журналу „Nasze Życie”)[41]. До того ж, згідно з латвійськими джерелами, акції фінансово підтримувало польське відділення посольства Великобританії, виділяючи певні суми для вищезгаданих польських діячів (існувала також інструкція, яких інтернованих слід було переправляти на Захід – молодих, людей з технічною освітою, унтер-офіцерів і молодших офіцерів віком до 35 років, офіцерів штабу – до полковника, віком до 50 років)[42].

 

 

Кроки, здійснені урядом із метою вирішення питання інтернованих

Уже 28 листопада 1939 р. Департамент поліції у відповідь на лист коменданта інтернованих, рішуче заявив, що з політичних причин МВС не може погодитися на звільнення польських солдатів із таборів і видати дозвіл на їх проживання в Латвії. Підкреслювалося, що не будуть видаватися жодні дозволи на проживання[43].

У листопаді 1939 р. уряд Латвії намагався отримати фінансову допомогу від Англії, але безуспішно (у посольстві Великобританії намагалися з’ясувати, чи існує можливість отримати будь-яку допомогу від цієї країни, а також допомогу при обміні злотих, якими володіють інтерновані). Посол відповів, що на даному етапі допомога не є можливою[44]. Також були спроби отримати допомогу від США (посол Латвії 9 січня 1940 р. отримав завдання зацікавити відповідні американські інституції наданням допомоги біженцям у Латвії), але єдиним результатом було отримання 1 000 латів і певної кількості одягу від американського Червоного Хреста[45]. 17 травня 1940 р. посол Латвії доповідав із Вашингтону, що немає надії на будь-яку фінансову допомогу для польських біженців у Латвії. У березні 1940 р. посол Латвії в Лондоні, у МЗС Великобританії отримав інформацію, що існує можливість отримання Латвією одягу і медичних засобів для польських біженців восени 1940 р. Однак уже 20 травня посольство Великобританії в Ризі перерахувало на рахунок Воєнного міністерства 5 400 латів, призначених на виплати у вигляді допомоги для інтернованих офіцерів і кадетів (по 30 латів), унтер-офіцерів, які займали посади в таборах або хворіли (по 20 латів), і рядових на посадах або хворих (по 15). Це було досягнуто в результаті переговорів штабу латвійської армії з британським послом. 7 червня англійці перерахували ще 5 100, а 8 липня останні 5 130 латів для інтернованих[46].

11 січня 1940 р. на нараді МЗС Латвії було розглянуто пропозицію про відправку бажаючих серед інтернованих на сільськогосподарські та лісові роботи. Невдовзі було спеціально організовано такі роботи, а нагляд доручено МВС. Кожен господар, який брав на роботу інтернованих, підписував угоду про їх працевлаштування. Інтернованих також відправляли на державні лісові роботи, підприємства акційних товариств (наприклад, торф’яні фабрики), де бракувало робітників. Їх передавали до бюро Головного управління праці, які здійснювали подальший розподіл. Була визначена зарплата, але багато інтернованих повернулося у табір, оскільки робота виявилася занадто важкою. У зв’язку з тим, що багато інтернованих самовільно залишало роботу, 1 березня 1940 р. Департамент поліції порядку наказав затримувати їх і відправляти в табір інтернованих у Ліласте. Оскільки багато інтернованих, які працювали, продовжували носити свої військові мундири (попри підписану угоду між Головним управлінням праці і працедавцями, що брали на роботу інтернованих, згідно з якою останні мали видати робітникам цивільний одяг), було наказано їх затримувати і відправляти у місце призначення. 9 травня наказ повторили, підкресливши, що згідно із Женевською конвенцією країна мусить тримати інтернованих у таборах, а якщо дає їм можливість працювати поза табором, вони мають бути в цивільному одязі або мундирах без військових відзнак[47].

Щоб хоча б частково вирішити питання з інтернованими, уряд почав переговори із СРСР, Німеччиною та Литвою (країнами, які управляли територією Польщі) про повернення бажаючих додому. Уже 25 жовтня 1939 р. німецький посол заявив міністрові закордонних справ Латвії, що його країна не має нічого проти виїзду інтернованих поляків з Латвії, та пообіцяв докладно повідомити позицію свого уряду. У наступних розмовах посол висловлювався подібним чином, підкреслюючи, що офіційна відповідь із Берліна не надійшла, але відповідний лист було складено так, що мовчанку слід було розцінювати як згоду. Одразу висловила згоду на прийняття осіб, що походили з її нинішньої території, Литва (хоч саме ця країна з формальних причин найдовше затягувала це питання). Найдовше довелося чекати на згоду СРСР.

Проведене опитування показало, що найбільша частина інтернованих хоче виїхати у США (160 офіцерів, 5 кадетів, 10 унтер-офіцерів, 30 рядових, 20 солдатів Корпусу прикордонної охорони, 10 членів Стрілецького союзу); у віленський округ у Литву – 3 офіцерів, 2 кадетів, 10 унтер-офіцерів, 15 рядових, 20 солдатів прикордонної охорони, 5 поліцейських, 1 стрілок; у Францію – 3 офіцерів, 32 кадетів, 27 унтер-офіцерів, 20 рядових, 300 солдатів Корпусу прикордонної охорони, 2 поліцейських, 5 стрілків; в Англію – 20 унтер-офіцерів, 63 рядових, 10 солдатів Корпусу прикордонної охорони, 50 поліцейських, 9 стрілків; у Бельгію – 2 офіцери; у Румунію – 1 унтер-офіцер; у СРСР – 1 унтер-офіцер, 2 рядових; на територію Польщі, окуповану СРСР та Німеччиною – 7 офіцерів, 190 рядових, 240 солдатів Корпусу прикордонної охорони, 32 поліцейських, 21 стрілок; у Латвії хотіли залишитись 45 унтер-офіцерів, 40 рядових, 20 солдатів Корпусу прикордонної охорони, 22 поліцейських, 6 стрілків. Загалом своє бажання висловили 1 598 військових. Розбіжності із вищевказаною цифрою з’являються, вірогідно, тому, що потім частина солдат була включена до категорії цивільних біженців. Було розглянуто 162 анкети інтернованих на виїзд до США, але документи лише 6 осіб навесні 1940 р. були залишені для остаточного рішення, яке так і не було прийняте через окупацію Латвії СРСР[48].

До нейтральних країн могли виїхати лише ті, хто мав на це кошти. Наприкінці 1939 р. і на початку 1940 р. загалом до Швеції виїхали 54 особи, до Фінляндії – 1. Усі були офіцерами (5 – флоту, 2 – Корпусу прикордонної охорони, 1 – із 13-го уланського полку, 46 – із 1-го і 5-го авіаційного полку). Дещо пізніше до Стокгольму, а звідти, як і попередні інтерновані, до західних країн, виїхало ще 6 рядових (8 лютого – 1, 5 квітня – 5). Вони виявили бажання виїхати до Англії, але не мали для цього коштів. Усі були водіями 1-го, 4-го або 5-го авіаційних полків і були досить молоді[49]. Слід припускати, що фінансове забезпечення надавалося їм ззовні (із британського посольства?), оскільки досить очевидно, що бойова цінність цієї групи була висока. Імовірно польське відділення британського посольства (у якому заступником начальника був місцевий польський громадський діяч Б. Ґолубець) було якимсь чином пов’язане з цією акцією. У кожному разі наприкінці грудня посольство СРСР висловило своє незадоволення МЗС, що інтерновані з Латвії виїжджають до Фінляндії [яка на той час фактично перебувала у стані війни із СРСР, хоч формально її і не оголошувала – Е. Є.] Латвійська сторона пояснила, що вони виїжджають у Швецію і більшість із них – це транзитні пасажири з Литви (у грудні виїхало 40 інтернованих із Латвії і приблизно 400 – з Литви). Окрім цього, радянському послу було вказано, що формально немає підстав до таких претензій, оскільки СРСР не перебуває у стані війни ані з Польщею, ані з Фінляндією[50].

1 грудня 1939 р. до посольства Німеччини було передано список інтернованих, які бажають виїхати на окуповану цією країною територію, а 6 грудня із ризького порту вийшло судно із 203 колишніми солдатами Війська Польського на борту. 13 грудня тим самим шляхом виїхала друга група – ще 123 інтернованих. Менші групи виїжджали до Німеччини також у січні 1940 р. Загалом до Німеччини виїхало 418 польських солдатів (у тому числі – 3 офіцери). Про складну ситуацію, яка панувала в таборах у зв’язку з виїздом до Німеччини, згадує М. Завіло. Він розповідає також про методи, за допомогою яких ініціатори виїзду змусили зголоситися тих, хто вагався. У таборі в Літене польські пілоти на чолі зі старшим бараку Домбровським побили бажаючих виїхати (Домбровського не було серйозно покарано, оскільки у 1920 р. він брав участь у звільненні Даугавпілса від більшовиків)[51].

Перевезення на Литву вирушили 23 квітня і 7 червня 1940 р. Вони складалися з 367 інтернованих, у тому числі 4 офіцерів. Литва до проблеми репатріації підійшла дуже обережно. 17–25 травня у Латвії перебував спеціальний представник МЗС цієї країни, особисто контролюючи право повернення до Литви усіх бажаючих. Виїхати дозволили лише половині бажаючих, оскільки решта, хоч і походила із Віленщини, була з тієї її частини, яку не було приєднано до Литви[52].

Посольство Латвії у Москві вже восени 1939 р. почало піднімати питання інтернованих. Посол Фріціс Коціньш неодноразово зустрічався щодо цього питання з керівником відділу у справах країн Прибалтики радянського МЗС Васюковим. Спочатку в Москві думали створити спеціальну комісію (подібна була створена для прийняття інтернованих із Литви), але врешті цю ідею відкинули, оскільки кількість інтернованих у Латвії була відносно невеликою. 7 лютого 1940 р. Васюков по телефону погодився прийняти 200 польських солдатів, просячи висилати їх у Друю групами, не більшими ніж по 25 осіб. Час виїзду та інші деталі мали узгодити інстанції прикордонної охорони обох держав. Спочатку на виїзд у СРСР зголосилося 220 інтернованих і 20 цивільних біженців. Однак в останній момент понад 100 змінило свою думку і відмовилося виїжджати. Передача виїжджаючих відбувалася поблизу Пєдруї, на льоду замерзлої Двіни. При цьому уповноважений Прикордонної охорони СРСР капітан Клєщинов і офіцер Бригади прикордонної охорони Латвії підписали відповідний акт. Процедура передачі тривала приблизно 1 годину. Навіть сталося так, що радянська сторона відмовилася прийняти інтернованого С. Андрушка з огляду на те, що у нього не було родичів у Західній Білорусії. До СРСР було вислано 111 солдатів і 3 цивільних біженців[53].

Навесні 1940 р., у зв’язку зі зменшенням кількості інтернованих, було зменшено кількість таборів. 14 березня командуючий армією наказав 20 березня ліквідувати табір у Літене. 30 осіб, що мешкали в цьому таборі, за їх власним бажанням мали відіслати для обслуговування офіцерського табору в Ульброці (перукарі, кравці, шевці). Спочатку було також ліквідовано табір у Лієпаї, а солдатів, які там залишалися, було перевезено до табору в Ліласте. Потім 9 травня було видано наказ ліквідувати табір у Ліласте. 11 травня солдатів було переміщено в Ульброку – єдиний табір інтернованих на той момент у Латвії (німців із Цесі було звільнено у квітні й травні 1940 р.).

 

 

Епілог інтернування в Латвії

17 червня 1940 р. Латвія опинилася під окупацією СРСР, а 4 серпня її було включено до складу цієї держави. За таких обставин багато інтернованих знову здійснили спробу втечі, щоб дістатися на батьківщину або у західні країни. Наприклад, на початку липня роботу на торф’яній фабриці у калнцемській ґміні залишило 6 інтернованих солдатів; 18–19 липня до ульброкського табору після кількаденної відпустки в Ризі не повернулися: підполковник Л. Рапсевич, майор Мачейовський, капітан С. Крашевський, підпоручики Йодиніс, Ф. Новак і підінспектор К. Зьоловський; 14 серпня до табору в Ульброці було привезено 3 солдатів, які працювали у ґміні, неподалік Риги, і які намагалися перетнути кордон між Латвією та Польщею (Західною Білорусією). Вони стверджували, що думали, ніби кордону між СРСР і Латвією більше немає (прикордонна охорона залишалася протягом усього часу радянської окупації у 1940–1941 рр.); 24 серпня до ризького військового шпиталю з відпустки на місто не повернулися: майор В. Трубицький і капітан Колесник, та інші подібні випадки[54]. До табору в Ульброці почали поступово збирати усіх інтернованих, які працювали у сільському господарстві і лісництві.

16 серпня командування т. зв. Народної Армії Латвії наказало командуючому відземською дивізією, якій підпорядковувався табір в Ульброці, „звільнити з табору” і передати у розпорядження МВС (фактично НКВД) 12 старших польських офіцерів – полковника Перковича, капітанів Боровського і Домбровицького, підполковника Свйонтковського та ін. Як свідчить російський документ, офіцерів було передано представникові радянського Управління державної безпеки. Їх було одразу відвезено до центральної в’язниці в Ризі й розпочато слідство.

22 серпня „у зв’язку з можливістю відіслати польських солдат у попередні місця проживання було наказано „передати усіх, хто перебуває в ульброкському таборі передати в розпорядження представників Червоної Армії. Від’їжджаючим видали сухий пайок і того ж дня радянському майорові передали 75 офіцерів, 10 підхорунжих, 1 хорунжого, 14 прикордонників, 19 поліцейських, 47 унтер-офіцерів і рядових, а також 4 цивільні особи (разом 170 осіб). Пізніше 2 вересня радянським військовим було передано 312 солдатів Корпусу прикордонної охорони, 59 поліцейських, 16 „військових урядовців, 11 офіцерів, 223 солдати і унтер-офіцери, а також 20 цивільних осіб. 9 вересня представникові НКВД А. Фішману було передано 23 останніх мешканці табору – 2 офіцерів, решта – солдати Корпусу прикордонної охорони. Того самого дня табір наказали ліквідувати. Інтернованих, які ще не повернулися з робіт, мали передати НКВД. Радіоприймачі віддали школам поблизу, бібліотеку – польським школам, посуд і білизну, надані свого часу Червоним Хрестом, повернули назад.

Проте ще не всі інтерновані покинули Латвію. 21 жовтня штаб 24-го Корпусу, утвореного з латвійської армії доповів НКВД, що в межах радянської Латвії перебуває ще 90 інтернованих, які використовують посвідчення, видані нелегально британським посольством. Штаб доповідав, що їх пошуком зайнялася „міліція робітників та селян і пояснив, що військове відомство не має вільних приміщень для інтернованих до їх вислання в СРСР, тому бажано було б зібрати їх у центральній в’язниці в Ризі і висилати невеликими групами (по 20 осіб). До 25 листопада було затримано 32 інтернованих, які переховувалися, і вислано до СРСР – через в’язницю[55].

Опрацьовані 10 вересня 1940 р. дані показують, що загалом у Латвії було інтерновано 1 572 солдати (включно з 9 солдатами німецької армії). Серед них у СРСР, Німеччину, Литву і нейтральні країни виїхало 627 осіб. Уже після окупації Латвії одним потягом у СРСР було вивезено 168 осіб (у документі передачі в Ульброці було заявлено 170 осіб), а другим – 641 особу. 16 серпня було передано НКВД і також вивезено до в’язниць СРСР 12 старших офіцерів. До червня 1940 р. у табори для цивільних було переведено 10 (у тому числі полковника запасу А. Ґоворовича)[56], а 29 серпня і 1 вересня 1940 р. – ще 4 солдатів. Один перебував у санаторії в Діклі (із туберкульозом), ще один помер у ньому[57].

 

 

Інші шляхи польських військових у Латвії

Різні джерела і література свідчать, що існувала певна кількість польських офіцерів і солдатів, які потрапили на Захід проїжджаючи Латвію, але не були інтерновані. На початку вересня латвійське посольство (принаймні до 4–5 вересня) видавало транзитні латвійські візи громадянам Польщі, які виїжджали до Швеції. Наприклад 1–2 вересня на потреби польських військових управлінь було видано дипломатичні візи, а службові візи видали 12 особам, серед яких був генерал дивізії М. Нойгебауер-Норвід і капітан Ф. Каліновський[58] (із 3 вересня він був головою Польської військової місії в Лондоні). Після капітуляції Варшави полковник – пізніше генерал Армії Крайової – С. Ростворовський через Латвію (переховуючись у Ризі на судні, яке йшло у Швецію) і Швецію дістався до Парижу, де 27 жовтня як перший свідок доповів уряду про оборону столиці. Командуючий Корпусу прикордонної охорони бригадний генерал В. Орлик-Рюкеман через Литву і Латвію також дістався до Швеції[59].

Напевно було кілька вдалих втеч із таборів інтернованих у Литві, які дали змогу колишнім інтернованим через Латвію та Естонію потратипи до Швеції і Фінляндії. Наприклад, офіцер Р. Ментойфель-Шоеге у грудні 1939 р. утік із табору в Литві, а у квітні 1940 р. перетнув латвійський кордон, вільно відвідав свої рідні місця у Латгалії, у Ризі від польського діяча М. Ґедройца-Юраги отримав адреси поляків у Талліні, а потім із їхньою допомогою перетнув Фінську затоку[60].

Цікаво, що у січні 1940 р. у Латвії перебував польський прем’єр-міністр, близький соратник Пілсудського, полковник А. Пристор, який тоді мав статус біженця у Литві, куди повернувся після Латвії, а після окупації був заарештований радянською владою. Зберігся докладний рапорт агента Політичної поліції (відомо лише псевдонім) про таємну розмову із Пристором, під час якої він розповідав про ситуацію в польській армії і уряд на Заході, про положення в окупованій Польщі, а також дав на дивовижу точний прогноз майбутнього розвитку подій у світовій війні (включно із долею балтійських країн, помилившися лише щодо ролі СРСР у боротьбі, бо передбачав, що ця країна і далі воюватиме на стороні Німеччини і наприкінці остаточна перемога західних демократій зробить можливою відновлення незалежності Латвії)[61].

 

 

*          *          *

 

Слід підсумувати, що у вересні 1939 р. у Латвії було інтерновано відносно значну кількість солдатів Війська Польського, і це відбулося згідно з існуючим міжнародним правом у нейтральній державі. Міжнародне положення Латвії сильно змінилося у жовтні 1939 р., коли вона значною мірою стала залежною від СРСР і в країні було розміщено радянські воєнні бази. Однак латвійська влада до кінця незалежності – до літа 1940 р., коли Латвія опинилася під радянською окупацією – зберігала відповідне ставлення до інтернованих, а умови їх перебування у Латвії були загалом хорошими. Зокрема це було зумовлено симпатією народу і латвійської влади до Польщі і поляків, яка випливала із досить добрих військо-польських відносин у минулому. Натомість крок авторитарного латвійського уряду, який 21 вересня 1939 р. односторонньо припинив дипломатичні стосунки з Польщею, слід визнати політично нерозумним, передчасним і загалом таким, який не відповідає засадам декларованого нейтралітету.



[1] Див. також: Ē. Jēkabsons: Uchodźcy wojskowi i cywilni z Polski na Łotwie 1939–1940, [в:] Studia z dziejów Rosji i Europy Środkowo-Wschodniej, ред. P. Łossowski, E. Znamierowska-Rakk, т. XXX, Warszawa 1995, с. 129–148 (у цій статті описано також долю польських цивільних біженців у Латвії і долю 26 000 польских працівників сільського господарства, які працювали в Латвії на момент початку війни, що не ввійшло в цю статтю); Materiały o internowanych polskich żołnierzach na Łotwie 1939–1940 w Państwowym Archiwum Historycznym Łotwy, „Białostocczyzna”, 1999, 2, с. 77–82.

[2] Див. наприклад: C. Chlebowski, Cztery z tysiąca, Warszawa 1981, с. 215; T. Karwacki, Na Łotwie – za Polskę, „Głos Szczeciński”, 1971, 8; A. Kastory, Złowrogie sąsiedztwo. Rosyjska polityka wobec europejskich państw ościennych w latach 1939–1940, Kraków 1998, с. 100.

[3] M. Szczurowski, Przyczynek do internowania żołnierzy polskich na Łotwie (1939–1940), „Łambinowicki Rocznik Muzealny”, 1998, т. 21, с. 31–47.

[4] A. Głowacki, Przejęcie przez NKWD polskich internowanych na Łotwie, „Dzieje Najnowsze”, 1992, річн. XXIV, 4.

[5] Latvijas Valsts vēstures arhīvs (Державний історичний архів Латвії, далі: LVVA), 2574 fond (зібрання, далі: f.; Департамент політики МЗС), 6 apraksts (опис, далі: apr.), 539 lieta (папка, далі: l.), 6 lapa (сторінка, далі: lp.).

[6] LVVA, 2574 f., 6 apr., 560 l., 7 lp.

[7] LVVA, 3235 f. (Правління політичної поліції), 1/22 apr., 694 l., 130 lp.

[8] LVVA, 3725 f. (Департамент поліції порядку МЗС), 2 apr., 42 l., 20 lp. Також у Ризі в польське посольство прибула делегація добровольців із місцевих поляків, проте військовий аташе майор Ф. Бжесквінський подякував їм за бажання захищати свою країну і порадив зберігати цей вірний людський потенціал на майбутнє”, зазначивши, що Війську Польському потрібні гармати, а не люди”; F. Skierski-Skierszkan, W cieniu walki narodu polskiego z hitleryzmem, „Polak na Łotwie”, 1992, 2, с. 26.

[9] LVVA, 2574. f., 3. apr., 3217 l., 80 lp.

[10] LVVA, 2574 f., 3 apr., 2679 l., 10 lp.

[11] LVVA, 293 f. (Філія у Вашингтоні), 2 apr., 23 l., 1–7 lp.; 2574 f., 3 apr., 3217 l., 83 lp.

[12] LVVA, 3235 f., 1/22 apr., 691 l., 352 lp.

[13] Ще у квітні 1940 р. МЗС вело кореспонденцію з німецьким посольством, через яке брати Крюгери намагалися повернути свій катер. LVVA, 2570 f. (Департамент адміністрації та Департамент угод МЗС), 3 apr., 1250 l., 11 l.

[14] LVVA, 1515 f. (Штаб кужемської дивізії), 1 apr., 269 l., 539 lp.; 1516 f. (Штаб Латгальської дивізії), 1 apr., 637 l., 16 lp.; 1469 f., 1 apr., 1078 l., 150 lp.

[15] J. Pertek, Mała flota wielka duchem, Poznań 1989, с. 95–99.

[16] LVVA, 1469 f. (Правління забезпечення Міністерства війни), 1 apr., 1078 l., 72 lp.; 1515 f., 1 apr., 269 l., 537, 539, 547, 953, 956 lp.

[17] „Jaunākās Ziņas”, 18 вересня 1939; „Brīvā Zeme”, 18 вересня 1939.

[18] Більше про це в: Ē. Jēkabsons, Granica łotewsko-polska 1919–1939, „Zeszyt Naukowy Muzeum Wojska”, 15, Białystok 2002, с. 85–91.

[19] LVVA, 1527 f. (Штаб Земгальської дивізії), 1 apr., 354 l., 92 lp.; Інтерв’ю П. Лапаїніса для Латвійського телебачення, 31 серпня 1990; M. Zawiło, Na kresach wschodnich, „Tygodnik Demokratyczny”, 6 серпня 1989, с. 15.

[20] LVVA, 1469 f., 1 apr., 1078 l., 44, 204 lp.; K. Irbītis, Of Struggle and Flight, Canada 1986, с. 24.

[21] LVVA, 6455 f. (Комендант інтернованих), 1 apr., 26 l., б. п.; 31 l., 1 lp.; 1527 f., 1 apr., 355 l., 49 lp.; „Daugavas Vēstnesis”, 19, 20 вересня 1939; „Jaunākās Ziņas”, 21 вересня 1939. Цікаво, що на території Латвії було затримано одного солдата Червоної Армії, який перетнув кордон, оскільки не хотів брати участі увійні проти Польщі”, як випливає з листа МЗС до посла у Москві від 26 вересня 1939 р. На жаль, подальша його доля не відома. LVVA, 2574 f., 2 apr., 6965 l., 18 lp.

[22] Загалом у Латвії знайшли притулок 300–400 цивільних осіб, які мешкали у спеціальних таборах у Валміера та Сігулдаю Однак реальна кількість цивільних біженців була напевно більшою, оскільки багато з них проживало у знайомих і родичів.

[23] LVVA, 6455 f., 1 apr., 31 l., 1 lp.; „Daugavas Vēstnesis”, 19 вересня 1939.

[24] LVVA, 1527 f., 1 apr., 3451 l., 1–3, 9, 19, 98 lp.; 356 l., 154 lp.

[25] LVVA, 1527 f., 1 apr., 636 l., 3, 10, 55, 57 lp.; 637 l., 16 lp.; 356 l., 56–150 lp.; 6455 f., 1 apr., 30 l., 72, 79 lp.; 31 l., 3–10, 30 lp.

[26] LVVA, 1469 f., 1 apr., 1078 l., 23 lp. Пор.: 23 січня 1940 р., коли частина інтернованих уже виїхала до Німеччини та нейтральних країн, у таборі в Ульброці знаходилось 198 осіб (114 офіцерів, 3 кадетів, 34 унтер-офіцерів, 44 рядових, 3 членів Стрілецького союзу); у Літене – 271 (1 офіцер-лікар, 26 кадетів, 49 унтер-офіцерів, 106 рядових, 40 солдатів Корпусу прикордонної охорони, 38 поліцейських, 11 стрілків); у Ліласте – 330 (2 кадетів, 81 унтер-офіцер, 100 рядових, 52 солдатів Корпусу прикордонної охорони, 63 поліцейських, 31 стрілок); у Лієпаї – 278 (13 унтер-офіцерів, 13 рядових, 250 солдатів Корпусу прикордонної охорони, 2 стрілків). Разом із німцями в Цесіс (1 офіцер, 6 унтер-офіцерів, 1 рядовий) – 1 085 інтернованих (LVVA, 1469 f., 1 apr., 1078 l., 150 lp.).

[27] LVVA, 1649 f. (Інспектор 5-го району Інспекції праці), 1 apr., 1078 l., 268 lp.

[28] M. Szczurowski, Przyczynek do internowania żołnierzy polskich na Łotwie (1939–1940), с. 39.

[29] LVVA, 1516 f., 1 apr., 636 l., 69–73 lp.

[30] LVVA, 1515 f., 1 apr., 269 l., 702, 705 lp.; 356 l., 198 lp.; 6455 f., 1 apr., 30 l., 42 lp.; 96 l., 28–49 lp.; 97 l., 57 lp., 100 l., 41 lp.; 25 l., 18 lp.; 26 l., 29 lp.; 3404 f. (Військовий суд), 3 apr., 12–16 l.; B. Krajevska, U. Lasmanis, „Vojska Polska” Latvijā, Cīņa, 7 червня 1990.

[31] LVVA, 1469 f., 1 apr., 1078 l., 60–66 lp.; 1527 f., 1 apr., 353 l., 23–27 lp.

[32] LVVA, 2395 f. (Союз поляків у Литві), 1 apr., 40 l., б. п.; „Nasze Życie”, 22, 29 жовтня, 12 листопада, 3, 10 грудня 1939; 14 січня, 11 лютого, 17 березня, 2, 30 червня 1940.

[33] LVVA, 3404 f., 3 apr., 12–16 l.; B. Krajevska, U. Lasmanis, „Vojska Polska” Latvijā, Cīņa, 7 червня 1990.

[34] Слід зазначити, що у листопаді 1939 р. невдалу спробу втечі здійснили також інтерновані німці з Цесіс, за що підполковника А. Ласіса, коменданта цього табору, було звільнено в запас. (LVVA, 5601 f. – Колекція персональних актів Штабу армії, 1 apr., 3563 l., 7 lp.).

[35] LVVA, 6455 f., 30 l., 13 lp.

[36] LVVA, 1516 f., 1 apr., 636 l., 61 lp.; 6455 f., 1 apr., 30 l., 13–21, 78, 92 lp.

[37] LVVA, 1515 f., 1 apr., 269 l., 702 lp.; 6455 f., 1 apr., 30 l., 25, 33 lp.; 3235 f., 13 apr., 222 l., 82 lp.; F. Skierski-Skierszkan, W cieniu walki narodu polskiego z hitleryzmem, „Polak na Łotwie”, 1992, nr 4, s. 18–20. Перевірку 22 вересня було також здійснено в обміному пункті агенства „Hermanis Baumanis”, працівник якого Александрс Весоловскіс – брав участь в організації переправи інтернованих до Швеції з Павілоста, однак теж не було нічого знайдено (LVVA, Politiskās pārvaldes kartotēka [Картотека політичної поліції], листок Германіса Бауманіса).

[38] LVVA, 6455 f., 1 apr., 30 l., 26, 37–41, 50, 60, 283 lp.

[39] LVVA, 3235 f., 5 apr., 1805 l., 5 lp.; F. Skierski-Skierszkan, W cieniu walki narodu polskiego z hitleryzmem, „Polak na Łotwie”, 1992, 4, с. 21.

[40] LVVA, 3235 f., 13 apr., 222 l., 81–82 lp.

[41] E. Andersons, Latvijas vēsture. Ārpolitika. II sēj., Stockholm 1984, с. 161.

[42] Z. Ābola, O. Niedra, Internēto Polijas karavīru liktenis Latvijā 1939–1940 gadā, „Latvijas Vēsture”, 1999, 3, с. 24.

[43] LVVA, 6455 f., 1 apr., 30 l., 283 lp.

[44] LVVA, 2574 f., 3 apr., 3217 l., 49 lp.

[45] LVVA, 1313 f. (Канцелярія МЗС), 1 apr., 152 l., 2 lp.

[46] LVVA, 1469 f., 1 apr., 264–266 lp.; 2574 f., 3 apr., 3310 l., 159 lp.; I. Gore, A. Stranga, Latvija: Neatkarības mijkrēslis. Okupācija, Rîga 1992, с. 10.

[47] LVVA, 1368 f. (Секретаріат МЗС), 3 apr., 13 l., 30, 61 lp.

[48] LVVA, 2574 f., 3 apr., 2668 l., 58, 78, 91, 104 lp.; 1 apr., 97 l., 39 lp.

[49] LVVA, 6455 f., 1 apr., 261 l., 1–61 lp.

[50] Lietuvos Centrinis valtybinis archivas, 383 b., 7 ap., 1888 b., 545 l.

[51] LVVA, 1469 f., 1 apr., 1078 l., 24–25 lp.; 2574 f., 3 apr., 2668 l., 51, 139 lp.; M. Zawiło, Internowanie na Łotwie.

[52] LVVA, 6455 f., 1 apr., 216 lp.; 151 l., 14–26 lp.; 971 l., 13, 351 lp.

[53] LVVA, 2574 f., 3 apr., 2668 l., 7, 9, 43 lp.; 3310 l., 126 lp.; 6455 f., 1 apr., 30 l., 422 lp.; 97 l., 42 lpp.

[54] LVVA, 6455 f., 1 apr., 41 l., 170 lp.; 6 l., 32, 151 lp.; 1368 f., 3 apr., 13 l., 13–14, 17 lp.

[55] LVVA, 1469 f., 1 apr., 1078 l., 286 lp.; 2574 f., 3 apr., 2668 l., 5 lp.; 6455 f., 1 apr., 97 l., 116–149 lp.; N. Liberys, Polacy na Łotwie w okresie drugiej wojny światowej, Kraków 1985, с. 12.

[56] У табір для цивільних було переведено інтернованих: полковника запасу А. Говоровича, поручика запасу Е. Козловича, капітанів М. Устіновича і А. Комінковського, лікаря підпоручика Ч. Воланського. Щоправда, улітку 1940 р., після окупації Латвії, Комінковського було переведено назад в Ульброк і 22 серпня разом з іншими передано Червоній Арміїi (LVVA, 6455 f., 1 apr., 30 l., 70 l.; 31 l., 28 lp.; 97 l., 33, 60 lp.).

[57] LVVA, 6455 f., 1 apr., 41 l., 216 lp.

[58] LVVA, 2570 f., 3 apr., 1240 l., 2 lp.

[59] Z. Mierzwiński, Generał Stanisław Rostworowski, „Stolica”, 3 липня 1988; H. Dominiczak, Granica wschodnia Rzeczypospolitej Polskiej w latach 1919–1939, Warszawa 1992, с. 288.

[60] Inflanty, Inflanty Wspomnienia rodzinne, зібрав R. Manteuffel-Szoege, опрац. Z. Szopiński, Warszawa 1991, с. 223–225.

[61] LVVA, 3235 f., 1/22 apr., 1853 l.