Історія латвійсько-польських відносин

 

 

Латвійсько-польські відносини починаються у XVI ст., коли останній магістр Лівонського ордену та ризький архієпископ перед лицем загрози з боку московського царя звернулися по захист до польського короля Сигізмунда Августа. Тоді в історії Латвії почався т. зв. польський період. Потім була Лівонська війна, яка завершилась перемогою військ Стефана Баторія, приєднанням Риги, яка аж до того моменту зберігала незалежність, до Речі Посполитої, а також примусова рекатолизація лютеранської Риги і загалом Інфлянт, яку здійснювали польський король і його посланець, відомий єзуїт Петро Скарга. Усе це не стосувалося Курляндського князівства, яке найдовше залишалося у васальській залежності від польського короля, зберігаючи при цьому певну незалежність – аж до останнього поділу Польщі у 1795 р. На початку XVII ст. на латвійських землях відбулася польсько-шведська війна, яка мала вирішальний вплив на долю цих територій. Під час цієї війни, яка тривала понад 20 років і практично повністю знищила міста і села, а також під час якої відбулася відома для польсько-латвійського ополчення кірхолмська битва, було добре видно невизначене ставлення латвійського селянства до цього конфлікту між двома фактично чужими їм арміями та владами. Згідно з польськими джерелами, озброєне селянство підтримало шведів, а згідно зі шведськими – поляків. Проте відповідь не є однозначною. Селяни – найнижчий суспільний прошарок, який не мав впливу – у кожному окремому випадку поводилися інакше, а в умовах постійних пограбувань і насилля, спричинених частими проходженнями військ, зазвичай із метою самозахисту просто об’єднувалися в групи, озброювалися і нападали на кожне менше відділення, яке проходило повз і в якому вони вбачали вчорашніх грабіжників і ґвалтівників. І говорити у цьому випадку про якусь конкретну позицію латишів було б просто ненауково. У 1621 р. шведи зайняли Ригу, а у 1629 р. у Старому Таргу (Stary Targ/ Altmarkt) було укладено перемир’я, згідно з яким Рига та більша частина Інфлянтів (тепер Відземе) залишиться шведам, натомість сучасна Латгалія – полякам. Цей штучний поділ Інфлянтів навпіл став основою різниць, які й до сьогодні розділяють мешканців цих латвійських територій. Польські впливи у Відземе були слабкими і шведи свідомо їх знищили. Натомість у Латгалії, або т.зв. польських Інфлянтах, поляки зберегли свої впливи й після 1772 р., коли ці землі увійшли до складу Росії під час першого поділу Польщі. Власне з Латгалією найбільше пов’язані польська культура й мова. Це територія, на якій протягом століть перепліталася історична доля латвійського й польського народів. Одним із найважливіших чинників, а водночас виявом певної відмінності Латгалії, є, звісно, католицька релігія.

Після приєднання латвійських земель до Росії у XVIII ст., Латгалія зберегла герб Інфлянтів, який дав провінції ще у 1566 р. Сигізмунд Август. Один із його елементів – срібний грифон – у ХХ ст. було включено у державний герб незалежної Латвії, що виразно вказувало на роль Польщі в історії цієї країни. Багато представників колишніх васалів лицарського ордену в Латгалії із часом повністю полонізувалися. На сьогоднішній день у Польщі добре відомі родини Платерів, Зибергів, Борхів, Мантойфлів, Молів та інші, минуле яких пов’язане із сучасною територією Латвії. Члени цих родин брали активну участь також у польських повстаннях XIX ст., як, наприклад, Емілія Платер. У 1863 р. участь поміщиків Латгалії у збройному повстанні закінчилася кривавими репресіями, під час яких російська влада намагалася винищити польську кров у Латгалії. Попри це польскість у Латгалії вижила, також завдяки несподіваному збігові обставин. Отже, саме у другій половині XIX ст. під час русифікації Латгалії багато латвійських селян було полонізовано, причиною чого стали відсутність латвійської національної свідомості, а також міцна прив’язаність до католицизму чи радше, як говорилося, „до польського костелу. У багатьох випадках селяни буквально гуртувалися навколо поміщиків, які, піклуючись про виховання власних дітей, привозили вчителів, що не відмовлялися вчити польською мовою також дітей селян, для яких спроби нав’язати їм державною владою православ’я і пов’язаної з ним російської мови були неприйнятними. Звісно, польська мова залишилась також мовою богослужінь. Народжений у Латгалії відомий польський соціаліст Болеслав Лімановський згадує, що в часи його дитинства латиською говорили лише старші селяни із латвійських сіл, які знаходились поблизу маєтку його батька. Натомість молоді – або польською, або білоруською. Це свідчить про те, що й нині польська меншість у Латвії має дуже своєрідні корені, натомість це зовсім не означає, що її члени не є поляками. Це просто відгалуження польського народу, що має цілком оригінальне походження, яке, зрештою, виразно вказує на тісний зв’язок між латвійсько-польською історією і сьогоденням, тобто на зв’язки місцевих поляків із латвійською землею та її народом.

У другій половині XIX ст. головними осередками польського громадського життя стали великі промислові міста, такі як Рига і Лієпая (вона ж Ліпава). Кількість поляків у таких містах постійно зростала, переважно через наплив студентів, які вступали до Ризької політехніки (там навчався, зокрема, майбутній президент Мосціцький та інші видатні поляки), навчалися у гімназіях у цих містах (наприклад, у Лієпаї вчився брат Юзефа Пілсудського), а також у Єлгаві (або Мітаві). Також, звісно, приїжджали робітники та інтелігенція. Польським центром була Рига – уже в 1878–1879 рр. тут постало кілька польських громадських організацій, у тому числі два академічні об’єднання Політехніки – „Аргонія („Arconia”) та „Велеція („Welecja”), які існують до сьогодні, однак зараз вони знаходиться у Варшаві.

Ставлення латвійських поляків до революції 1905 р. було різним, однак, на відміну від німецьких баронів, навіть польські поміщики Латгалії виявили більше розуміння по відношенню до латишів. Кілька поляків шляхетського походження, що мешкали в Ризі, брали активну участь у революційних подіях, які були особливо інтенсивними у балтійських губерніях, так само, як і в Польщі. Наприклад, Людвіг Боровський під псевдонімом Пан улітку 1905р. брав участь в одній із найзухваліших операцій латвійських бійців, які напали на в’язницю в Ризі і звільнили з неї кілька в’язнів. Безсумнівно, причиною цього стало історичне ставлення поляків до царизму, а також національні утиски, яких вони зазнавали на рівні з латишами. Після революції той таки царизм був змушений пом’якшити політичний режим, і навіть створити Державну Думу. Одним із наслідків стала набагато активніша громадська діяльність місцевих поляків, особливо в Ризі, де виникла низка нових польських організацій, а також було створено 6 польських початкових шкіл і 2 приватні гімназії. У свою чергу кілька поміщиків Латгалії були вибрані до Державної Думи, де працювали в одній депутатській групі з поляками з Литви і Білорусі.

Невдовзі почалася Перша світова війна, яка повністю змінила історію як латишів, так і поляків. Після розпаду імперій у листопаді 1918 р. відновилася польська державність і виникла латвійська. Відтоді латвійсько-польські контакти протягом 20 років, тобто у міжвоєнний період, слід розглядати у двох площинах: у площині міждержавних відносин між Латвійською Республікою та Республікою Польща, а також у тісно пов’язаній із першою площині діяльності польської національної меншини в Латвії. Говорячи про перший вимір, слід зазначити, що саме на початковій стадії міждержавних відносин максимально виявилися засади, які були підставою позицій обох держав регіону протягом усього міжвоєнного періоду. Дипломатичні стосунки Латвії та Польщі беруть свій початок у 1919 р. Звичайно, найважливішим моментом на їх початковій стадії була військова допомога Польщі, яку вона надала взимку 1920 р. для визволення Латгалії від Червоної Армії, що завершилося цілковитим успіхом.

Через складну ситуацію ідея об’єднання балтійських країн уже наприкінці 1920 р. зазнала першої поважної поразки у трикутнику Варшава–Ковно–Рига. Проте юридичне визнання Польщею Латвії в січні 1921 р. завершило певний період у латвійсько-польських відносинах – період їх становлення. Пізніше ці відносини формувалися на підставі повної рівності сторін.

Загалом стосунки Латвії з Польщею, найбільш впливовою сусідньою державою, яка підтримувала незалежність балтійських країн, на початку періоду незалежності були дуже складними. Можна їх поділити на кілька етапів, характер яких визначає військово-політична ситуація в Східній Європі. Усі країни цього регіону, як ті, що пережили війну, так і ті, що здобули незалежність або виникли після розпаду Російської та Австро-угорської імперій, були змушені існувати в обставинах, які повністю змінила війна та революція, великою мірою визначених відсутністю кордонів між цими державами. Нова політична мапа Європи ще подовжувала формуватися, і на цей процес впливав переважно військовий фактор.

Для Латвії і Польщі характерним було різне ставлення одне до одної, що особливо яскраво і різко виявлялося в умовах війни і безпосередньо після неї, у 1919–1920 рр. Зміни у згаданих взаємовідносинах залежали від військового стану в регіоні, стосунків із іншими державами (насамперед із Литвою, Радянською Росією, Німеччиною) і країнами Антанти, а також від різних військових і політичних цілей обох країн, визначених різною територією, кількістю мешканців, а заразом – державним значенням у системі європейських країн. Не останнє значення мав також фактор активнішої – і в більшості випадків неприхильної по відношенню до Латвії – діяльності польських землевласників і польської меншини в Латгалії (при цьому в Польщі не існувало латиської меншості або навіть значної національної групи).

Усі вищезгадані чинники не могли не впливати на латвійсько-польські відносини, які почалися у 1919 р. У їх основі лежало велике зацікавлення обох сторін у взаємній співпраці – як військовій, так і політичній. Загалом співпраця з Польщею у 1919–1920 рр. була для Латвії особливо вигідною. Завдяки підтримці та безпосередній дипломатичній, і навіть військовій допомозі цієї країни, Латвію визнали на міжнародній арені (спочатку de facto, а пізніше й de jure), латвійські землі були повністю звільнені й об’єднані. Слід також зазначити, що завдяки безпосередній і опосередкованій підтримці Польщі великою мірою були заспокоєні територіальні претензії другої держави, яка межувала із Латвією – Литви. У зазначений період і у згаданих процесах безкорислива допомога Польщі, яку вона надала молодій латвійській державі, закладала підвалини для подальших добросусідських латвійсько-польських відносин в обставинах, коли – як зазначає польський історик П. Лоссовсткий – обидві держави, у минулому яких не було жодного досвіду співпраці, були змушені до сусідського співіснування і до боротьби з типовою у таких випадках підозріливістю. І хоч у Латвії з різних причин до початку Другої світової війни згадана підозріливість по відношенню до Польщі ніколи повністю не зникала, допомога й підтримка, яку Польща надала у 1919–1920 рр., завжди служили доказом загального схвалення цією державою незалежності Латвії.

Головною перешкодою для тіснішої співпраці балтійських країн були вже згадані різні державні інтереси та різноманітні протиріччя, які іноді виявлялися дуже виразно. Вищою формою співпраці були досить регулярні конференції, на яких представники окремих держав загалом не надто вдало намагалися порозумітися в питанні єдиної позиції щодо Радянської Росії і міжнародних процесів загалом. У результаті ці конференції виявилися лише місцем обміну інформацією й демонстрації певного бажання співпраці.

Також із вищезгаданих причин латвійсько-польські стосунки не розвивалися згідно з баченням польського уряду, яке значною мірою було особистою точкою зору Юзефа Пілсудського, що безпосередньо керував закордонною політикою. Проте завдяки сприятливим військово-політичним обставинам у регіоні, Польщі вдалося використати у власних інтересах зростання непорозумінь між Латвією і неприхильною до Польщі Литвою, і навіть живити ці непорозуміння. Це вдалося шляхом утворення безпосереднього державного польсько-латвійського кордону, що йшло в розріз із державними інтересами Литви і на два десятки років ізолювало Литву від Радянського Союзу. Власне спільний латвійсько-польський кордон (довжиною у 104 км) створив можливість нової різноманітної співпраці для обох країн протягом усього міжвоєнного періоду. Одночасно така ситуація була однією з головних причин незадоволення литовського уряду, і ще більше її ускладнював литовсько-польський конфлікт щодо Вільна, а також непевна, іноді навіть дещо дволика позиція Латвії щодо цього питання. Її обумовлювало особливе міжнародне становище Латвії і необхідність зберігати, наскільки це можливо, добрі відносини з обома сусідніми країнами, які при цьому були вороже настроєні одна проти одної – Литвою та Польщею, оскільки існування обох розглядалося як основний фактор, що гарантував незалежність Латвії. У будь-якому разі таку політику невеликих держав ще можна зрозуміти, але подібну поведінку з боку більшої країни, якій ніхто не загрожує, можна розглядати як засіб впливу, або навіть виступ проти сусідніх держав. Натомість у випадку Латвії така поведінка була викликана виключно бажанням за будь-яку ціну гарантувати собі ще не визнану на міжнародній арені незалежність, а також бажанням зберегти політичну рівновагу між конфліктуючими, але більш-менш доброзичливими по відношенню до Латвії сусідніми державами, співпраця з якими у майбутньому могла б становити важливий фактор, що гарантував би безпеку усього регіону. Така політика Латвії чітко простежується в позиції, яку вона зайняла під час акції Желіговського у Вільному, а також під час таємних переговорів про перемир’я із Радянською Росією, до того ж в обставинах підписання миру із цією державою. У латвійсько-польських стосунках у 1919–1920 рр. у контексті загальної ситуації чітко простежуються причини, які в майбутньому не дозволили країнам більше зблизитися, а заразом утворити оборонний союз балтійських країн, який міг значно вплинути, ба навіть змінити події у цьому регіоні Європи у 1939–1940 рр. Тому зараз слід науково і об’єктивно аналізувати події цього віддаленого у часі міжвоєнного періоду. Аналізувати для того, щоб не допустити помилок того часу, коли кожна з країн, що були в небезпеці, керувалася виключно власними обмеженими інтересами, забуваючи про значення взаєморозуміння і зближення.

Загалом латвійсько-польські стосунки слід вважати добросусідськими і досить різноплановими, хоч у 1931 р. дійшло до події, яка їх погіршила. Суть її полягала в тому, що на півроку з Латвії було відкликано польського посла Мірослава Арцішевського. Це було зумовлене вже згадуваним вище чинником – положенням польської меншини, інакше кажучи – різними точками зору обох держав на її положення. Ситуація була розв’язана завдяки поступкам обох держав. Двосторонні відносини були припинені у вересні 1939 р. Посольство Латвії у Варшаві було спалено, натомість авторитарний уряд Латвії, остерігаючись агресорів, 21 вересня заявив польському послові, що стосунки з ним „на даний момент призупинено. У вересні 1939 р. у Латвії було інтерновано відносно значну кількість солдатів Війська Польського, і це відбулося згідно з існуючим міжнародним правом у нейтральній державі. Міжнародне положення Латвії сильно змінилося у жовтні 1939 р., коли вона значною мірою стала залежною від СРСР і в країні було розміщено радянські воєнні бази. Однак латвійська влада до кінця незалежності – до літа 1940 р., коли Латвія опинилася під радянською окупацією – зберігала відповідне ставлення до інтернованих, й умови їх перебування у Латвії були загалом хорошими. Зокрема це було зумовлено глибокою симпатією народу і латвійської влади до Польщі і поляків, яка випливала із добросусідських латвійсько-польських відносин у минулому. Натомість крок авторитарного латвійського уряду, який 21 вересня 1939 р. односторонньо припинив дипломатичні стосунки з Польщею, слід визнати політично незрозумілим, передчасним і загалом таким, який не відповідав засадам декларованого нейтралітету.

У незалежній Латвії поляки були однією із численних національних меншин – четвертою, а після радянсько-німецького пакту, який спричинив переселення балтійських німців восени 1939 р. на окуповану Німеччиною територію Польщі, – третьою за величиною національною меншиною після росіян, німців та євреїв.

До 1934 р. усі національні меншини мали практично необмежену свободу розвитку політичної та громадської діяльності, шкільництва, преси тощо. Німці, євреї, росіяни та поляки мали своїх представників у парламенті Латвії – сеймі. Певні зміни далися взнаки після державного перевороту 15 травня 1934 р., коли прем’єр-міністр К. Улманіс, використавши як привід негативні сторони демократичного режиму Латвії, призупинив роботу парламенту, створивши авторитарний режим. Однією з головних засад цього режиму була латишизація усіх державних сфер та громадського життя, що не могли не відчути національні меншини. Проте вони могли й далі продовжувати свою освітню та громадську діяльність.

Згідно з проведеним 1920 р. переписом населення, у Латвії проживало 52 244 поляків (3,4% загальної кількості населення), у тому числі 40 782 особи були громадянами Латвії. У Ризі проживало 7 935 поляків (4,3% від загальної кількості населення міста), у Лієпаї – 2 904 (5,6%), Даугавпілсі – 8 178 (28,3%), у Гріві – 855 (34,8%), у Краславі – 506 (14,2%), у Резекне – 1 231 (12,3%). Більшість поляків – 72,7% у 1920 р. працювала у сільському господарстві, переважно в Латгалії та Ілукстському повіті. У промисловості працювало лише 10,4%, у сфері транспорту – 4,2%. Відсоток осіб, що вміли читати, серед поляків у 1920 р. не був високим (57,7%), але у 1935 р. вже сягнув 82,0%. Латиською мовою у 1920 р. володіли 29,4% поляків, переважно ті, що проживали в Ризі та Лієпаї, проте у 1935 р. ця кількість також зросла у кілька разів. Згідно з даними польського Міністерства закордонних справ, наприкінці 1921 р. серед поляків Латгалії лише кілька десятків осіб мали вищу освіту, кілька сотень – середню, решта – дані відсутні, багато було неписьменних; правильну польську мову можна було почути лише у костелі; у містах поляки говорили мішаниною польської та російської мов, а в селі – білоруською. Згідно з оцінкою міністерства, це були наслідки російських репресій, із чим можна погодитися лише частково. Також мали значення процеси контамінації різних національностей у Латгалії, які відбувалися під впливом багатьох чинників. Їх основним елементом була полонізація та русифікація латвійського і білоруського селянства. Безпосереднім свідченням цього була також велика кількість латиських прізвищ серед випускників польських шкіл у 20-х і 30-х рр. ХХ ст. у Латвії. Однак багато цих „полонізованих активно опиралися спробам латвійської влади їх латишизувати. Це означало, що попри успадковані у недалекому минулому від своїх латвійських предків прізвища, багато серед цих осіб явно вважали себе поляками, маючи при цьому чітко окреслену національну свідомість і своєрідну польську ментальність – на відміну від „місцевих”, людей із невизначеною національною свідомістю. Вони становили і становлять своєрідне латвійське відгалуження польського народу із власною особливою історією.

У 20-х 30-х рр., а також раніше, деякі польські науковці й політики з політичних причин збільшували кількість поляків у Латвії до 80 000, і навіть до 120 000. Абсолютно не враховувалися місцеві умови, під впливом яких національно несвідоме селянство у 1897 р. асоціювало католицьке віросповідання з польською національністю. Також до уваги не бралося зростання національної свідомості латишів, яке мало місце на поч. ХХ ст., а також еміграції багатьох поляків із Латвії під час і після Першої світової війни. Зі свого боку латвійська влада у 1921 р. вважала, що кількість поляків у переписі населення була штучно збільшена за рахунок зовнішніх факторів. Однак кількісні дані переписів населення, проведених у 20-х і 30-х рр., слід вважати більш-менш об’єктивними й такими, що відповідають дійсному стану речей.

Викликані різноманітними обставинами кількісні зміни поляків не були кардинальними, і поляки становили в середньому 3% від загальної кількості населення Латвії. І хоч ця цифра не є високою, слід взяти до уваги, що в Латгалії, де мешкало близько половини латвійських поляків, у релігійному та громадському житті продовжували зберігатися певні традиції, які виникли завдяки польським впливам. Більш ніж половина поляків проживала у містах. Найбільше їх було в Ризі – 16 571 осіб (4,4% від загальної кількості мешканців столиці). До 1940 р. серед громадян Латвії відбувалося зростання кількості поляків. У 1935 р. їх було 42 390 осіб (86,6%). Однак кількість поляків, які реально перебували на території Латвії у 30-х рр., була вищою, оскільки з Польщі на сезонні роботи або довше проживання прибували працівники сільського господарства, які не були зареєстровані під час перепису населення. Коли почалася Друга світова війна, на території Латвії перебували 26 000 таких осіб, частина яких залишилася на постійне проживання.

Уже починаючи з 1919 р. поляки були представлені у тимчасовому законодавчому органі – Національній Раді Латвії, а з 1922 р. – у всіх парламентах (сеймах) Латвії. Представники поляків обиралися в органи самоврядування Риги, Лієпаї, Даугавпілсу та менших міст і ґмін у Латгалії. Згідно з пропозицією польського посольства, у 1922 р. із нагоди виборів до І Сейму було створено Союз поляків у Латвії, який був єдиною польською політичною організацією у державі (у 1932 р. організація змінила назву на Польське національне об’єднання у Латвії). Кількість голосів, які віддавалися за польські виборчі списки у виборах до сейму, поступово зростала, але не перевищила 17 000, що давало депутатам два місця у парламенті. Депутат сейму Вежбіцький протягом кількох років був віце-міністром внутрішніх справ. Діяльність Польського національного об’єднання, як і решти політичних організацій, було припинено після перевороту 1934 р. Від 1922 р. до 1940 р. у Латвії виходило кілька польських друкованих видань.

Від 1919 р. у незалежній Латвії діяло польське шкільництво – початкові школи, від початку 20-х рр. три гімназії, а пізніше – школа ремесла. У 1921 р. було створено Управління польського шкільництва при Міністерстві освіти, яке до 1934 р. керувало роботою цих шкіл (після перевороту 1934 р. у міністерстві працювали лише відповідні референти).

У 1931 р. кількість польських шкіл та їх учнів була найвищою – 49 і 5 992 відповідно.

 Проте пізніше вона поступово зменшувалася, а в 1939 р. становила лише 18 і 2 149 відповідно. Велика кількість поляків після закінчення гімназій навчалася у вузах Латвії та Польщі.

Особливо жвавою була громадсько-культурна діяльність. Спочатку її вели переважно доброчинні, освітні та католицькі організації, пізніше також молодіжні, музичні, професійні (учителів), сільськогосподарські та спортивні. Із 1934 р. щороку організовувалися спортивні свята поляків Латвії. Діяв також польський театр і кілька лялькових театрів, а починаючи з 20-х рр. – польські загони скаутів. Ці організації підтримували постійний контакт із Польщею (особливо із Вільно). У 1938 р. було створено Союз поляків Латвії, у якому об’єдналося понад 3 400 осіб і який керував польським громадським життям. Польські організації особливу увагу приділяли прищепленню патріотизму серед своїх членів – і це їм вдавалося.

Уже під час визвольної боротьби багато місцевих поляків воювали в лавах латвійської армії. Дев’ятьох із них за геройство нагородили найвищою бойовою відзнакою. Будучи видатними митцями, художниками тощо, у мирний час поляки активно включилися в суспільну діяльність латвійського суспільства також.

Після початку Другої світової війни, попри закриття польського посольства в Ризі, громадська діяльність поляків у Латвії не зменшилась. Навпаки, польські організації активізували свою діяльність, у тому числі нелегальну – паралельно з легальною допомогою польським воєнним біженцям у Латвії надавалася допомога нелегальна. Завдяки допомозі місцевих поляків кільком десяткам інтернованих у Латвії вдалося втекти до Швеції. Уже в перших днях вересня 1939 р. кілька осіб із польської молоді у Латвії намагалися добровольцями вступити до Війська Польського, але посольство було змушене їм відмовити. Ця молодь створила таємну організацію „Визволення Польщі.

У червні 1940 р. Латвію окупувала Червона Армія, а в серпні її було включено до складу СРСР. Уже в липні і серпні почалися репресії НКВС проти „незручних для радянської влади громадян Латвії. Серед них опинилися також багато поляків, більшість яких сприйняла окупацію як і більшість латишів – із жалем і страхом перед майбутнім. Серед арештованих, яких було вислано в Сибір, а також страчених, було багато латвійських поляків – польських громадських діячів, священників, колишніх офіцерів латвійської армії, поліцейських, айзсаргів. У 1940 р. радянська влада закрила майже всі громадські організації, у тому числі також організації національних меншин. Продовжували діяти лише школи меншин. 22 червня 1941 р. почалася війна між Німеччиною та СРСР, і мешканці Латвії у черговий раз протягом останнього року опинилися у цілком новій, незнайомій, але трагічній і складній ситуації. Згідно з проведеним 1943 р. німецькою окупаційною владою переписом населення, у т. зв. генеральному окрузі Латвії проживав 38 191 поляк – набагато менше, ніж під час останнього перепису населення 1935 р. Між тим, серед поляків не відбулося масової міграції. Радше навпаки, бо у 1943 р. у Латвії перебувала певна кількість колишніх польських працівників сільського господарства, які раніше, будучи іноземцями, не були зареєстровані як постійні мешканці. У зв’язку з цим слід зробити висновок, що за умов німецької окупації, багатьом полякам (або особам із невизначеною національною приналежністю, які з якихось причин позиціонували себе як поляків) було зручніше заявляти, що вони – білоруси (їх кількість у 1943 р. зросла до 40 699), литовці (24 158) або латиші.

Німецька влада дозволила громадсько-політичну діяльність у антибільшовицьких російських і білоруських колах, натомість практично однозначно вороже ставилася до польської меншини. Лише восени 1943 р. влада дозволила відкрити кілька початкових шкіл у Ризі та Латгалії. Ставлення поляків Латвії до окупаційного режиму було ворожим. Із 1941 р. вони активно долучилися до діяльності польського підпілля. У Латвії діяла розвідувальна мережа Союзу активної боротьби, а пізніше – Армії Крайової. Особливо активно велася діяльність у рамках диверсійної структури „Віяло („Wachlarz”). Багато поляків було арештовано гестапо, страчено або вислано в концентраційні табори.

Однак ситуація Латвії під час Другої світової війни вплинула на ставлення латвійських поляків до Німеччини. Його змінили репресії радянської влади у 1940 і 1941 рр. У червні та липні 1941 р. вперше на території Латвії німців – традиційних та історичних ворогів латвійської нації – вітали як визволителів, як латиші, так і латвійські поляки. Згідно з розповіддю польського громадського діяча Н. Лібериса, поляки також сприйняли поразку Червоної Армії з полегшенням. У початковий період окупації була надія, що німці повернуть Латвії незалежність, а родичі репресованих і решта тих, хто прагнули помститися ненависній радянській владі, були готові битися проти неї у партизанських загонах, а пізніше – у поліції. Багато солдат польської національності зі створеного на базі латвійської армії 24 територіального корпусу Червоної Армії влітку 1941 р. увійшло до складу партизанських загонів, які билися із відступаючими більшовицькими відділеннями. Дивовижним і цікавим є те, що певна кількість польських добровольців опинилася в лавах допоміжної поліції. На початку 1943 р. у зв’язку з невдачами на фронті, було розпочато створення т. зв. латвійського легіону. Практично всіх громадян Латвії, латишів і росіян, мобілізували або змусили вступити у легіон. До нього потрапило також багато поляків, які під час останнього перепису населення у 1935 р. з тих чи інших причин зареєструвалися як латиші. Окрім того, була певна кількість поляків, які вступили у нього добровільно.

Загалом треба зробити висновок, що латвійські поляки вороже ставились як до німецького, так і до радянського окупаційного режиму. Наприкінці війни численні поляки разом із сотнями тисяч латишів, рятуючись від другої радянської окупації, залишили батьківщину й подались на Захід. Після війни велика кількість біженців опинилася у західних державах, а частина поляків залишилася в Польщі. Натомість тих, що залишилися в Латвії, і далі репресувала радянська влада. Слід зазначити, що поляки брали активну участь у латвійському антирадянському партизанському рухові. Окрім того, вони були єдиною національною групою, представники якої у Латвії створили озброєний партизанський загін. Група під командуванням місцевого селянина Ворслава у 1944 і 1945 рр. діяла в Каплавській ґміні, а пізніше перемістилася на Західну Білорусь.

Після війни лише польська національна меншина у Латвії була фактором, який відігравав певну роль у латвійсько-польських відносинах. Із усіх національних меншин у Латвії лише кількість поляків залишилась на довоєнному рівні (у 1959 р. – 52,8, у 1970 р. – 63,0, у 1979 р. – 62,7, у 1989 р. – 60,4 тис.). Однак унаслідок русифікації і колонізації Латвії, відсоток поляків серед мешканців зменшився з 2,8% у 1959 р. до 2,3% у 1989 р. Із 1979 р. поляки знову становлять четверту за величиною національну групу, але тепер після росіян, білорусів та українців. Певна кількість поляків прибула до Латвії із західної Білорусі та західної України.

Латвійські поляки з латишами та іншими національними групами Латвії пережили процес радянізації та русифікації. У 1949 р. було закрито останню польську школу. Відтоді в Латвії існували вже лише латиські та російські школи. Варто додати, що в районі Латгалії були досить великі території, де діти могли вчитися виключно в російських школах. У період радянської влади латвійські поляки підпадали під двосторонній процес. У Ризі, Лієпаї та інших містах, де вони безпосередньо стикалися із латишами, поляки частково латишизувалися. Із іншого боку, переважно в Латгалії, місцеві поляки, латиші та представники інших народів піддавалися масовій русифікації. У результаті такої цілеспрямованої політики влади, до сьогодні в деяких ґмінах проживає історично католицьке населення, яке говорить російською. Зокрема це відноситься до середнього і молодшого покоління. Часто особи польського походження лише вдома спілкуються польською, чи радше мішаниною польської, російської та білоруської мов. У 1959 р. польську мову як рідну зазначали 55,3%, у 1970 – 32,5%, а у 1979 – лише 21,1% поляків. У той самий час зростала кількість поляків, рідною мовою яких була російська (у 1970 р. – 37,7%, у 1979 р. – 44,7%). У 1989 р. лише 16 520 поляків указало польську мову як рідну. Решта розподілилися наступним чином: 32 734 – російська, 8 895 – латиська, 1 766 – білоруська, 310 – українська, 191 – інша мова. Загалом латиською мовою володіли 37,6%, російською – 87,9%, а польською – 27,1% поляків. Слід додати, що серед українців і білорусів володіння рідною мовою було і залишається поганим.

Лише за умов „перебудови в СРСР стали можливими відновлення громадського життя та політичної діяльності національних меншин у Латвії. Одними з перших це зробили поляки у 1988 р. Поруч із латишами вони брали активну участь у боротьбі за відновлення незалежності Латвії, яка в серпні 1991 р. завершилася успіхом. Наразі в Латвії існує кілька польських організацій, які видають свої журнали, 6 державних польських шкіл – у Ризі (у тому числі одна середня), Даугавпілсі, Резекне, Краславі та Єкабпілсі, а також польський скаутський рух. Однак у польському громадському житті бере участь ледве 1 500 осіб, а в польських школах навчається приблизно 800 дітей. І хоч ці цифри є невеликими, вони дають підстави сподіватися, що польська меншина у Латвії залишиться необхідним у житті латвійської держави елементом, із яким міцно пов’язана доля цього своєрідного відгалуження польського народу. Одночасно цей елемент становить важливу ланку у створенні добрих латвійсько-польських міждержавних відносин.