Державно-політична діяльність польської шляхти у Латгалії (колишні польські Інфлянти)

у першій чверті ХХ ст.

 

 

На території сучасної Латвії у XVII ст. виникла ситуація, в результаті якої латвійські землі поділили між собою Швеція та Польща. Сучасна Латгалія (колишні польські Інфлянти) залишилася в складі польсько-литовської держави. Умови соціального розвитку в Латгалії дуже відрізнялися від тих, що панували в інших регіонах Латвії. Тут формувалася шляхта, яка також мала певну специфіку. У 1677 р. у Латгалії мешкало 55 шляхетських родів, які виникли ще за часів німецького ордену, а окрім того було 19 польських та литовських родів[1]. Загалом таке співвідношення збереглося й пізніше, але нащадки німецької шляхти – Патери, Борхи, Мантойфли та інші – поступово повністю полонізувалися. У XIX і XX ст. багато з них були відомі як видатні поляки, і навіть національні герої, наприклад, Емілія Платер – героїня повстання 1830–1831 рр., або розстріляний росіянами в 1863 р. у Дінабурзі Леон Платер.

Після 1863 р. польська шляхта трьох повітів Латгалії, які входили до складу Вітебської губернії, мусила витримати величезний тиск з боку російського уряду, метою якого була русифікація т. зв. польських і литовських повітів після революції. Проте через спричинене репресіями зростання польського патріотизму серед землевласників, а також зростання їх популярності серед малоосвіченого латиського католицького населення Латгалії, не вдалося повністю її здійснити. У свою чергу це призвело до продовження полонізації латвійського селянства навіть в умовах, які, здавалося б, не сприяли популяризації польськості. Попри твердження деяких польських істориків, загальне ставлення до селянства з боку польських поміщиків Латгалії, які значною мірою зберегли своє економічне значення у житті провінції, не набагато відрізнялося від зверхнього ставлення німецької аристократії в інших областях Латвії – більшість їх сприймала селянство лише як неосвічене населення, але не бачила справжніх причин низького рівня освіти. Винятки лише підтверджували правило, особливо в Латгалії, де рівень освіченості населення був набагато нижчий, ніж в інших областях Латвії.

Після відміни в 1904 р. заборони на друк латинкою, ситуація поляків у Латгалії трохи покращилася. На той час центр громадського життя поляків уже понад кілька десятків років знаходився в Ризі. Лише після російської революції у лютому 1917 р. і під час німецької окупації 1918 р. з’явилася можливість розширення національної діяльності. Це також був єдиний період, коли інтереси новосформованої латвійської інтелігенції Латгалії та місцевої польської аристократії практично повністю збігалися. Уже в лютому 1918 р. представники створеної у 1917 р. Ради поляків Інфлянтів А. Залевський, Димша та інші прибули до Тимчасової національної ради Латвії із пропозицією майбутньої співпраці. У розмові з працівниками відділу закордонних справ цієї ради, поляки обіцяли зі свого боку моральну підтримку ідеї незалежності латвійської держави як однозначний вияв підтримки поляків Латгалії[2]. Під час німецької окупації, поляки та латиші досить успішно співпрацювали в органах цивільної адміністрації Латгалії, заявивши польській шляхті про намір приєднання Латгалії до решті областей Латвії. Це можна пояснити насамперед тим, що на той час ще не існувало польської держави, на яку пізніше посилалися місцеві польські шовіністи. Окрім цього, велику роль відіграла загроза з боку Росії, а також традиційна ненависть до неї польського народу, яка була особливо актуальною перед лицем загрози з боку радянської влади для великих землевласників[3].

Їхні побоювання мали реальні підстави, оскільки в 1919 р. радянські репресії у Латгалії були значною мірою спрямовані проти польських землевласників, священиків та всієї інтелігенції. Проте після глибокого аналізу питання слід все ж таки визнати, що вони були зумовлені не національною, а класовою приналежністю. Власне в цей період почали виявлятися різниці між поглядами латвійських політиків Латгалії, які хотіли включити цю частину країни до складу проголошеної у листопаді 1918 р. Латвійської республіки, і поглядами представників польських землевласників – Радою поляків Інфлянтів.

У жовтні 1917 р. ця рада внесла пропозицію на Раду регентів у Варшаві, вимагаючи приєднання провінції до Литви, яка у свою чергу буде в союзі з Польщею[4]. На жаль, як уже згадувалося вище, з точки зору латвійського народу, діяльність цієї організації можна оцінити як пролатиську лише у 1918 р. Члени ради Болеслав Шахно, Владислав Султан (один із небагатьох землевласників у Латгалії, який залишився другом Латвії, багато роблячи для неї в Польщі) та інші були членами Тимчасової ради латгальської землі й займали посади начальників повітів, а поміщика Антонія Залевського в жовтні обрали начальником цивільного управління округу Латгалія. За обставин, коли деморалізовані відділення німецької армії відступали, а Червона Армія наближалася, 25 листопада він заявив німецькій владі, що Латгалія є частиною проголошеної 18 листопада в Ризі латвійської держави (власне до того, як це відбулося, до майбутнього прем’єр-міністра тимчасового уряду в Ризі прибув представник поляків Латгалії – граф Платер-Зиберг зі скаргою на ставлення з боку окупаційної німецької влади, яка заборонила мешканцям, що були готові чинити опір Червоній Армії, володіти відповідною зброєю)[5].

Причини власне такої позиції землевласників значно відрізнялися від причин, які керували латвійською інтелігенцію – вона прагнула об’єднання Латгалії з рештою латвійської території з огляду на патріотизм. Більшість землевласників насамперед боялася більшовизму, тому погоджувалася на утворення об’єднаної латвійської держави, але за умови, що в цій державі польські поміщики збережуть певні привілеї. Це доводить діяльність Ради поляків Інфлянтів у Польщі, куди вона переїхала у 1918 р. Уже в червні 1919 р. у меморандумі до польського уряду Рада заявила, що Латгалія мусить бути „об’єднана з Польщею, оскільки поляки є „домінуючим елементом, як в економіці, так і в культурі. Цього бажають місцеві поляки, та й латишам-католикам „лютеранська культура, до якої належать мешканці інших областей Латвії, теж не є близькою. Якщо Латгалія увійде до складу Польщі, відкриється шлях у латвійські порти і можна буде „змусити Латвію до добросусідських відносин[6]. Цей документ яскраво свідчить про ставлення частини польських землевласників до Латвії. У найкращому випадку, можна його назвати „стриманим. Наприкінці 1919 р. польська преса у Вільному була здивована тим, що на лекції про Латвію, яка відбулася у заповненій залі, не було жодного представника Латгалії, яких „так багато у Вільному[7].

Особистою зацікавленістю ради можна також пояснити її заяву в жовтні 1919 р, коли, потребуючи збройного виступу Війська Польського проти армії Бермондта в Латвії, вона вважала, що це забезпечить можливість примусового створення східного кордону Республіки Польща[8]. 1 листопада, коли польський уряд продовжував розглядати можливість надання допомоги Латвії, у Вільному польські землевласники Латгалії пропонували „швидше повернути польські інфланти[9]. Але позиція уряду значно відрізнялася від позиції Ради поляків інфлантів. У зв’язку з цим серед поміщиків Латгалії погляди на майбутнє провінції теж не були єдиними, що підтверджує делегація землевласників Латгалії на чолі з Платером-Зибергом до міністра закордонних справ Латвії З. Меіеровіцса у жовтні 1919 р. під час його візиту в Польщі. Під час розмови було вирішено, що Латгалія історично та з інших причин належить Латвії[10].

На початку 1920 р. відбулася спільна польсько-латвійська військова акція в Латгалії, а пізніше почалося поступове ускладнення латвійсько-польських стосунків, а також була здійснена спроба створення союзу балтійських країн, яка зазнала невдачі через непорозуміння щодо майбутніх кордонів між країнами. Важливу роль у вирішальних для латвійсько-польських стосунків аспектах відігравали активісти латгальської шляхти. Її амбіції виявилися у черговому співвідношенні Ради поляків Інфлянтів у березні 1920 р., а саме у вимогах, які слід представити уряду Латвії. Їхній сценарій був таким: Латгалія отримує власний сейм і автономію, а поляки – гарантію місць в адміністрації; польська мова отримує статус державної нарівні з латиською; польська земельна власність є непорушною; в уряді Латвії поляк із Латгалії отримує посаду міністра польських справ; поляки мають право вибору громадянства тощо[11]. Польський уряд не сприймав ці явно перебільшені „пропозиції” серйозно, але вони не залишилися невідомими для латвійської сторони, спричинивши хвилювання і підсиливши загальну недовіру до Польщі. Тим більше, що багато землевласників Латгалії займало високі посади в Польщі – як у цивільних галузях, так і в армії. Військовий представник Латвії в Польщі М. Хартманіс у 1920 р. доповідав, що постійно висуваються претензії щодо ставлення уряду Латвії до поміщиків у Латгалії, яких нібито незаслужено трактують як німецьку аристократію. Але ця схожість, як зазначав М. Хартманіс, була дійсно значною. „Усі дуже люблять свою малу батьківщину Латвію, а так насправді – джерело свого величезного достатку. Вони хочуть зберегти свої великі маєтки і жоден навіть не думає про латвійське громадянство. Проте охоче туди їдуть і працюють як громадські діячі, залишаючись на польській службі. Вони сподіваються, що їм, полякам, нададуть особливі привілеї, і про це потурбується польський уряд.”[12] Це, безсумнівно, мало сенс, оскільки саме в 1919 і 1920 рр. були помітні значні розбіжності між польською меншиною Латвії загалом і нечисленною польською аристократією і шляхтою Латгалії. Багато поляків служило в латвійській армії. Дев’ятьох із них було нагороджено орденом Лачплесіса (найвища військова відзнака Латвії) за геройство у боротьбі з Бермондтом і Червоною Армією. Серед них був лише один польський шляхтич, поручик Фабіян Міхаловський, який походив не з Латгалії, а з Лієпаї, із родини, яка переїхала з Вілкомирського повіту Ковенської губернії[13]. Натомість представники Латгальської аристократії належали до Війська Польського. Ті нечисленні, які не приймаючи латвійського громадянства вже 1920 р. повернулися у свої маєтки в Латгалії, згідно з оцінкою польського посольства, не завжди приносили користь польському питанню. Наприклад, одним із приводів невдачі польського списку у виборах до Конституанти у квітні 1920 р. була, на думку одного з послів, діяльність Антонія Ромера з Янополя і Платера-Зиберга із Краслава, що намагалися відшкодувати збитки, яких вони зазнали під час війни та революції, у 10 разів підвищивши орендну плату на землю[14].

Саме земельна реформа спричинила остаточну зміну ставлення польських землевласників до латвійської держави. У 1914 р. у трьох повітах Латгалії полякам належало 272 323 гектарів землі у 326 маєтках, площа 58 з яких перевищувала 1000 гектарів, не враховуючи величезних територій у Ілукштанському повіті Курляндської губернії[15]. У 1920 р., за оцінками польського посла Б. Боффала, у Латгалії та Ілукштанському повіті полякам належало 50% землі, половина якої – родинам магнатів[16]. Натомість польський історик П. Лоссовський писав про приблизно 350 000 гектарів[17], що слід визнати за правильну оцінку.

До земельної реформи польська сторона постійно підкреслювала, що ця реформа є виключно внутрішнім питанням Латвії. Восени 1920 р., коли стало очевидним, що земельна реформа поширюється на всіх землевласників незалежно від національності, в Польщі активізувалися організації поміщиків, а Міністерство закордонних справ змінило своє ставлення до цього питання.

7 жовтня 1920 р. Союз поляків мешканців Інфлянтів подав протест у МЗС Латвії та Польщі проти „відбирання землі у солдатів Війська Польського, які проливали кров за свободу Польщі. Ще через два дні той таки Союз запропонував польському уряду перехід під польську юрисдикцію польських маєтків у Латгалії, а 12 і 15 жовтня посольство Польщі в Латвії отримало заяву, яку від імені союзу підписав вже згадуваний Антоній Ромер. Він просив про збереження його прізвища в таємниці, оскільки вважав, що було б „небажано, аби латиші довідались про існування цієї організації. Провідною ідеєю заяви було обурення по відношенню до польського уряду, який „кинув поміщиків Латгалії, залишивши їх напризволяще, „без вказівок, а вони не мають нічого проти латвійської державності, але вони проти „проблематичності існування Латвії у майбутньому, нерозумно було б не дбати про цей „розташований найбільш далеко на північному сході оплот польськості. Ромер просив польський уряд про відповідний тиск на латвійський уряд[18].

Рада поляків Інфлянтів у Варшаві теж неодноразово жалілася польському уряду на утиски в Латвії. Про ступінь активності деяких кіл колишніх польських поміщиків Латгалії свідчить заява 12 власників маєтків (А. Ромер, Б. Шахно, Сальцевич та ін.), яку вони склали навесні 1921 р., у якій вони висловили готовність „пожертвувати, віддавши частину своїх земель у Латгалії малоземельним або безземельним польським селянам. І це все для того, щоб „захистити польську власність, яку століттями берегли для Польщі[19].

Безпідставність аргументації поміщиків, зокрема та, що стосувалася земельної реформи польської земельної власності, доводять наступні цифри: у результаті реформи було створено 1516 нових господарств, які належали польським селянам; 16 669 гектарів колишньої власності польських поміщиків було віддано польським селянам[20]; у 1929 р. поляки були власниками 4 572 сільських господарств і 2,11% землі, яка належала фізичним особам у Латвії[21].

Початок здійснення земельної реформи співпав із черговим ускладненням латвійсько-польських відносин, яке буле спричинене так званим питанням центральної Литви. Збройна акція генерала Желіґовського на Віленщині значно посилила польських шовіністів. Саме у цей період і за цих обставин особливе значення набуло польське поміщицтво Латгалії, чиї погляди частково поділяли польські дипломати й уряд[22]. Протягом наступних років на сферу закордонних справ Польщі здійснювався певний тиск у формі звинувачення у недостатньому захисті інтересів польських землевласників у Латгалії. У 1922 р. А. Ромер, Б. Шахно та інші внесли свої пропозиції у секретаріат Ліги Націй щодо земельного питання у Латвії, але у зв’язку з поліпшенням латвійсько-польських стосунків, польська сторона стверджувала, що вони мають лише інформаційний характер. Деякі центри маєтків Латгалії поки залишалися в руках польських громадян[23], а в 1929 р. Латвія і Польща підписали торговельну угоду, до якої було додано таємний протокол, згідно з яким латвійська сторона мала виплатити грошову компенсацію громадянам Польщі – колишнім власникам землі у Латгалії. Загалом вона становила 5 млн золотих латів, а виплату було завершено у 1937 р. Зі свого боку польська сторона зобов’язувалася не підтримувати в майбутньому претензій колишніх землевласників у питанні компенсації[24]. Типовим і символічним є звіт посла Польщі у Ризі Лукашевича, у якому він підкреслює, що „завищені вимагання землевласників значно ускладнили підписання цієї угоди. Лише коли їм пояснили, які втрати їм загрожують, якщо вони й надалі дотримуватимуться своїх вимог, можна було визначити суму компенсацій – 20 латів за гектар. Посол підкреслював, що в угоді спеціально не було вказано суму, яку отримає польський уряд, щоб не давати поміщикам підстав вимагати її поділу[25].

У 1935 р. МЗС Польщі поінформувало у Вільному голову Союзу поляків – мешканців Інфлянтів Б. Шахно, що немає можливості продовжити строк ліквідації маєтків у Латгалії, хоча уряд Латвії погоджується розглянути індивідуальні прохання. Останній строк для шести маєтків, чиїми власниками були В. Султан, А. Ромер, М. Ромер, Б. Шахно, Х. Моль і Платер-Зиберг (вона була єдиною представницею шляхти, яка залишалася в Латвії також після його окупації в 1940 р. У червні 1941 р. під час масових арештів НКВС її було вислано в Сибір) було продовжено до кінця 1941 р.[26] Як відомо, на той момент Латвія та Польща були незалежними.

Загалом слід визнати, що дрібні польські землевласники Латгалії у 20-х рр. відігравали важливу роль у закордонній політиці Латвії та Польщі. До 1920 р. у Латгалії вони відігравали таку саму роль, як німецька аристократія в інших областях Латвії. Існує багато свідчень польських авторів щодо значення та історичної ролі польської шляхти в Латгалії. У 1920 р. К. Келлер – громадський діяч, один із військових біженців із Польщі – звинувачував латгальську шляхту у „лінії феодального егоїзму і відсутності розуміння історичного моменту[27]. Натомість Цинарський, голова Польської прес-служби в Ризі у 20-х роках, визнаючи історичні заслуги польської шляхти у питанні збереження „польськості в Латгалії, звинувачував її у слабких зв’язках зі „звичайними земляками. Він вважав, що виною поміщиків було те, що багато польських селян у Латгалії не розрізняє понять „національність і „державна приналежність[28]. Цинарський мав рацію лише в питанні самоізоляції польської шляхти, оскільки більшість так званого польського селянства у південній Латгалії була латиського походження – що не підважує приналежності тих, хто по ходу історії зміг вийти з категорії, яку в польській історіографії окреслюють терміном „місцеві, і стати поляками, своєрідним відгалуженням польського народу – поляками Латвії.

Колишній консул Польщі в Даугавпілсі М. Свежбінський не припускав, що разом із ліквідацією впливу землевласників на те саме буде приречена латвійська „польськість. Історик Я. Альбін цитує М. Свежбінського: „Лідери польської шляхти у Латгалії сьогодні часто повторюють: «Якщо ми залишимо країну, не буде в ній польськості». Я не думаю, що так буде. Але якби так сталося, це б свідчило, що польська шляхта Латгалії, заслуги якої випадково виключили з історії, не змогла залишити наступників[29]. Так писав М. Свежбіньський, якому можна довіряти в цьому питанні, оскільки цей колишній поміщик Латгалії належав до найзатятіших ворогів незалежної Латвії. Про втрату поміщиками влади він пише так: „Було щось жахливе, погане і принизливе для польської гідності у ставленні невихованих латвійських чиновників нижчого щабля до представників давніх польських родів. Вони мусили це терпіти і просити їх про милість. Усе це незадоволення мало негативний вплив на загальні польсько-латвійські відносини, ставлячи під сумнів честь нашої держави[30]. Це очевидне перебільшення, оскільки для Свежбінського і йому подібних принизливою була сама думка про можливість якоїсь залежності колишнього поміщика від колишнього селянина-латиша, що для багатьох поміщиків було практично синонімом. При цьому слід визнати, що деякі чиновники нової латвійської держави керуючись бажанням помститися чи іншими причинами, не завжди ставилися до колишніх аристократів із достатньою повагою. Це було зумовлене високим рівнем складності розвитку земельної власності в Латвії – латвійці лише в 1920 р. отримали повне право на землю, на якій століттями мусили працювати, але не для себе.

Твердження польського публіциста Ружицького, що польські землевласники в Латгалії позитивно поставилися до латвійської державності, так само як і весь польський народ, але латиші зіпсували це ставлення земельною реформою[31], є невмотивованим. Це підтверджує діяльність польської шляхти від початку існування латвійської держави. Її загальне ставлення до Латвії порівняно з поглядами реакційної частини балтійських німців було більш ліберальним, але назвати його прихильним до латвійської нації чи держави не можна. Польська шляхта охоче бачила б Латвію у тісному політичному та економічному зв’язку з Польщею (а ще краще, якби Латвія їй підпорядковувалася), що гарантувало б їй деякі привілеї. Коли цього не відбулося, частина землевласників Латгалії активно включилася в уже нечисленний антилатвійський рух у Польщі.

До великої польської шляхти Латгалії, яка нараховувала приблизно 120–130 родів, із яких майже всі у міжвоєнні роки мешкали в Польщі, належали як люди інтелектуальні, так і високоосвічені, що поєднувалося із високим рівнем польського патріотизму. Вони становили першу групу. Багато з них були видатними науковцями, політичними та громадськими діячами в Польщі, як, наприклад, члени великого роду Мантойфлів, сенатор Б. Лімановський, поетка К. Ілаковіч, В. Султан та інші. Одночасно відношення тих людей до Латвії було нейтральним, а в деяких випадках сповнене розуміння і навіть доброзичливе. Другу групу становили люди, які не могли вибачити молодій державі того, що вона відібрала у них землю й все життя за нею шкодували. Ця група також не була цілісною і відповідно до рівня свого інтелекту формулювала претензії до латвійської держави – або логічні й зрозумілі, або абсолютно безпідставні й викликані виключно сліпою ненавистю до „колишніх селян та бажанням помститися за умовні образи, або навіть крайнім шовінізмом. Власне такі погляди поділяли Владислав Студницький, також добре відомий у Литві, для якого утворення держав литовців і латишів було лише „історичним непорозумінням, а також уже згадуваний Міхал Свежбінський, якого навіть тодішній польський посол у Ризі В. Йодко вважав людиною неврівноваженою і сповненою протиріч. У лютому 1922 р. посол мусив звернути увагу консула Свежбінського, що не можна розглядати латвійсько-польські відносини через призму земельної реформи в Латгалії[32].

Погляди саме цієї частини польських землевласників Латгалії значною мірою вплинули на поширення точки зору, що усе відгалуження польської шляхти настроєне радикально реакційно. Як відомо, націонал-демократичні кола Польщі передбачали часткове відновлення кордонів 1772 р. – із Литвою як країною із обмеженою автономією і частиною Курляндської губернії у її складі. Натомість, як зазначає польський історик Я. Альбін, консерватисти, яких активно підтримували „польські землевласники на сході”, не були задоволені територіальними планами ані Бельведерського табору, які передбачали незалежність сусідніх країн і союз Польщі з Литвою, Білоруссю та Україною, ані націонал-демократів. Вони прагнули повного відновлення кордонів 1772 р., у тому числі включення Латгалії[33].

Деякі польські історики в позиції латгальської шляхти вбачали насамперед турботу про матеріальні інтереси, у чому є велика частка правди. Але це була не єдина причина такої позиції. Латгальська шляхта, як і німецька аристократія в інших регіонах Латвії, протягом століть перебувала у своєрідній ізоляції. І якщо литовська шляхта принаймні відчувала свій зв’язок із литовським народом, адже це з нього вона походила, то шляхта Латгалії вбачала в селянстві не лише іншу категорію суспільства, але також зовсім інший народ. Це призвело до практично повної самоізоляції, яка вперше виявилася під час повстання 1863 р. Тоді під впливом патріотизму невелика група польських землевласників не змогла отримати підтримку селян для своєї ідеї, і боролася самостійно, що завершилося тяжкою поразкою. Ізоляція виявилася також у ХХ ст., прийнявши форму надзвичайно ворожого ставлення власне латвійської інтелігенції в Латгалії до польської шляхти, а також залякування населення її можливими намірами, наприклад під час акції Желіґовського в Литві у 1920 р. Часто вона визначала загальне ставлення до Польщі значної частини Латвійського суспільства. Вищезгадана самоізоляція чудово простежується в унікальному „Щоденнику Євгенія Ромера[34], який вийшов у 1995 р. Це незрівняне й цінне також для латвійської історії джерело написане глибоко інтелектуальною людиною, що представляла погляди вже згадуваної першої групи поміщиків Литви та Латвії і яскраво описала в ньому закрите і важкодоступне середовище землевласників. Те саме випливає з іншого цінного джерела, яким є родинні спогади, опрацьовані Ричардом Мантойфлом[35]. Зрештою, інша ситуація за даних історичних обставин була неможливою.

Слід визнати, це великим польським землевласникам у Латгалії важко було прийняти історичні події 1917–1920 рр., оскільки вони руйнували увесь їх попередній, часто патріархальний спосіб життя, а також уявлення про це життя.

Доказом цього є також відносно значна кількість дрібної або здрібнілої польської шляхти в Латгалії, яка залишилася в Латвії, прийняла її громадянство й займалася переважно сільським господарством на т. зв. „залишках, становлячи частину 60-тисячної польської меншості в Латвії. Уже в 1919–1920 рр. поляки відновили політичну та громадську діяльність, поступово вростаючи у життя латвійської держави і пристосовуючись до обумовлених новими обставинами потреб. У зв’язку з відносною радикальністю цих потреб (латиська мова вперше в історії увійшла в усі сфери державного життя), серед представників меншин, у тому числі поляків, не могло не бути незадоволених – особливо в Латгалії та Ілукштанському повіті, де їх кількість і попередній вплив ускладнював це пристосування. Але наприкінці 30-х рр. дійшло до ситуації, коли переважна більшість поляків у Латвії, яка ототожнювала себе з польським народом, одночасно ототожнювала себе з латвійською державою.

Сьогодні про польську шляхту в Латгалії можна говорити виключно в минулому часі, але ця категорія людей, безперечно, залишила помітний слід в історії, а певною мірою вплинула і на сучасність Латвії, будучи одночасно своєрідним відображенням історичних подій не лише в Латвії, а в цілому балтійському регіоні та загалом у Європі. Тому слід пам’ятати про роль, яку вона відіграла, аналізувати її та правильно оцінювати.



[1] Latviešu Konversācijas vārdnīca, 10 sēj., Rīga 1933–1934, 20173 sl.

[2] Latvijas Valsts vēstures arhīvs (Державний історичний архів Латвії, далі: LVVA), 1313 fond (зібрання, далі: f.), 1 apraksts (опис, далі: apr.), 29 lieta (папка, далі: l.), 28 lapa (сторінка, далі: lp.).

[3] Детально див.: Ē. Jēkabsons, Latgale vācu okupācijas laikā un pulkveža M. Afanasjeva partizāņu nodaļas darbîba Latvijā 1918 gadā, „Latvijas Vēstures Institūta Žurnāls”, 1996, № 1, с. 42–59.

[4] J. Albin, Polski ruch narodowy na Lotwie w latach 1919–1940, Wrocław 1994, с. 48.

[5] LVVA, 1313 f., 2 apr., 30 l., 40 lp.; Dokumenti stāsta, Rîga 1988, с. 68.

[6] Archiwum Akt Nowych (переклад, Архів нових актів, далі: AAN), Kolekcja odpisów dokumentów (колекція копій документів), т. 2, с. 109–110.

[7] „Nasz Kraj”, 10 грудня 1919.

[8] AAN, Kolekcja odpisów dokumentów, т. 2, с. 118; „Gazeta Warszawska”, 30 жовтня 1919.

[9] „Dziennik Wileński”, 4 листопада 1919.

[10] „Jaunākās Ziņas”, 28 жовтня 1919.

[11] AAN, Kolekcja odpisów dokumentów, т. 2, с. 211–212.

[12] LVVA, 3601 f., 1 apr., 248 l., 477 lp.

[13] LVVA, 5601 f., 1 apr., 4258 l.

[14] AAN, Kolekcja odpisów dokumentów, т. 4, с. 199–200.

[15] E. Maliszewski, Polacy na Lotwie, Warszawa 1922, с. 18–19, 28–34.

[16] AAN, Kolekcja odpisów dokumentów, т. 4, с. 7.

[17] P. Łossowski, Lotwa nasz sąsiad, Warszawa 1990, с. 20.

[18] AAN, Attachaty, A-II, 65/1, с. 755–768.

[19] AAN, Towarzystwo Straży Kresowej, т. 105, с. 11.

[20] J. Albin, Polski ruch narodowy…, с. 40.

[21] „Latvijas Kareivis”, 15 травня 1932.

[22] Докладно див.: Ē. Jēkabsons, Latvijas poļi un Latgales poļu muižniecība valsts neatkarības sākuma posmā 1918–1920 gadā, „Latvijas Vēstures Institūta Žurnāls”, 1995, № 3, с. 79–108.

[23] J. Albin, Polski ruch narodowy…, с. 58–59.

[24] LVVA, 2570 f., 1 apr., 354 l., 30–36 lp.

[25] AAN, Міністерство закордонних справ, т. 6211, с. 33.

[26] LVVA, 2570 f., 1 apr., 354 l., 99 lp.

[27] K. Keller, Stosunki narodowościowe, społeczne, ekonomiczne na Inflantach Polskich i polityczne w Łatgalii, Rypin 1920, с. 18.

[28] J. Cynarski, Łotwa współczesna, Warszawa 1925, с. 148.

[29] J. Albin, Polski ruch narodowy…, с. 41.

[30] Archiwum Polskiej Akademii Nauk (переклад), M. Świerzbiński, Martyrologia Inflant Polskich, с. 73.

[31] J. Różycki, Polacy na Łotwie, Warszawa 1930, c. 8.

[32] AAN, Kolekcja odpisów dokumentów, т. 4, с. 291; Attachaty, A-II/76, с. 91.

[33] J. Albin, Polski ruch narodowy…, с. 47.

[34] E. Romer, Dziennik 1914–1923, т. I, II, Warszawa 1995.

[35] Inflanty, Inflanty Wspomnienia rodzinne, зібрів R. Manteuffel-Szoege, опрац. Z. Szopiński, Warszawa 1991.