Латвійсько-польський кордон у 1919–1939 рр.

 

 

У міжвоєнний період, на відміну від повоєнних часів, однією із сусідніх держав Латвії була Польща. Спільний кордон довжиною у 104 км[1] став чинником, який відображував взаємовідносини обох держав, їх положення у регіоні, а також фактором, що допомагав особливо всебічно й активно розвивати ці стосунки протягом 20 міжвоєнних років.

У 1919 р. під час визвольної боротьби у Латвії і польсько-радянської війни, коли почалася активна литовсько-польська співпраця, уздовж р. Двіни від Дінабургу (Даугавпілс) до Пшидруйська утворився тимчасовий кордон, або – як це називали у Латвії – демаркаційна лінія. Це відбулося у серпні 1919 р., коли після затятих боїв із більшовиками до цієї ріки дійшло Військо Польське. Пізніше польський уряд заявив, що 6 ґмін і місто Гжива колишньої Курляндської губернії на лівому березі Двіни включено до складу Брацлавського повіту, і всі претензії латвійської сторони на цю територію рішуче відкидалися. Дійшло навіть до малоприємних подій (під час спільних латвійсько-польських сутичок із більшовиками в Латгалії взимку і навесні 1920 р.) – напр. польська жандармерія відправила на протилежний берег Двіни прислані латвійцями пости прикордонної охорони, а 17 січня з Гживи (містечко навпроти Дінабургу) було відіслано до Дінабургу новопризначеного коменданта поліції, якому пояснили, що Гжива належить Польщі. За таких умов латвійська сторона була змушена враховувати можливість, що ця територія залишиться у складі Польщі, хоч і намагалася при цьому виявляти зацікавлення долею латишів, які там мешкали[2].

Питання приналежності цієї області було вирішено несподіваним способом. 4 липня розпочалася атака Червоної Армії на території Білорусі. Підгрупа Війська Польського Двіна, як й інші польські одиниці, почала відступати. Згідно з латвійсько-польською угодою від 11 квітня 1920 р., 5 липня, щоб уникнути відрізання від основних сил, дислоковані у Дінабургу польські відділення вийшли з міста. Поляки залишили також спірну частину Ілукштанського повіту і того ж дня цю територію зайняли латиші – буквально на кілька хвилин випередивши литовців, які теж претендували на неї. До кінця липня колишній кордон губернії і майбутній державний кордон повністю зайняли латвійські війська[3]. Слід зазначити, що у липні польська сторона була готова погодитися віддати цю територію Латвії в обмін на підписання військової конвенції, однак за тогочасних умов латвійська сторона не була цим зацікавлена[4].

Досі на згаданій території продовжували діяти органи самоврядування, вибрані за польських часів. Паралельно створювалися органи латвійської влади – діяли латвійські комендатури, із місцевих мешканців організовували паравійськові відділення аізсаргів тощо[5]. Згідно з нормами латвійського виборчого права, почалася організація виборів в органи самоврядування. У старих органах самоврядування, які все ще продовжували діяти, латишів було мало, а згідно з інформацією Департаменту самоврядування МВС Латвії, більшість складали білоруси, поляки і росіяни (вибори в окремих ґмінах відбулися в серпні й вересні)[6].

Восени 1920 р. після подій на польсько-радянському фронті й акції генерала Желіговського у Вільному, Військо Польське знову наблизилося до латвійського кордону (тобто існуючої демаркаційної лінії). Латвійська сторона боялася, що поляки спробують зайняти 6 ґмін, утворивши кордон вздовж Двіни. Військові одиниці на демаркаційній лінії було значно підсилено для можливого опору. Проте 3 Дивізія Легіонів мала наказ не перетинати лінію, зайняту латишами, навіть якби вона знаходилася поза межами колишньої Курляндської губернії[7]. Це було зумовлено насамперед політичними причинами – бажанням Польщі отримати союзника серед балтійських країн[8].

У зв’язку з відсутністю ясності у питанні визначення майбутнього кордону північної частини Центральної Литви, проблему спірної території як латвійсько-литовський спір розглянула міжнародна комісія на чолі із шотландцем Д. Сімпсоном. З огляду на стратегічні, економічні й етнографічні інтереси Латвії у цьому регіоні, у березні 1921 р. увесь Ілукштанський повіт був переданий Латвії (було враховано економічний зв’язок 6 ґмін із Дінабургом, а також військовий аспект – необхідність створення військового передпілля перед містом). При цьому Національна Демократія в Польщі і великі польські землевласники у Латгалії продовжували розпочату у 1919 р. антилатвійську кампанію, елементом якої був також аргумент, що латиші відібрали у Польщі „частину брацлавського повіту”[9]. До акції приєдналося також Товариство охорони кресів. Після повернення працівника цієї організації з Латвії, було навіть опрацьовано план повернення вищезгаданих 6 ґмін шляхом агітації за приєднання їх території до Польщі, яку мали проводити колишні їх мешканці, таємно переправлені через кордон. Урешті це мало спричинити організацію плебісциту[10]. Натомість дипломатичний представник Польщі у Ризі В. Каменецький неодноразово звертався до голови арбітражної комісії Д. Сімпсона із заявою про те, що з огляду на національний склад населення, означені 6 ґмін належать Польщі (а не Латвії чи Литві). Також, після прийняття рішення арбітражною комісією, уряд Польщі направив до Сімпсона й уряду Латвії кілька нот протесту, підкреслюючи, що польська сторона не вважає рішення чинним і питання приналежності 6 ґмін залишається відкритим. Протягом наступних років польські дипломати час від часу нагадували латвійській стороні про справу 6 ґмін, але та продовжувала бути непоступливою[11]. Діяльність польських дипломатів виявлялася у нагадуванні про справу час від часу[12]. Характерним є приклад діяльності польського посла перед виборами до Сейму (Saeimu) Латвії у 1922 р. Згідно з інструкцією МЗС, він мав вручити латвійському МЗС ноту протесту, в якій буде підкреслено, що у зв’язку з неврегульованим питанням кордону, результати виборів у 6 ґмінах не вплинуть на рішення про їх державну приналежність. Але це необхідно було зробити доброзичливо[13].

Така ситуація продовжувалася до кінця 20-х років, хоч у середині цього періоду польська сторона дещо змінила свою позицію. Прибічники повернення території захищали точку зору, що Двіна як кордон створить можливість більш ефективної оборони під час війни, а також дозволить контролювати економічну ситуацію в регіоні за допомогою гальмування транзитної торгівлі Литви, Німеччини і Росії на лінії Рокішки-Дінабург-Плоцьк. Противники стверджували, що стратегічне положення регіону є невигідним, з огляду на його північне розташування і віддаленість від польських центрів оборони. Вони дотримувалися думки, що за наявності хороших стосунків із Латвією, Польща може забезпечити собі економічну „експансію” в регіоні, натомість гальмування торгівлі вищезгаданих країн стане неможливим, якщо побудувати нову залізничну лінію, яка буде безпосередньо з’єднувати Литву і Латвію, оминаючи Калкуни, що знаходяться на спірній території. У 1929 р. у Ризі було підписано латвійсько-польську угоду про торгівлю і мореплавство, яка також включала таємний додаток. Він передбачав виплату латвійською стороною грошової компенсації громадянам Польщі – колишнім власникам землі у Латгалії (до 1937 р. Латвія виплатила Польщі усю суму – 5 млн латів злотих[14]. Зі свого боку польська сторона зобов’язувалася визначити державний кордон, що фактично означало погодитися з існуючим станом речей. Компенсацію було виплачено також колишнім власникам землі із 6 ґмін. У вересні 1932 р., після коротких спільних нарад, які тривали від травня до липня того року, поблизу залізничної станції Турмонти-Земгале (дві станції на прикордонному переході) почала діяти делімітаційна (прикордонна) комісія, яка з перервами працювала до 1938 р., у якому було завершено будівельні роботи на кордоні. Із латвійського боку протягом усього часу роботи комісії нею керував комендант Прикордонної поліції (із 1936 р. – командир бригади Прикордонної служби) Л. Болштеінс, а з польського – спочатку радник міністра комунікації Т. Григлашевський, а пізніше – радник МЗС П. Ковалевський та інші посадові особи. Переговори відбувалися в Ризі, Варшаві, Дінабургу, а також безпосередньо на прикордонній території. Уже навесні 1933 р. було встановлено порядок видачі декадних місцевих перепусток для мешканців прикордонних районів (їх власники мали право перебувати на території Польщі або Литви на відстані 50 км від кордону) та вирішено інші питання, наприклад, щодо перевезення продуктів харчування тощо[15].

У 1937 р. делімітаційні та технічні роботи з будування кордону по обидва його боки було завершено[16]. 14 січня 1938 р. у Ризі міністр закордонних справ Латвії В. Мунтерс і посол Польщі в Латвії Ф. Хорват підписали латвійсько-польську прикордонну конвенцію[17]. На цьому завершилася делімітація, яку раніше стримували насамперед міждержавні відносини в регіоні, у тому числі – литовсько-польські й латвійсько-польські стосунки. Ці останні були досить вдалими, однак мали також періоди охолодження, спричинені, наприклад, різними поглядами на питання свободи діяльності польської меншини в Латвії. Після підписання конвенції, кордон кілька разів тимчасово закривався, а прикордонний рух обмежувався, як, наприклад, коли через страх перед хворобою ящура, латвійська влада ввела ветеринарний контроль на залізничній станції Земгале (влітку 1938 і влітку 1939 р. – якраз перед початком війни)[18].

Охорону кордону з латвійського боку здійснювала спочатку дивізія Прикордонної служби у складі армії, яка навесні 1922 р. була розпущена, а охорону кордону взяло на себе Міністерство внутрішніх справ, створивши Прикордонну поліцію. У 1928 р. її було мілітаризовано, але вона й надалі підпорядковувалася МВС (прийнявши назву Прикордонної охорони). Кар’єрне зростання осіб, що служили в Прикордонній охороні, могло відбуватися лише на рівні посад, але не на рівні військових чинів. Із очевидних причин найбільша увага приділялася охороні кордону із СРСР. На польському кордоні, як і на кордоні з Естонією та Литвою, прикордонників було набагато менше, і за відрізок довжиною у кілька кілометрів відповідала, зазвичай, одна особа. У 1935 р. було створено Бригаду прикордонної охорони, яка, хоч у мирні часи й підпорядковувалася Міністерству внутрішніх справ, складалася виключно з офіцерів дійсної служби і була поділена на батальйони. За охорону кордону з Польщею відповідала лише одна група, яка складалася із 60 солдат[19]. Митні пункти та пункти прикордонного переходу з латвійського боку діяли у Деменській (від 1931 р.) і Боровській (Silene) ґмінах, а також на прикордонній залізничній станції Земгале.

Звісно, відсутність делімітації не означала, що кордон був закритий. Видавалися також т. зв. сезонні перепустки, які дозволяли тимчасове перебування на території Латвії або Польщі (також польським сезонним працівникам сільського господарства, які працювали в Латвії). Наприклад, у липні 1930 р. на підставі сезонних перепусток у Латвію прибуло до 440 осіб, які перевозили сіль, зернові, картоплю, гас, цукор, а також 100 корів і 20 коней. Протягом того самого періоду з Латвії до Польщі поїхало 380 осіб, які везли товар вартістю приблизно 8 000 злотих. Ще у 20-х роках до початку розмов про демілітацію, влада обох країн дозволяла місцевому населенню певний прикордонний рух із різних нагод, як, наприклад, релігійні свята, урочистості тощо, для участі в яких необхідно було перетнути кордон. Наприклад, у червні 1929 р. з польського боку кордон було відкрито у зв’язку з освяченням костелу в Тилзі, а у січні 1930 р. мешканцям із латвійської боку дозволили взяти участь у святі польських залізничників на залізничному вокзалі в Турмонті, де в лютому 1931 р. відбувався черговий урочистий вечір Польської прикордонної поліції тощо[20].

На початку 20-х років, правдоподібно у зв’язку з невизначеністю кордону і непевністю щодо майбутньої державної приналежності округу, в прикордонному районі досить часто відбувалися різні сутички, у тому числі збройні. Наприклад, 27 травня 1922 р. з польської сторони вистрілили з гвинтівки і легко поранили мешканку Деменської ґміни, польку, яка пасла худобу неподалік кордону. У свою чергу 17 червня у тій самій ґміні семеро озброєних польських солдатів напали з метою пограбування на господарство поляка, забравши картоплю. Латвійський прикордонник рапортував, що мешканці прикордонної зони постійно скаржаться на польських солдатів, які вночі перетинають кордон і шукають у них харчів[21]. До середини 20-х років у польської влади існувала практика позбуватися затриманих на польській території іноземців (напр., колишніх громадян Росії), шляхом вивезення їх під конвоєм на латвійський кордон і переправлення їх через кордон, без згоди латвійської сторони. Оскільки з латвійського боку охорона кордону була кількісно невеликою, зазвичай це вдавалося[22].

Уже від самого початку прикордонні служби обох країн мусили боротися із широко розповсюдженою контрабандою. Переважно контрабанда складалася з: солі, хімічних продуктів, сірників, цукру, мотузяних виробів тощо. Із Латвії до Польщі у великих кількостях потрапляли сіль та сірники, а з Польщі – яблука, цибуля, горілка, одяг тощо. У 1936 р. одиниці польського Корпусу прикордонної охорони на латвійському кордоні конфіскували 8 000 кг кухонної солі, 6 194 кг кременів для запальничок, 80 кг цукру, 74 кг хімічних продуктів, 116 кг мотузяних виробів та інших предметів, які намагалися ввезти з Литви. Пізніше контрабандні товари через Віленський округ розходились усією країною[23].

Часто контрабандою займалися місцеві селяни, заробляючи таким чином собі на життя. У 1923 р. комісія з Риги виявила у прикордонних господарствах багато товарів польського походження і визначила, що місцеві селяни російської та польської національностей по обидва боки кордону, а також особи єврейської національності, уночі перевозили товар через кордон цілими возами, довозячи його у Дінабург, звідки він поширювався містами Латвії, і навіть до російського кордону[24].

Неодноразово солдати Прикордонної охорони відкривали вогонь по контрабандистах. Наприклад у березні 1932 р. вистрілами поляків було поранено одного з контрабандистів, що не виконав наказу зупинитися і пізніше помер у лікарні. Натомість латиші за подібних обставин у вересні 1933 р. тяжко поранили іншого контрабандиста – громадянина Латвії (кільком іншим вдалося втекти до Польщі), конфіскувавши при цьому 50 кг різного товару. Обидві сторони по можливості співпрацювали в боротьбі з контрабандою. У квітні 1931 р. неподалік залізничної станції Турмонт дійшло до сутички між озброєною револьверами і гвинтівками бандою контрабандистів з одного боку, і польською та латвійською Прикордонною охороною – з іншого. Главу банди Альянів було застрелено, двох її членів тяжко поранено, а решта четверо здалися. Було конфісковано товар на кілька десятків тисяч злотих. У латвійській пресі наголошувалося, що саме така співпраця приносить найкращі плоди у боротьбі з контрабандою[25].

Були також випадки передачі другій стороні злочинців, затриманих на своїй території. Наприклад, у квітні 1927 р. польська жандармерія зі станції Турмонт передала латвійській стороні лісника Г. Тизенголда, який після здійснення крадіжок із лісу та шахрайств утік до Польщі наприкінці 1925 р. і мешкав у прикордонній місцевості Друя. Натомість у липні 1930 р. латиші передали полякам злодія Дроздовського, який переховувався неподалік кордону у знайомих з латвійського боку[26].

Одним із найважливіших чинників у відносинах двох держав було залізничне сполучення. Ремонт залізничного мосту в Дінабурзі, який Військо Польське почало ще взимку 1920 р., був повністю завершений латишами восени 1921 р, коли почався більш-менш регулярний залізничний рух між Варшавою і Ригою, через Вільне. У Дінабурзі потяги було пристосовано до ширини латвійських колій[27]. Прикордонний контроль здійснювався на станціях Турмонт і Земгале.

Цікаву розповідь про ситуацію на кордоні на поч. 20-х років залишив тогочасний начальник Польського телеграфного агентства у Ризі Цинарський. Він писав у міністерство закордонних справ (МЗС) Польщі, що митники з польської сторони пов’язані з контрабандистами-євреями, і можна лише шкодувати про те, що відбувається на станції Турмонт. Він зазначав, що з латвійського боку контроль пасажирів відбувається без чіплянь, латвійські митники залишають європейське враження, а багаж посадових осіб взагалі не перевіряється[28]. У той же час у МЗС Латвії доповідали про кращі умови з польського боку і деякі недоліки з латвійської сторони. Усе це свідчить про бажання обох сторін упорядкувати кордон. Слід визнати, що це повністю вдалося, і у другій половині 20-х років латвійсько-польський кордон та його переходи можна вважати типовим європейським кордоном. Усе це припинив початок Другої світової війни у вересні 1939 р.

Уже 7 вересня 1939 р. латвійське МВС видало наказ зміцнити Бригади прикордонної охорони в Ілукстському повіті (який межує з Польщею) місцевими членами воєнізованої організації – аізсаргами[29]. Після вторгнення Червоної Армії у Польщу, вже ввечері 17 вересня кордон перетнули перші військові та цивільні біженці з Польщі. Того самого дня було перервано залізничний рух між станціями Земгале і Турмонт[30]. 18 вересня охорону кордону в районі залізничної станції Земгале перебрали на себе військова піхота і кавалерія, прислані з дінабурзького гарнізону. Довкола станції було багато патрулів із кавалеристів і піхотинців, район був закритий для цивільних осіб, на залізниці поляки здавали зброю й амуніцію. У залі очікування залізничної станції за кількома столиками записували особові дані польських солдатів. Потім у пасажирських вагонах їх відвозили у Дінабург[31]. Загалом у Латвії було інтерновано понад 1 500 польських солдатів (серед них – велика кількість солдатів Корпусу прикордонної охорони) і знайшло притулок приблизно 300–400 цивільних осіб[32].

20 вересня масовий перетин кордону біженцями припинився. Однак Латвійське телеграфне агентство доповідало, що з одиницями Червоної Армії Прикордонна охорона ще не має контакту. Оскільки варто було припускати, що територія Польщі на південь від Латвії окупована СРСР, кордон було повністю закрито[33]. Це було офіційне повідомлення, але – згідно з даними військової розвідки – 21 вересня вже о 6.30 над Друєю (польська прикордонна місцевість) пролетів радянський літак, а о 9.10 у Друю увійшла радянська військова колона з 38 автомобілів. Мешканці (переважно не поляки) радісно її вітали. У районі Дубенави було чути звук моторів, крики чоловіків та жінок, які затихли через 15 хв. Польську залізничну станцію Турмонт радянські одиниці зайняли лише 22 вересня о 19.40 й одразу встановили над будинком червоний радянський прапор. Натомість через кілька днів ув офіційному повідомленні говорилося вже про те, що від другої половини дня 23 вересня вздовж усього кордону латвійські відділення зустрічаються із радянськими. 6 жовтня МВС запровадило нові правила прикордонного руху на колишньому польському кордоні. Так, як раніше на радянському кордоні у двокілометровій прикордонній зоні окрім місць проживання був заборонений рух без спеціальних дозволів, фотографування тощо[34]. Було розпочато прискорену організацію 5-го Краславського батальйону Бригади прикордонної охорони, який вже в жовтні 1939 р. прийняв відрізок польського кордону.

Так закінчився історичний період, коли дві незалежні держави – Латвію і Польщу об’єднував також спільний кордон. Безсумнівно, історія цього кордону займає важливе місце в історії обох цих держав і цілого регіону.



[1] Опис і мапа кордону в: Latvijas Valsts vēstures arhīvs (Державний історичний архів Латвії, далі: LVVA), 1313 fond (зібрання, далі: f.), 2 apraksts (опис, далі: apr.), 782–787 lieta (папка, далі: l., а також lapa (сторінка), далі: lp.).

[2] Більш докладно у: Skład narodowościowy mieszkańcow 6 gmin powiatu iłłuksztańskiego w XIX–XX w. jako głowny powod sporu terytorialnego między Łotwą a Polską w okresie międzywojennym, [в:] Granice i pogranicza. Historia codzienności i doświadczeń, red. M. Liedke, J. Sadowska, J. Rynkowski, т. I, Białystok 1999, с. 225–233.

[3] Там само, 36, 39 lp.; 6033 f., 1 apr., 406 l., 26 lp.; Centralne Archiwum Wojskowe (Центральний Військовий Архів), II Oddział Naczelnego Dowództwa WP, т. 193, 194, б. п.

[4] Archiwum Akt Nowych (переклад, далі: AAN), Kolekcja odpisów dokumentów, т. 2, а. 242.

[5] LVVA, 1640 f., 1 apr., 830 l., 3 lp.

[6] Там само, 3723 f., 1 apr., 2774 l., б. п.

[7] P. Lossowski, Łotwa nasz sąsiad, Warszawa 1990, с. 16.

[8] Більш докладно у: Ē. Jēkabsons, Problem Wilna a Łotwa: jesień 1920 roku, [в:] Łotwa–Polska. Materiały z międzynarodowej konferencji naukowej, Ryga 1995, с. 74–75.

[9] Більш докладно у: Ē. Jēkabsons, Zaangażowanie państwowo-polityczne szlachty polskiej z Łatgalii (dawnych Inflant Polskich) w pierwszej ćwierci XX wieku, „Przegląd Wschodni”, т. IV, зош. 3 (15), с. 513–522.

[10] AAN, Towarzystwo Straży Kresowej, т. 105, а. 17–20.

[11] Там само, Kolekcja odpisów dokumentów, т. 4, а. 57–63, 90; т. 3, а. 354, 378, 407.

[12] Там само, т. 3, а. 418.

[13] Там само, Ministerstwo Spraw Zagranicznych, т. 6201, а. 3.

[14] LVVA, 2575 f., 15 apr., 64 l., 3–6. lp.

[15] AAN, Sztab Główny, т. 616/311, а. 12; „Nasz Glos”, 1 травня, 17 липня, 18 вересня 1932; 12 березня, 12 i 14 травня 1933.

[16] Див.: „Daugavas Vēstnesis”, 10 серпня 1939 (фото збудованого кордону).

[17] LVVA, 2574 f., 3 apr., 3268 l., 16–222 lp.

[18] Там само, 10 lp.; „Jaunākās Ziņas”, 1 липня 1939.

[19] E. Andersons, Latvijas bruņotie spēki un to priekšvēsture, Toronto 1983, с. 411–415.

[20]Dzwon”, 11 червня 1929; 26 січня, 13 серпня 1930; 13 лютого 1931.

[21] LVVA, 2574 f., 3 apr., 127 l., 6, 12 lp.

[22] „Latvijas Kareivis”, 9 травня 1923.

[23] H. Domińczak, Granica wschodnia Rzeczypospolitej Polskiej w latach 1919–1939, Warszawa 1992, с. 180.

[24] LVVA, 2570 f., 1 apr., 140 l., 1 lp.; „Dzwon”, 19 лютого; 9, 15, 21 березня 1930.

[25] „Latvijas Kareivis”, 27 березня 1932; „Dzwon”, 15 квітня 1931; „Nasz Glos”, 17 вересня 1933.

[26] „Meža Dzīve”, 1927, № 20, c. 671; „Dzwon”, 25 липня 1930.

[27] „Latvijas Kareivis”, 2 квітня, 22 серпня 1922.

[28] AAN, Kolekcja odpisow dokumentow, т. 4, а. 279–282.

[29] „Brīvā Zeme”, 8 вересня 1939.

[30] „Jaunākās Ziņas”, 18 вересня 1939.

[31] LVVA, 1527 f., 1 apr., 354 l., 92 lp.

[32] Більше в: Ē. Jēkabsons, Uchodźcy wojskowi i cywilni z Polski na Łotwie 1939–1940, [в:] Studia z dziejów Rosji i Europy Środkowo-Wschodniej, ред. P. Łossowski, E. Znamierowska-Rakk, т. XXX, Warszawa 1995, с. 129–148.

[33] „Jaunākās Ziņas”, 21 вересня 1939.

[34] LVVA, 6455 f., 1 apr., 31 l., 1 lp.; „Jaunākās Ziņas”, 7 вересня 1939.